Перед розподілом Андрій пішов остаточно домовитися про місце роботи. Але в поважних редакціях, де ще до недавніх пір за його кандидатуру ледь не гризлися, Волосяничу делікатно відмовили, посилаючись на непередбачене ущільнення штатів. Його заспокоювали, висловлювали співчуття, обіцяли при нагоді конче викликати, а тепер «на жаль»… — і безпомічно розводили руками.
Настав день розподілу.
— За кількістю балів ви маєте право вибору, — сказав декан і простягнув дипломанту список запрошень.
Андрій пробіг очима і, не роздумуючи, показав на районну гірського містечка, де старший брат Іван працював прокурором.
Страшна образа, біль і озлоба — все перемішалося, нуртувало в душі щойно дипломованого журналіста. Він навіть не дочекався випускного вечора: розрахувався з бібліотеками, гуртожитком, спакував речі і виїхав за призначенням.
Щойно увійшов у кабінет редактора, як той вискочив із-за столу і розчинив братні обійми.
— О, раді! Вельми раді!.. — обнявши Андрія, приязно посміхнувся. — Ніколи б не подумали, що така знаменитість згодиться приїхати в нашу архіпровінцію…
Гадаючи, що редактор обізнався і сплутав його із кимось, Волосянич представився.
— Як же ми могли вас не впізнати?! — щиро обурився господар кабінету. — Ваші фотографії в газетах, журналах… А хто з нас не захоплювався оповіданнями, новелами… Мені вони нагадують картини Ніколо Піросмані. Даруйте, але я один із пристрасних поцінувачів вашого письма, — тут він приклав правицю до серця і зігнувся у поклоні.
Зізнання майбутнього шефа, чесно кажучи, лестило Волосяничу. Вперше за багато днів до нього повернувся той райдужний настрій, що завжди супроводив у часи творчих гараздів університетської пори.
— Мені приємно, навіть не знаю, як вам виповістись… Ніколи не думав, що про мене тут чули, — сказав бадьоро. — Але давайте познайомимось ближче…
— Онуфрій Миколайович Ладичко, — скромно відрекомендувався редактор.
Йому було біля сорока. Невисокого зросту, худорлявий, з якимось вимученим і невиразним обличчям. На голові пінились ріденькі пасемця колись кучерявих розкошів, ними Ладичко всякими хитрощами намагався задобрити невмолиму і підступну лисину.
— До слова хай буде мовлено, я теж залюблений у красне письменство, — сказав, помітно хвилюючись, Онуфрій Миколайович.
Потім підійшов до столу, витяг з шухляди аж надто скромненьку книжечку місцевого видавництва і простягнув Волосяничу.
— «Чотирилисник на щастя», — прочитав Андрій. — Оригінальна назва… О, теж оповідання… проза… Виходить, ми суперники, — пожартував.
— Які там суперники! — зітхнув Ладичко. — Це вже у минулому. Десять років як вийшов збірник.
Редактор з особливою інтонацією вимовив «збірник», наче мова йшла не про невеличкий зшиток посередніх зарисовок, шкіців, етюдиків, а щонайменше про фоліант в коштовній оправі.
— Думаю, міг і я стати письменником, — вів далі Онуфрій Миколайович. — Ну, хай не їздив би на баскому Пегасі, проте нинішній середній рівень тримав би не гірше інших. Але… — тут редактор затримав подих на жалісливій ноті і невдовзі видихнув з оптимізмом: — вирішив своє життя присвятити громадським справам, проблемам гарячим, сьогоднішнім. В ім’я цього мусить хтось жертвувати власним благополуччям…
Волосянич слухав і гортав книжку… Доки Онуфрій Миколайович розповідав про районні боління, встиг уже перечитати всю творчість Ладичка і не без іронії завважив про себе: редактор вельми мудро поступив, полишивши літературну ниву…
— Ви, бачу, так захопились збірником, що навіть нецікаво слухати? — з удаваною образою мовив Ладичко.
Андрій відірвав голову від книжечки, і його пройняло потом: зір натрапив на якийсь невидимий погляд. Той стіною постав перед ним, почав неприємно гнітити. Андрій розгублено роззирнувся надовкола, глянув на усміхненого редактора. Онуфрій Миколайович невинним поглядом картав із-за столу неуважного співрозмовника. Неприємний холодок не полишав Волосянича і він намагався зрозуміти, що сталося, чому неспогадано зробилося так млосно. І тут збагнув: з очей Ладичка на нього дивилися ще одні очі. Незримі, хитрі, допитливі, вони були глибоко сховані, весь час свердлили Волосянича із далеких, темних глибин черепної коробки. Невидимі очі стежили за кожним рухом Андрія, найменшим виразом на його обличчі, мімікою, зміною настрою. Несподіване відкриття приголомшило Волосянича.
