— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов вперше уздрів нас.

— Повіншувати вам. Нині святкують Новий рік, — зніяковіло відповів я.

— Ну то й віншуйте. Цікаво, що мені наврочите, — зійшов на ганок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.

— Віншуємо вам, діду, щасливий Новий рік, аби-сьте малися у щасті, здоров’ї, гаразді! — вимовляю якось непевно.

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік цвітуть красні рожі! — уже зовсім бадьоро продекламував брат.

Дід мовчки зміряв поглядом Павла, а потім нагнувся з ганку й довго дивився, як під вікном дотлівають, паруючи, останки снігу.

— Файно, ой файно навіншували, — похвалив раптом весело. — Дуже полюбилося мені про рожі. Лише цікаво, чи дождуся, коли вони зацвітуть там, — показав рукою на обгорілий клапоть землі під вікном. — Ну, а тепер трішки почекайте, діточки.

Тут же обернувся, зайшов у хату. Довго барився, зате виніс повні жмені зім’ятих грошей.

— Файним віншувальникам і плата красна, — мовив, підійшовши до мене. — Ану, відкрий скоріше торбу, — проказав, тримаючи наді мною гроші.

Завбачивши таку велику купу грошей, я позадкував. Але дід притьмом схопив мене за плече й силоміць запхав у торбу зіжмакані купюри.

— Кажу, файним віншувальникам — плата красна, — підвищив голос. — Беріть, мені більше гроші не знадобляться.

Поспішливо дякуючи, ми, було, дали волю ногам, але оклик діда з ганку повернув нас з вулиці.

— Побудьте ще трохи в мене, — попросив тихо й втомлено присів на заледенілі східці.

— Зайдіть до хижі, бо простудитесь, — нараював я.

Дід байдуже махнув рукою й почав, ніби до себе:

— Я добре знаю, ти все чув, що творилося у хаті, коли забрав тебе до себе переночувати. Але я знав, що не заголосиш, нікому не розкажеш… Михайло тої ночі подався до бандерівців на Станіславщину, і я його похоронив. Уже майже два роки відмолював грішну душу, а він через стільки часу знову явився. І прийшов саме у ніч, після того, як ви були на моєму полі, де синок Андрій відчитував і напоумлював мене.

…На цей раз вуйко Михайло повернувся, майже не криючись. Ледве стемніло, зайшов у обійстя, без стуку відчинив двері і став на порозі. Дід, склавши побожно руки, чипів на колінах перед іконою богоматері. На рипіння дверей навіть не обернувся. Із заплющеними очима пристрасно шепотів молитву і бив поклони. Михайло кашлянув, перекинув за плечі автомат і зіперся на одвірок.

Дід по якомусь часі озирнувся і жодним порухом не видав свого здивування. Підняв знову до ікони обличчя і, наче з сином зовсім не розлучався, заговорив:

— Це вже два роки, як тобі дорогу вказав через Чортів хребет. І коли ти пішов, повернувся у хату, запалив перед ликом матері божої свічку і став на коліна, аби помолитися за грішну душу твою. Тільки-но вогник осяйнув ікону — я прошепотів: «Богородице, не карай його так тяжко. Змилостився над ним, обірви його життя скоріше, най не носить так довго по землі гріхи свої…» І тут на очах божої матері одна за одною спливли сльози і закапали, як дощ. Я погасив свічку, але богородиця продовжувала плакати, і я вже до самого ранку не міг її утішити й розрадити ніякими молитвами… Ось і тепер, поникай лишень.

Вуйко Михайло непевно відштовхнувся від одвірка, ступив у глиб кімнати, поклав руку батькові на плече й примруженим поглядом почав вдивлятися в обличчя божої матері. І його давно скам’яніле серце, яке, здавалося, не могло озватися й на найстрашніші видовиська, раптом лунко тьохнуло: з ікони дивилися очі рідної матері. Вуйко Михайло зблід. Десь усередині, глибоко під серцем, зажевріло неприємне, давно вже забуте почуття страху, і він спробував щось сказати, але ніяк не міг ворухнути омертвілими губами. Наче дитина, яка тільки-но пізнає світ, обережно простягнув руку до ікони, боязко торкнувся ніжного, благородного у своїй печалі обличчя жінки-страдниці, і пучки пальців враз обпекло її гіркими сльозами.

