— Прошу, місіс Мора, ви маєте повне право запитувати, але в мене справді нема часу пояснювати. Скажу лише, що я не впевнена, що ми знаємо правду про смерть вашого сина.

Раїса кілька секунд пильно дивилася на неї.

— Вашого чоловіка нещодавно вбили, бачила це в газетах.

— Так.

— Знайшли двох підозрюваних. Це я теж бачила.

— Вони невинні, — сказала Майя.

— Я не розумію, — єдиної тріщинки на фасаді виявилося достатньо, щоб з’явилася сльоза. — Ви вважаєте, що смерть Джо якось пов’язана з моїм Тео?

— Не знаю, — мовила Майя якомога м’якше. — Але хіба відповідь на мої питання чимось зашкодить?

Раїса досі тримала руки схрещеними.

— Що ви хочете знати?

— Усе.

— Тоді заходьте. Мені треба присісти.

Жінки сіли на потерту канапу, кращі дні якої, вочевидь, минули, але це можна було сказати і про решту кімнати. Раїса передала Майї родинну фотографію в рамці. Знімок вицвів од часу або сонячних променів, а найімовірніше — від їхнього поєднання. Майя впізнала Тео з двома меншими хлопцями, і припустила, що це його брати. Позаду дітей стояла Раїса, вона виглядала не стільки молодшою, скільки значно щасливішою, поряд із нею стояв огрядний чоловік із великими вусами та широкою посмішкою.

— Це Хав’єр, — сказала Раїса, указавши на чоловіка, — батько Тео. Він відійшов за два роки після смерті Тео. Рак. Лікарі так сказали, але…

Хав’єр мав добру посмішку, такі відчуваються навіть на світлинах, і стає цікаво, як же тоді звучав сміх. Раїса забрала в Майї фото й обережно повернула його на полицю.

— Хав’єр приїхав з Мексики. Я тоді була бідною дівчиною з Сан-Антоніо. Ми зустрілись і… вам не треба цього чути.

— Ні, продовжуйте.

— Це не має значення, — сказала Раїса. — Урешті-решт ми опинилися у Філадельфії, бо Хав’єр мав кузена, який улаштував його тут на роботу з ландшафтами: косити газони для багатіїв, усяке таке. Але Хав’єр… — Вона замовкла, посміхнулася власним спогадам. — Він був розумний, амбітний. Ще й привабливий. Хав’єра всі любили, було в ньому щось таке. Розумієте, про що я? Бувають люди по-своєму чарівні. Вони приваблюють до себе інших. Мій Хав’єр був одним із них.

Майя кивнула на фото.

— Це помітно.

— Правда ж? — посмішка Раїси зів’яла. — Тож Хав’єр чимало робив для родин із Мейн-Лайн, включаючи сім’ю Локвуд.

— Це ж директор?

— Насправді це його кузен. Дуже багатий фінансист. Жив переважно в Нью-Йорку, але мав тут маєток. З виду найпихатіший чоловік, якого можна собі уявити, біляве волосся, щелепа вперед, усе таке, а проте добрий. Хав’єр йому подобався. Вони часто про щось розмовляли. Якось Хав’єр розповів йому про Тео, — обличчя жінки одразу ж сповнилося болем. — Він був особливим хлопчиком, мій Тео. Такий розумник. Чудовий спортсмен. Справді, мав усе, як то кажуть. І як і всі батьки, ми бажали для нього кращого життя. Хав’єр хотів улаштувати Тео в хорошу школу. Виявилося, що Академія Франкліна Біддла шукає кількох хлопців на стипендію, щоб допомагати їм фінансово, так, щоб, знаєте, дозволялося сказати, що школа… — вона показала пальцями лапки, — «різноманітна». Тож цей Локвуд вирішив допомогти. Поговорив із директором, своїм кузеном, а далі ви все знаєте… Ви були в школі?

— Так.

— Сміхотворно, так?

— Думаю, так.

— Але Хав’єр був таким щасливим, коли Тео туди вступив. Я за Тео хвилювалася. Як можна вписатись у подібне місце, якщо походиш звідси? Це майже так, як… як називається, коли пірнальники надто швидко спливають нагору? Декомпресія. Для мене це було дуже подібно. Однак я нічого не сказала. Я ж не дурна. Я бачила, яка це можливість для Тео. Розумієте, про що я?

— Так, звісно.

