— А я! Я! Я! Ким вам снився?! — знетерпеливився вуйко Михайло.

— Ти?.. Вовком! От приповзеш кожної ночі під вікно і виєш. Так страшно виводиш, неборе, що й хотів би тобі відчинити, але серце враз льодом береться, та ще й інеєм обростає. А ти виєш на все село, доки перші півні не заспівають. І тоді чується тяжкий схлип, і зникаєш. На тому місці, під вікном, куди ніби приходиш кожної ночі, земля наче випалена. По всьому двору росте така красна зелена травичка — очі не можуть нарадуватися. А ось під вікном, на твоєму місці, земля уже чотири годочки як оніміла — пуста, наче безплідна жінка.

— Віщі сни маєте, няню, — втупився захмелілим поглядом у свої руки вуйко. — За братів не знаю, а я дійсно чотири роки тікав пораненим вовком. Палив, вбивав і тікав, доки не втрапив у капкан на Балатоні.

— На Балатоні? — підвів брови дід. — Торік, влітку, туди виїхав пан превелебний Ковач із дочкою. Ти ж, подейкували, розуму лишався від Агнеси. Та й вона не вельми відфиркувалася. Я, правду казати, у найсолодших думках видів вас обох разом. Хотів не хотів пан превелебний, а мусів би найтучніший шмат поля бехнути на ваш стіл, на наше моцне коріння. Ех, сарака, сарака… Де його тепер душа спочиває?… — зітхнув дід.

— У раю, — відповів понуро вуйко. — Земному раю, — уточнив. — Я знайшов їх випадком в одному селі — зовсім недалеко від Балатону. Вони незле влаштувалися. Найкращий кам’яний дім — то пана превелебного. Після того, як нас розбили, я довго ховався по лісах, запустілих обійстях, доки випадком не зустрівся із Ковачем на закинутій дзвіниці. І хоч вона була не дуже висока, пан превелебний, скажу вам чесно, був уже близько від небес. Чудом упізнав його і не натиснув на курок. Я пробув у них кілька місяців…

Вуйко урвав оповідь, потер стомлене обличчя й почав від чогось відмахуватися. На нього, видно, спливли спогади, яких він не хотів, але вони насувались вперто, невмолимо… І він уже сидів не в дідовій хаті, а в кам’яному особняку панотця Ковача на березі Балатону…

…Із величезного вікна вітальні він спостерігав, як у золоті води озера, наче цнотлива молода селянка, повільно увіходить сонце. Його промені, відбиті хвилями, переливалися на доріжках осіннього саду, і гнідий кінь старанно випасав їх останки у молоденькій траві, — знову буйно пішла в ріст після незвично теплих осінніх дощів. У глибині котрогось з дерев, відживши свій вік, зірвалося і глухо впало на землю яблуко. Кінь нашорошився, хвилину-дві постриг вухами і, витягнувши шию, протяжно заіржав. Глибокий, трубний голос сколихнув зіпрілу осінню тишу, прорвався крізь міцно сплетені конари дерев, виплеснувся у небо і лунко покотився золотими водами Балатону. Щось далеке, тужливе і до болю рідне для Михайла пролунало у осінньому плачі коня. Будь він птахом, цей одинокий голос достеменно прозвучав би для нього як клич: пора збиратися і летіти у теплі вітцівські краї. І, не роздумуючи жодної хвильки, піднявся б у небеса й полетів безупинно, безповоротно…

Подзвонюючи кришталевими келихами, у вітальню увійшла Агнеса із срібною тацею на простягнутій руці. У довгому платті із чорного бархату, висока, струнка, з гладко зачесаним і зібраним на потилиці у тугий вузол жовтуватим волоссям, вона була печальна і тиха, як балатонська осінь. Розклавши на столі посуд, глянула на Михайла і якось боязко спитала:

— Будемо, мабуть, сідати?

— Давай, — відповів Михайло. — Вже вечір, а мені ще далека дорога.

Від його слів Агнеса ледь помітно здригнулась і мовчки почала розставляти по кімнаті свічки…

«Господи, яка вона красива! — подумав Михайло. — Доле, будь милосердною до мене хоч раз у житті — розтопи моє серце, хай знову покохаю її. І тоді я зупинюся, залишуся тут навіки і до останку днів спокутуватиму гріхи. Тільки поможи, доле!»

І чим ревніше він просив у долі милостині, тим більшу порожнечу відчував у собі. Агнеса ходила перед ним, запалюючи свічки, він чув м’який шелест її плаття, запах волосся, але серце жодним порухом не засвітилося навіть крихтою ніжності.

