Того ж дня батько повернув худобу і вози людям, а увечері зібрав черешнівців знову на майдані і просив вибачення від свого імені й імені Радянської влади.

Опісля всього батько передав тіткою Йоланою, аби нога Другого Фронту більше не переступала поріг сільської Ради…

Але через два роки про колгосп почали говорити уже серйозно і всюди. Почувши про це, дід кілька разів заходив до нас, і вони з батьком довго вели в окремій кімнаті бесіди. Одного разу я тільки зачув, як батько сказав:

— Няню, не просіть у мене помилування, бо мушу вам простити бодай тільки за те, що дали мені життя. Але наші путі-долі різні.

За весь цей час батько і дід ніколи не перебігали один одному дороги, але й не ділили душевного тепла. І тільки тоді, коли батько підняв голос, аби від діда забрати землю, старий перестрів його вночі серед вулиці і сказав люто:

— Господи, як я жалію, що не задушив тебе в колисці.

— На те, няню, була ваша воля, — відказав спокійно батько.

…Ми перестрибнули через канаву і вийшли на поле. З тамтого краю вів за собою борозну дід. Міцно тримався за чепіги, а віжки закинув на шию. Коні ступали натужно, пораз високо змахуючи головами. Скиби землі на зораній половині вигрівали свої ніжні боки на сонці, і над полем знімався плавними хвилями голубувато-прозорий туман. Плуг часто водив орачем і кидав ним з боку у бік. І ось тоді я помітив, що у руках мого діда немає колишньої певності, тої моці, якою потайки гордився, перед якою поклонявся. Колись він тримався тільки однієї чепіги і йшов за плугом, немов біля забави — весело, розгонисто, і рілля, здавалося, сама бігла і стелилася перед ним. А тепер, бачилось, сили діда почали гаснути, розпливатися, як це голубувате дихання землі над свіжими скибами.

Підігнав коней і зупинився. Скинув із шиї віжки, витер рукавом почервоніле від напруги обличчя й скрушно мовив у підтвердження моїх думок:

— Тяжко стало, Андрійку, орати. Доки чувся у силі, то й земля була молодою, шиковнішою,[8] а тепер чується мені, що самого треба уже за плугом тягнути.

— А хто вас неволить орати? — спитав якомога спокійніше батько. — Свою борозну уже відрізали, поле засіяли, то й врожай зібрали красний. Час, може, уже й спочити.

— Е-е-е, ні, — похитав головою дід, загадково усміхнувшись. — Доки серце гонить по жилах здорову кров, доти людині земля не дасть спокою. Це моє поле, — обвів рукою надовкола, — і воно мені, як дитина, найлюбіше.

— Було ваше, няню, — мовив, натискуючи на кожне слово, батько. — Вам добре відомо, що землю вашу в колгосп забрали. Та чого ж ви вийшли орати? Чи, може, надумали записатися туди?

— Ой, не гніви, сину, бога і вітця свого, — помахав попереджувально пальцем дід. — Сам добре знаєш, якими кервавими мозолями я наживав кожен клапоть. Недосипав, недоїдав, ні вам, дітям, ні собі, ні матері спочинку не давав, а тепер що? Все чортові під хвіст? — дід підійшов ближче й питально глянув батькові у вічі.

— Не майте жури. У чорта хвіст, видиться мені, закороткий для такого поля. Людям піде… — сказав у тон батько.

— Це котрим людям?! — здивовано й грізно спитав дід. — Тим жебракам, лайдакам, що все життя у корчмах сиділи і про життя мудрували, а як наспівала весна і літо, у мандри давалися по світах, аби тільки руки біля землі не забруднити?

— А біля котрої землі, няню, могли погріти долоні? Ану лишень покажіть мені.

Дід сердито метнув зором навкруги, пробіг очима по куцих царинах довкола села, й запал його знидів.

— Отож, отож, няню. А гнали їх, як говорите, жебраків, по світах такі, як ви, і біда, бо інакше би з голоду перемерли. А коли, б’ючи поклони, йшли до вас роботу просити, то вибирали наймоцніших і тих, хто перед вами здалеку хребет гнув. А чи пам’ятаєте, коли по смерті Дзьобака прийшла його жінка з трирічною дівчинкою на жнива проситися? І що ви зробили?

При цих словах дід якимось зляканим і лютим поглядом кинув на батька і опустив голову.

