— Встаньте, няню! — переполошилася мама і хутко підняла старого. — Я ж не перечу. Тільки б захотів.

Я, звичайно, не вельми пручався. Добре поміркувавши над тим, скільки терпіння і радості відбирає від мене менший брат, якого цілими днями доводиться тягати за собою, я згоден був на що завгодно.

Міцно схопивши мене за руку, дід відклонився, і ми рушили до нього.

— Останній раз тебе питаю: йдемо до діда віншувати або вертаємо одразу додому? — звертаюся сердито до брата.

Павло, потупившись мовчить, а потім піднімає на мене виповнені голубим дитячим болем і ніжністю очиська, — від його погляду мені знову стає не по собі.

— Йдемо, — каже тихо. — До діда йдемо віншувати… Знаєш, я уже передумав. З тобою мені нігде не страшно. — І міцно-преміцно стискає теплою долонькою мою п’ятірню.

У цей час над селом весело озвалися дзвони — певне, малі щедрувальники потай від дорослого ока забралися на дзвіницю і вітають прихід Нового року, поки їх хтось прутом не зігнав. Відколи себе пам’ятаю, голоси дзвонів завжди викликали у мені якийсь острах і німу покору перед чимось невидимим і владним. А нині їхні мідні звуки лунають світло, легко, чисто, наповнюючи село і околиці радісними хвилями нових людських сподівань. І бачиться, що хатини, які додрімували у білому сні новорічних снігів, тепер уже назовсім прокинулися, піднялися навшпиньки по обійстях і кожною усміхненою шибкою ловлять голоси щедрувальних дзвонів, ховають їх у собі, аби грітися ними цілий рік. А дзвони співають-щедрують. І від того помалу починають дзвеніти-співати навколишні простори, сніги… І тепер навіть небо здається велетенським білим дзвоном-хором, який тисячами світлих, легких, чистих голосів віншує:

І радується земля, і радуються люди, поля і ліси, ріки і яруги, звірі й риби, птиці й дерева, померлі й ще не народжені трави… Новий рік настає! Радуємося і ми з братом. Але чим ближче підходимо до обійстя діда Василя, тим зриміше у мені починають оживати спогади тої ночі, коли дід забрав мене до себе…

…Заснули ми тоді пізно. І сам не відаю, чи дід прикидався, чи й насправді у його серці ожила любов до своєї кровинки, але я ще ніколи не бачив його таким ніжним, ласкавим, турботливим. Мовчазний, нелюдяний, із печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості, цього вечора він багато розповідав про дива загадкової країни Аргентіни, де заробив на землю у долині біля гори Віщунки, про Італію, звідки з фронту приніс у тілі дві кулі, про покійну дружину — батькову матір, якої я так і не затямив. У ту ніч між нами немовби стерлися вікові межі. Дід розмовляв зі мною, як із рівним. Говорив він непоспішно, упівголоса, розсудливо, і кожне його слово світилося у пітьмі печальною любов’ю.

Уже за північ, коли сон тільки торкнувся натомлених повік, у вікні почувся легенький стукіт. На нього дід не звернув спершу уваги. Надворі із самого вечора голодним псом скиглив вітер і горіх-богатир, що ріс між хлівом і хатою і мав звичку у такий час тривожити вікно гілляками. Дід, невдоволено кректячи, перевернувся у ліжку і притих. Але стукіт повторився — на цей раз голосніший і настирливіший.

— Що за неправедну силу принесло у таку глупу ніч? — пробурчав дід і, накинувши гуню, подався до дверей.

— Хто там? — сторожко спитав із сіней.

— Відчиніть, няню, це я, — почувся приглушений голос.

Завищав засув, і одразу запала тиша. Пройшло чимало часу, доки дід непевним шепотом спитав:

— Михайле, це ти?

Поспішно відчинив двері і, знайшовши навпомацки сірники, запалив лампу. Я зіщулився на печі, як куріпка в житі, і відтулив краєчок ока.

У дверях, із «шмайсером» в руках, стояв вуйко Михайло. В заляпаному глиною мундирі хортіївського офіцера, худий, неголений, із широким шрамом через усю щоку, він здавався ще вищим, аніж його затямив. Зрештою, я б ніколи і не впізнав вуйка Михайла, якби не тонкий і довгий горбатий ніс, через який вуйка прозвали у родині нехристом.

Дід тремтячими пальцями підкрутив гніт, обернувся, став перед сином і підняв голову.

— Давай обнімемося, — мовив тихо, — як-не-як чотири літечка не виділися.

І, не дожидаючись відповіді, ткнувся обличчям вуйкові у груди, обняв за плечі.

