Треба повернутися назад. З якої травми все це почалося?

Хтось сказав би, що з ночі на яхті, але початок був не там.

Тоді де?

Повернися назад, якомога далі. Саме там, переважно, знаходиться відповідь. І в цьому разі Майя могла простежити її до кампусу Академії Франкліна Біддла, до смерті Тео Мора.

Коли Майя повернулася, будинок здався їй на диво самотнім. Зазвичай вона прагнула до усамітнення, але не сьогодні. Лілі куняла, поки мати купала й перевдягала її, ближче до сну, аніж до пробудження. Майя потай сподівалася, що Лілі зараз прокинеться, що вони проведуть час разом, але цього не сталося. Очі Лілі вперто заплющувалися. Майя віднесла її до ліжечка й уклала.

— Може, казку, сонечку?

Майя чула у своєму голосі потребу, але Лілі не поворухнулася.

Жінка постояла над ліжечком, дивлячись на дочку. На якусь мить вона відчула себе навдивовижу нормальною. Їй хотілося лишитися тут, у цій кімнаті, з дитиною. І зараз Майя не могла сказати, чи це бажання йде від хороброго охоронця всередині неї чи від матусі, яка боялася залишатися сама. Чи це мало якесь значення? Вона взяла стілець і сіла біля комоду біля дверей. Довго дивилася на Лілі. Різні емоції піднімалися і розбивалися, наче хвилі на пляжі. Майя не зупиняла їх, не аналізувала. Вона дозволяла їм прокочуватися, щонайменше пірнаючи в них.

Вона відчувала дивний спокій.

Причин спати не було. Якщо вона ляже, звуки знову оживуть, Майя це знала. Нехай вони помовчать довше. Просто сидіти й дивитись на Лілі — чи це не буде кращим відпочинком, ніж це кошмарне колесо жахіть у її голові?

Майя не була впевнена в тому, скільки часу минуло. Може, година. Може, дві. Їй дуже не хотілося йти з кімнати, навіть на мить, але потрібно взяти записник та ручку. Вона швидко вхопила їх, з раптовим страхом випустити дочку з поля зору навіть на кілька хвилин. Коли вона повернулася до кімнати Лілі, сіла на те ж місце біля дверей і почала писати листи. Дивно було відчувати ручку в руках. Вона тепер рідко писала.

А хто писав? Зазвичай свої послання друкують на лептопі й натискають кнопку «надіслати»…

Але не сьогодні. Не для цього.

Вона вже закінчувала, коли завібрував її мобільний. Вона глянула на екран і мерщій відповіла, побачивши, що це сестра Джо, Керолайн.

— Керолайн?

Голос на іншому кінці звучав дуже тихо.

— Я бачила його, Майє.

Кров захолола в Майїних судинах.

— Він повернувся. Не знаю як. Він сказав, що скоро побачиться з тобою.

— Керолайн, де ти?

— Не можу тобі сказати. Не кажи нікому, що я дзвонила. Прошу.

— Керолайн…

Дзвінок обірвався. Майя передзвонила, потрапила на голосову пошту. Повідомлення не лишила.

«Дихай глибоко. Вдих, видих. Напруження, розслаблення…»

Вона не панікуватиме. Так просто не можна. Відкинулася на спинку стільця, спробувала раціонально розібрати дзвінок, і, можливо, уперше за дуже довгий час усе почало прояснюватися.

Але ясно було недовго.

Майя почула, як до будинку під’їхала машина.

Згадала голос Керолайн: «Він сказав, що скоро побачиться з тобою…»

Поспішила до вікна, сподіваючись побачити…

Що саме?

До будинку під’їхали два авто, зупинилися. З поліцейської машини без відзнак вийшов Роджер Кірс. Кучерявий вибрався з поліцейської патрульної машини округу Ессекс.

Майя відвернулася від вікна. Ще раз поглянула на дочку перед тим, як зійти вниз. Утома почала застилати їй очі, але вона з цим боролася. Кінець уже вимальовувався. Він міг бути на відстані, але нарешті його було видно.

Майя не хотіла, щоби дзвонили й будили Лілі, тож відчинила двері, коли вони підійшли.

— Що таке? — спитала вона нетерплячіше, ніж збиралася.

— Ми дещо знайшли, — відповів Кірс.

— Що?

— Вам доведеться поїхати з нами.

Міс Кітті примудрилася зберегти свою яскраву посмішку, хоча й упізнала поліцейську машину з першого візиту Майї. Не встигла Майя промовити хоч слово, міс Кітті звела руку.

— Не треба пояснювати.