— Тож якось ранком Хав’єр пішов на роботу, — Раїса Мора стиснула руки, наче у відчайдушній молитві, і Майя зрозуміла, що вони вже близько. — У мене на роботі була вечірня зміна, тож я залишилась удома. Дзвінок у двері, — вона перевела туди очі. — Вони не телефонують. Вони дзвонять у двері, розумієте, ніби Тео в армії чи щось таке. Там директор Локвуд і ще якийсь шкільний посадовець, не пам’ятаю його прізвища. Вони там стоять, я бачу їхні обличчя, і можна подумати, що я тоді все зрозуміла, так? Можна подумати, що я побачила їх, з опушеними очима, сумних, і все зрозуміла, і тоді впала на підлогу з криками: «Ні, ні!» Але все було зовсім не так. Я їм посміхнулася. Мовила: «Яка несподіванка». Запросила всередину. Запропонувала їм кави, а тоді… — вона майже всміхнулася. — Хочете почути дещо жахливе?

Майя подумала, що вона вже почула — що ж може бути жахливішим? Але кивнула.

— Згодом я дізналася, що вони записували все, що мені говорили. За порадою адвоката. Диктофон працював постійно, поки вони розказували, як якийсь доглядач знайшов тіло мого хлопчика в підвалі. Я не зрозуміла. Перепитала: «Доглядач?» Вони назвали його прізвище, немов це мало значення. Тео забагато випив, сказали вони. Передозування алкоголю. Я відповіла, що Тео не п’є, і вони кивнули, ніби це все пояснювало, ніби хлопці, які не знають, що роблять, зрештою випивають забагато й помирають. Вони сказали, що зазвичай таких вдається врятувати, але Тео перечепився й упав у підвал, у куток. Ніхто не бачив його аж до наступного дня. А тоді вже було пізно.

Майже те ж саме, слово в слово, їй розповів Невілл Локвуд.

Це вже звучало якось відпрацьовано, відрепетирувано.

— Розтин робили? — спитала Майя.

— Так. Ми з Хав’єром зустрічалися з коронером. Приємна жінка. Ми сиділи в неї в кабінеті, і вона підтвердила, що це отруєння алкоголем. Гадаю, тієї ночі чимало хлопців напилися. Там була вечірка, вона вийшла з-під контролю. Але Хав’єр у це не повірив.

— А що сталося, на його думку?

— Він не знав. Подумав, може, хтось тиснув на Тео, розумієте. Новенький у школі, з бідноти, тож багаті діти напосіли на нього і він забагато випив. Хав’єр хотів зчинити галас.

— А ви?

— Я не бачила сенсу, — сказала Раїса, виснажено знизавши плечима. — Навіть якщо й так, Тео цим не повернути, правда? А таке буває всюди, чи не так? На дітлахів на районі теж тиснуть. Тож який у тому сенс? А ще… я знаю, що це неправильно, але треба було і про гроші подумати.

Майя її зрозуміла.

— Школа запропонувала вам гроші?

— Бачите ще двох хлопчиків на фото? — Раїса витерла сльози й випнула груди. — Це Мелвін. Він зараз викладає в Стенфорді. Професор, а йому ж заледве тридцять. А Джонні вчиться в медичній школі Університету Джона Гопкінса. Академія забезпечила нашим хлопцям безкоштовне навчання. Дала грошей і нам із Хав’єром. Але ми поклали їх у банк, для наших дітей.

— Місіс Мора, ви пам’ятаєте сусіда Тео в Академії?

— Ви про Ендрю Буркетта?

— Так.

— Він міг стати вашим діверем. Бідний хлопчик.

— То ви його пам’ятаєте?

— Звісно. Вони всі прийшли на похорон Тео. Усі ці красиві, доглянуті хлопці зі своїми синіми піджаками, шкільними краватками й хвилястим волоссям. Усі вбрані однаковісінько, усі стали в чергу й говорили «мої співчуття», наче роботи-багатії. Але Ендрю був іншим.

— Як це?

— Він був сумним. Дуже-дуже сумним. І зовсім не на публіку.

— Вони були близькі? Тео та Ендрю?

— Гадаю, так. Тео казав, що Ендрю — його найкращий друг. Коли Ендрю незадовго після того випав із човна, я читала, що це був нещасний випадок. Але для мене це якось не складається. Бідолашний хлопець утрачає найкращого друга й падає з човна? — жінка подивилася на Майю, вигнула брову. — Це ж був не нещасний випадок?

Майя сказала:

— Я теж так вважаю.

— Хав’єр це підозрював. Ми були на похороні Ендрю, ви знали?

— Ні, не знала.

— Пам’ятаю, як я сказала Хав’єру: «Ендрю здавався таким сумним через Тео». Я питала себе, може, його вбило горе, розумієте, про що я? Йому було так погано, що він міг і стрибнути з того човна.

Майя кивнула.

— Однак Хав’єр у це не вірив.

— А в що він вірив?

Раїса опустила погляд на свої стиснуті руки.