«Гей, гей, подав, знидів старий, геть немічний став, як мороз посивів. Сохне, невмолимо сохне коріння роду, то й дерево невідворотно трухлявіє. А моцний же був, як дуб. Одним плечем гору міг підважити», — оглядаючи батька, подумав з гіркотою син, і болючі сльозини вибігли з його очей, миттю сховались у чорній щетині. І зринув цей щем із серця не так із жалю до батька, як за тим прекрасним часом, коли старий чувся у незборимій силі, твердо і міцно стояв на ногах, а перед сином світили такі заманливі голубі овиди.

— Що, неборе, роздягайся, сідай за стіл, — сказав дід і застелив рядном вікно.

Вуйко зняв кітель, кинув його на ліжко. Автомат поклав на стіл і сів, втомлено випроставши руки. Дід тим часом добув із скрині гранчасту пляшку сливовиці, нарізав сала, хліба і все дбайливо розклав перед сином. Сам присів скраєчку і непевними руками розілляв горілку у маленькі погарчики.

— То що, за зустріч, Михайле! — підняв келишок дід.

— Бодай би її ніколи не було? — запитливо глянув той.

— Так, правду маєш, — відповів знічено дід і аж зсутулився.

— Вірю у вашу чесність, няню, — сказав вуйко Михайло і криво усміхнувся. — Літа он скрутили вас у баранячий ріг, але свою правду несете міцно. Раз так, то й так!

Вуйко піднявся, взяв із лавиці горня, набулькав у нього сливовиці і під один подих опорожнив.

— Отже, за зустріч! — вдарив горням об стіл.

Дід аж здригнувся від металевого зойку.

Вуйко Михайло обтер рукавом губи і запалив цигарку.

— Не чекали уже на мене? — спитав байдуже.

— Бог мені свідок — не чекав і в помислах уже не ждав, — щиро зізнався дід. — На Івана, Семена, Петра, Іллю в один місяць отримав похоронки. Усі на Дону погріли кров’ю сніг. А від тебе жодної вістки за стільки літ. Говорили, що і ти там воював, — підняв зацікавлені очі дід.

— Бодай і не згадувати, — махнув вуйко Михайло рукою і знов наповнив горня.

— Ох і кріпко вам дали руські під сраку, коли тільки за один місяць наших чотирьох… Та й ти, певне, втікаючи, ледве зберіг під пахвою свою голову, — криво оскалився дід. — Воя-а-аки вош-ш-ш-ливі, — протягнув презирливо і зле сплюнув.

— Не вам судити, — грюкнув кулаком вуйко Михайло. — Ви ж із паном превелебним Ковачем благословляли нас на святу бійню супроти комуністів! Не ви справляли молебні, не ви дзвонили у дзвони за нашу перемогу?! А тепер уже судите? — люто напитував вуйко. — Легко ж, ай як легко махати кулачищами після бійки, та ще й за чужою спиною.

— Було, було, та й під воду спливло, — забубнів сердито дід. — Може, я вже й прозрів. Он руські скоро рік тут, а мені від того не стало гірше…

— Виколоти, головешкою розпеченою випалити би очі тому волові, котрий прозріває тільки тоді, коли на нього вже ніж точать, — засміявся холодно вуйко Михайло й спорожнив друге горня.

Дід й собі пригубив келишок.

— Ех, сину… Поки що не в раю і не в пеклі зустрілись з тобою, а на землі грішній, то й позабудьмо давнє, поговоримо про діла земні, — мовив задумливо старий. — Відколи отримав похоронки, зовсім підкосилися ноги. Хвала богу, що мати цього не діждалась. Жодного разу не пустив сльози, зате все довкола мене плаче. І сни такі — ліпше б їх не бачити.

— Мені б хоч раз їх увидіти. Ви ж говорили і віруєте, що по смерті людина вселяється у різне там зілля, трави, тварини і в їх подобі приходить у сон ближніх. До біса цікаво уздріти у вашому сні себе, — не втримався від сарказму вуйко.

— Правду мовиш, сину, — не вловивши іронії, зітхнув старий. — От Іван. Той завжди виростає у моєму сні пшеничкою — тучною, благородною. Семен, як пам’ятаєш, любив співати — красний голос мав. Тепер кожної ночі наспівує мені. Іду ніби нашим полем, а маленький птах весь час норовить сісти на плечі і заливається дзвінким співом. І голос у птиці — Семенів. А Петро чомусь вночі у квітучу акацію одягається. Роки йдуть, а дерево цвіте й цвіте і ніяк не вгамується. Не раз пробую хоч одне біле гроно зірвати — так обколюся, що коли навіть прокинуся, то кров ще й далі продовжує цебеніти з обідраних рук. А Ілля…