— Дякую.

Лілі пішла до міс Кітті без жодних застережень, це вже стало її звичкою. Міс Кітті відчинила двері до сонячно-жовтої кімнати. Щасливий сміх, здавалося, повністю захопив дівчинку. Лілі зникла в кімнаті, навіть не обернувшись до матері.

— Чудова дівчинка, — сказала міс Кітті.

— Дякую вам.

Майя лишила машину біля «Зростання» й сіла до авто Кірса. Він спробував почати розмову, поки вони їхали, однак вона її не підтримала. До Ньюарка вони їхали в тиші. За півгодини Майю влаштували в кімнаті для допитів у поліцейському відділку округу. Камера на маленькому штативі стояла на столі. Кучерявий переконався, що об’єктив направлений на неї, тоді ввімкнув її. Запитав, чи згодна вона відповідати на запитання. Майя сказала «так». Він попросив розписатися на папірці для підтвердження. Так вона і зробила.

У Кірса були великі руки з волохатими суглобами. Він поклав їх на стіл і спробував заспокійливо їй усміхнутися — «розслабтеся, усе добре». Майя не відповіла посмішкою.

— Ви не проти, якщо ми почнемо спочатку? — запитав він.

— Проти.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що є нова інформація, — сказала Майя.

— Це правда.

— То чому б не почати з неї?

— Потерпіть мене хвилинку, добре?

Майя не відповіла.

— Коли вашого чоловіка застрелили, ви впізнали двох чоловіків і заявили, що вони намагалися пограбувати вас і вашого чоловіка?

— Заявила?

— Це просто термінологія, місіс Буркетт. Ви не проти, якщо я називатиму вас місіс Буркетт?

— Ні. То що ви хочете запитати?

— Ми знайшли двох чоловіків за вашим описом. Еміліо Родріго та Фред Кейтен. Ми попросили вас упізнати їх, наскільки це можливо, але ж, згідно з вашими свідченнями, вони були в лижних масках. Як ви знаєте, ми не могли їх затримати, хоча Родріго зараз переслідують за незаконне володіння зброєю.

— Гаразд.

— До вбивства вашого чоловіка ви знали Еміліо Родріго або ж Фреда Кейтена?

Овва. До чого це він веде?

— Ні.

— Ви раніше не зустрічали жодного з них?

Вона поглянула на кучерявого. Він наче скам’янів. Тоді розвернулася до Кірса.

— Ніколи.

— Ви впевнені?

— Так.

— Бо є теорія, що це не було пограбування, місіс Буркетт. Є ймовірність того, що ви найняли їх, щоб убити вашого чоловіка.

Майя знову поглянула на кучерявого, тоді знову на Кірса.

— Ви знаєте, що це не так, детективе Кірс.

— О, і звідки мені це знати?

— Два моменти. По-перше, якби я найняла Еміліо Родріго та Фреда Кейтена, я б не впізнала їх перед поліцією, чи не так?

— Може, ви хотіли їх підставити.

— Доволі ризиковано для мене, ви так не вважаєте? Якщо я правильно розумію, єдина зачіпка до цих двох — мої свідчення. Якщо я нічого не скажу, ви їх ніколи не візьмете. То чому б я їх впізнавала? Хіба не в моїх власних інтересах промовчати?

Відповіді на це Кірс не мав.

— І якщо з якоїсь дивної причини, — вела далі Майя, — ви думаєте, що я найняла їх, а потім підставила, нащо мені казати, що вони були в лижних масках? Чи не краще точно впізнати, щоб ви їх заарештували?

Детектив відкрив рота, але Майя, навчившись у міс Кітті, зупинила його, звівши руку.

— Перед тим, як ви знайдете собі якесь ідіотське виправдання, — ми обоє знаємо, що я тут не тому. І перед тим, як ви спитаєте, звідки я це знаю, — ми у Ньюарку, не в Нью-Йорку. Це юрисдикція кучерявого, перепрошую, не запам’ятала ваше ім’я.

— Детектив округу Ессекс Деметріус Маврогенос.

— Чудово, ви не проти, якщо я називатиму вас кучерявим? Але не будемо марнувати час, гаразд? Якби це стосувалося вбивства Джо, ми були б у вашій дільниці в Центральному парку, детективе Кірсе. Натомість ми опинилися в Ньюарку, округ Ессекс, юрисдикція Лівінгстона, Нью-Джерсі, де вчора ввечері було виявлено тіло Тома Дуґласса.

— Не виявлено, — сказав Кірс, намагаючись перебрати роль лідера, — а знайдено. Вами.