— Чи, може, забули, няню, про Дзьобака, Дзьобачку? — перепитав батько. — Коротка, ой коротка, як козячий ріг, у вас пам’ять. Дуже вас прошу, не робіть собі біди, а мені ганьби. Лишайтеся цієї роботи…

Дід, занурившись поглядом у землю, мовчав. Батько теж.

— Ой, няню, няню, що ж із вас нелюда вчинило? Ніколи не забуду, які були щасливі, коли я, семирічний, вперше із вами вийшов орати сюди нашу маленьку нивку, — мовив батько уже спокійніше, із жалем. — Як ви раділи з нами першому хлібові! Ви тоді ладні були ним накормити весь голодуючий світ. А потім, потім!.. Що з вами сталося потім?

Дід не дав довершити батькові розмови. Голова його різко сіпонулася, очі божевільно зблиснули, і, розвівши руки, упав долілиць на свіжу ораницю.

— Не віддам! Не віддам нікому. Хай сама мати господня сюди зійде! — заричав на все поле. — Це моя земля! — раптом схопився, став на коліна й пучками пальців почав швидко розгрібати ріллю. — Тут, у цій землі, кожна комаха, корінець і зернина впізнають мене в обличчя, тут кожна пташина мені з неба кланяється, тут мої ноги кожен свій слід пам’ятають, — голосив, розгрібаючи пальцями ріллю. Потім зачерпнув жменю, дмухнув на неї і продовжив: — Ось черв’ячок… Правда, хробачку, ти знаєш мене? Я твій газда, добрий газда. Скажи он, як тобі солодко жилося у моїй землі, а тепер тебе від мене хочуть забрати. Нас розлучають… Скажи, тваринко божа, що я всіх, навіть братів твоїх знаю тут по імені… Кожна травинка мені радіє на цій землі…

— Встаньте! — несподівано злютів батько. — Чуєте, встаньте! І вам, такому гордому газді, не ганьба на колінах клячати? — підійшов миттю до старого, охопив за руки і підняв. — Забули вже про честь?..

Дід вирвався, сів, тяжко дихаючи, на передплужник, й стиснув руками голову.

— Господи, великий і праведний, за що така покара?! — простогнав.

— Кажу вам ще раз по-доброму, няню, не йдіть супроти волі людей, — перейшов знову на спокійний тон батько. — На хліб насущний маєте задоста. Треба буде — запоможу. Для кого хочете далі старати? Таж мало ще доля наш рід побила?

Дід підняв затуманені очі й глухо промовив:

— Аби мені помагати? Я ліпше на першому сучку повішуся, аніж візьму з чиїхось рук милостиню. Дожився газда — на старість йому жебрати радять, — усміхнувся криво.

— Ніхто вас не гонить просити милостині, — сказав батько. — Я хочу для вас спокійної старості.

— Хочеш мені спокійної старості? — похопився дід.

— Хочу, бо зла на вас не таю.

— Тоді, Андрійку, вчини так, аби від мене землю не забрали. У тебе ж в руках велика влада, ти можеш зробити все, — дід схопив батька за руку й благально подивився йому у вічі.

— Ні, няню. В моїх руках не особиста влада, а тих, за кого я пережив і тюрми, і побої, і фронти… Це влада народу. Вас же прошу бути розумним, бо може бути гірше. І тоді вже справді не в моїй владі вам буде допомогти, — мовив батько й, обернувшись, рушив з поля.

— Андрію, сину мій! — заволав услід дід. — Щось зроби! Я ж всі ці роки молився за тебе, аби господь зберіг від кулі і всякої напасті. Я молився днями і ночами, аби ти живим вернувся. Спитай у цих небес, спитай у цієї землі, як я вічно засівав їх молитвами за тебе. Не віриш, сину?!

Дід зігнувся, виважив із межі величезний камінь, підняв його над собою і крикнув:

— Спитай у цього каменя, скільки я сидів на ньому, думав і молився за тебе! Спитай, спитай у каменя! — несамовито неслося навздогін.

Батько на мить обернувся до діда й сказав задумливо:

— Няню, я питати не буду, бо каміння теж може заговорити, але тільки, думаю, вам на шкоду.

Ми пройшли поволі полем, вибрались з долини, а коли зупинились на пагорбі перед селом — оглянулись. Дід все ще стояв на межі, тримав високо над головою величезну кам’яну брилу і щось кричав.

…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.