— Дурницю верзете, — промимрив вуйко Михайло, надсилу гамуючи страх і дивне збентеження. — Коли запалюєте свічку, ікона пітніє, а вам чудо привиджується, сльози якісь… Дивно, звідкіля ви тільки знаєте про них — сльози святі і грішні, — коли в житті жодної не пустили…

Дід, зітхаючи, підвівся з колін, дмухнув на свічку, присів на лавицю, обіперся ліктями на стіл і з гіркотою осміхнувся.

— Гм… м… м. Про сльози кажеш. На моєму місці, он і тепер, коли тебе знову побачив, не те що я, людина, а й камінь би заплакав… А ти кажеш…

— Я кажу, бо маю право останнього слова…

— Правду маєш, ти його чесно заслужив…

Син із батьком говорили спокійно, урівноважено, ніби йшлося про речі звичні для двох людей, які живуть душа в душу, ні на хвильку не відлучаючись один від одного. Однак щось страшне таїлося в тій непоквапливості й удавано мирній розмові.

— Роздягайся, сідай до столу, — запросив дід. — Тебе, не бійся, дрижаки беруть, чому не здивувався і не скімлю, як два роки тому, коли ти перший раз заявився…

Вуйко Михайло, не зважаючи на слова батька, зняв із себе верхню одежу, повісив на гвіздок кашкет, пригладив волосся й, мнучи заросле лице, довго і пильно дивився в дзеркало, але побачив тільки страшезну порожнечу, від якої віяло печерним холодом.

«Де ж моє обличчя? — подумав він. — Чому я не бачу його? Що сталося із дзеркалом?»

Похукавши, вуйко Михайло швидко витер рукавом спітніле скло, але власне відображення все одно не з’явилося. І раптом побачив, як у глибині дзеркала спалахнула краплина світла, на якусь мить запульсувала, а далі нестримно почала наростати, і в сяючому німбі зринув величезний птах. Він летів фіолетовим, як обличчя мерця, небом, спираючись на одно крило, а друге, перебите, тягнув за собою…

— Я так і знав, що він мене уже не залишить, — прошепотів про себе, відчуваючи, як все тіло починає нестримно знобити, й подався до сіней.

— Ти куди? — дід запитально підняв голову.

— Зараз побачите, — відповів вуйко Михайло й виволік із сінешньої темені німецький ручний кулемет.

— А це ти для чого?

— Не для чого, а для кого. Вам у дарунок, аби не було самотньо, — недоречно реготнув вуйко Михайло.

— На старість діти дарують батькам онуків, — зауважив дід.

— Цю радість, няньку, треба на старість заслужити… Навіть смерть — чесну і красиву теж треба ще за життя купити.

Недобрим поглядом дід обпалив сина й, ніби мовлені слова стосувалися зовсім не його, продовжив почату розмову:

— Так ось, бачу, ти не можеш зрозуміти, чому я не здивувався твоєму приходу? А тому, неборе, бо знав, чув серцем, що неодмінно повернешся… Ти боягуз і нікуди не дінешся від страху перед смертю, перед скоєним. Будеш, як вовк покалічений, повзати по землі і хапатися за соломинку життя… — проговорив зі злим хрипом дід.

— Ні, дорогий няньку! — спокійно відповів вуйко Михайло. — Я не боягуз. Я ваш гріх! Я той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя. Адже, дорогий мій няньку, пам’ятаєте — часто колись говорили, що людина до останку днів, долею їй відведених, мусить спокутувати гріх свій на землі грішній. І тепер, няньку, — вуйко сплів руки і підніс до очей діда, — ми ось так намертво зв’язані один з одним. Я гріх, а ви творець мій. Куди не ступите — я слідом. І тільки один суддя нам може руки розкувати… — вуйко Михайло глянув у дзеркало.

— Господи великий! — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш! Чому ми ніколи не можемо, як у людей?..

— Не я, няньку, цю бесіду заводив.

— Так воно, сину, так… Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину із нас вчинило… Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти…

— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака?.. Петра Дзьобака?.. — раптом спитав вуйко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті… Слабо пам’ятаю… Здається, ви дуже цімборували[9] з ним… Він часто нам помагав, багато помагав… Ви так його завше хвалили… А потім…