— Ви знаєте, я вашу книжку обов’язково прочитаю. Ви, мабуть, цікаво починали. У вас такі неординарні ровесники… — почав говорити невпопад.
Це було неймовірно: він вперше зустрів людину із подвійними очима.
Надалі почалося знайомство. Ладичко водив Волосянича по кабінетах, розрекламовував достоїнства нового працівника, кожному радив знайти в бібліотеках газети, журнали і прочитати твори молодого колеги. На цей раз лестощі редактора уже не принаджували Андрія, а гнітили, навіть ображали… Та співробітники районки, як здалося Волосяничу, сприймали його з неприхованою добродушністю, провінціальною допитливістю, цікавістю — як сільські дітлахи екзотичного папугу. Ще одна обставина насторожила: чому Ладичко жодним словом не обмовився про брата Івана. Коли вже стільки подробиць знав про Андрія, не міг не відати і того, що районний прокурор — рідний брат молодого журналіста. Тут щось не те… Але спробуй розгадати людину із подвійними очима…
Опісля знайомства з колективом, палких віншувань творчих гараздів Андрій подався до брата. Іван з родиною мешкав у однокімнатній квартирі, коли так можна було назвати давню прибудову до ощадкаси — невелику комірчину із тісненьким коридором та кухнею, що містилася у дровітні. Андрій не сповіщав брата про свій приїзд і з нетерпінням чекав, як Іван сприйме цей візит.
Завжди поміркований, урівноважений, навіть флегматичний, Волосянич-старший, уздрівши у воротах Андрія, від несподіванки ледь не випустив з рук півторарічну доньку — саме гуляв із нею по двору, коли з’явився дипломований журналіст.
— Ой, Андрюхо, мені й не снилося, що зустрінемось, — Іван розчулено обнімав брата. — Це вже два роки не виділись… — навіть сльозу змахнув. — Я знав, що до нас направлений, але не йняв віри. Ладичко щодень дзвонив…
Тут визирнула і невістка Марія — чорнява, симпатична пампушка. Враз зайойкала по-сільському й собі кинулася до свояка з цілунками.
— Не сподівався тебе вдома застати, — признався щиро Андрій. — Он, сонце ще високо, злодіям якраз світить, а прокуратура вдома з дітьми ніжиться.
Андрій, напевне, пожартував недоречно, бо Іван знітився, відвів очі й невиразно сказав:
— Були нагальні справи. Мусив прийти раніше…
— Вночі двічі «швидку» викликали. Серце так дойняло… — шепнула Марія й одразу язик прикусила, зловивши докірливий погляд чоловіка.
За вечерею Андрій пильніше роздивився брата — ледь тридцять виповнилося, а скроні геть посріблились, чоло обснували ранні зморшки… І загалом, Волосянич-старший, відчувалося, був якийсь внутрішньо зневолений…
— Та розкажіть вже, до мари, як живете? — не втерпів Андрій. — Чи мене соромитесь, чи не довіряєте? Все та все напівнатяками… Думаю, я вам тут найближча людина і таїтись нічого.
— Як живемо-маємося, Андрійку? Воюємо, нещадно боремося… Більше дітей рідних пильнуємо батька-закон, не даємо кривдити матір-правду… — спокійно, але не без іронії відповіла невістка.
Іронія ця була злою. І в спокійному тоні відчувалася та межа, за якою ось-ось почнеться істерика, розпач зневіреної жінки.
— А живемо, сам видиш, як і три роки тому, — вела далі… — Двійко маленьких дітей, людського житла й досі нема, я майже безробітна… Нестатки з кожного кутка зуби шкірять, а ми воюємо за справедливість… Ось так!
— Прошу тебе помовчи, — стримано мовив Іван. — Вкладай дітей, а ми вийдемо на двір, покуримо, поговоримо.
— У нас тіснувато, але на перших порах можеш пожити, — сказав Іван, тільки-но вийшли із комірчини. — А там, можливо, отримаємо щось ліпше…
— За мене не журися, — перебив Андрій. — Шеф обіцяв кімнатку в гуртожитку училища. Ти краще розкажи, що діється у сім’ї? Тільки спокійно, чесно і правду…