— На дворі ще світло, а ти вже свічки… І взагалі, чого так багато свічок запалила? — сказав із роздратуванням.

Агнеса замислилась.

— Хочу справити поминки по своєму минулому, — промовила тихо, наче над мерцем.

— А чи було воно, наше минуле? — похмуро запитав Михайло.

— Для мене було, і я ніколи не відречуся від нього.

«Я теж не відмовлюся, — подумав він. — Було це минуле. І любив я її, безмежно кохав. Навіть за крок від смерті, там, на фронті, у донських степах, я думав про неї. Але я не знаю, коли наступив льодовий період у моєму серці? У яку мить? І де це сталося?..»

— Дай вам, боже, добрий вечір, діти! — ввійшовши нечутно у вітальню, привітався ласкаво батько Агнеси — панотець Ковач.

— Ліпшого й не бажати, — осміхнувся Михайло.

Невисокий, не в міру роздобрілий, панотець сів за стіл й почав прилаштовувати на шиї вимережану дрібними хрестиками серветку. Упоравшись, задоволено провів долонею по лисому лобу, й тут Михайло помітив на його тім’ї невеличкий горбок. І раптом у нього з’явилося нестримне бажання прострелити панотцеві ту гулю. Це бажання стало таким невід’ємним від Михайла, що рука мимоволі намацала в кишені кітеля револьвер і стиснула його.

«Я сходжу з розуму, — подумки вжахнувся Михайло. — І найстрашніше, що усвідомлюю це тверезо. На мене надходить якийсь особливий вид божевілля. Все прекрасно бачу, розумію, але зовсім безсилий опиратися цьому тихому божевіллю. Коли мене тепер щось не зупинить, я направду вліплю панотцеві кулю в голову. Без всяких на це підстав. І, певне, буду до всього ще й задоволений…»

Аби вийти із цього дивного стану, Михайло з удаваним зацікавленням гукнув:

— Агнесо, ти подаш нарешті вино?! — Із легкою безтурботністю сів за стіл.

Агнеса внесла графин і взялася наливати у келихи. Вино було червоне, довголітнє, видно, добре настояне, бо лилось густо, беззвучно, наповнюючи вітальню щемким духом осінньої землі.

— За що вип’ємо? — спитав панотець, піднявши келих.

— Якщо запитуєте мене, — відповів Михайло, — не будемо блазнювати і вип’ємо мовчки. А коли звертаєтесь до нас усіх, то піднімемо за те, аби життя не було таким жорстоким для прийдешніх.

Панотець на знак згоди кивнув головою і з насолодою відпив кілька ковтків. Михайло спорожнив келих одним духом.

— Я ще раз повторюю, — не вельми охоче повів розмову Ковач опісля напруженої мовчанки. — Ми тебе не женемо від себе, а, навпаки, впрошуємо зостатися. Я вас повінчаю із Агнесою, добудемо для тебе нові документи. Будеш тут газдувати, і ніхто у світі не дізнається про твоє минуле. Кому яке діло, хто ми, звідки прибули. Таких тисячі тепер довкола. Війна спише все… Я не можу втямити, куди ти рвешся, до кого спішиш?

— До батька, панотче, до батька рвуся. Багато чого маю з ним переговорити. Мені видиться, якщо його не побачу, ніколи не помру. Буду метати собою, як великий грішник, калічити життя іншим і не віднайду спокою на цій землі. А нам, повірте, є про що побесідувати. Вам цього не зрозуміти…

— Як хочеш. Не в моїй волі судити твої вчинки, — сказав із жалем панотець.

Ковача щось гнітило, мучило, але йому було якось незручно продовжити розмову. І це вловив Михайло.

— Ви обірвали свою думку, панотче. Хотіли щось додати? — питально глянув на Ковача.

— Не розсердися, що зачіпаю болючі точки твоєї душі. Але знаю тебе від сповитку, хрестив у святій церкві із сподіванням, що отець на старість буде мати радість… І тепер мені страшезно кортить дізнатися, чим будеш займатися там, вдома, біля вітця? — І Ковач знову погладив себе по лисині.

На цей раз Михайлові здалося, що гуля на тім’ї панотця за час бесіди значно виросла.

«Ні, я таки прострелю її, — подумав. — Звідки тільки в мене взялося це божевільне жадання? Чому я раніше, скажімо, тоді, коли зустрівся з ним на дзвіниці, не помітив цієї триклятої гулі?..»