Іван очікував подібного запитання, але все одно, аж здригнувся. Навіть у темряві було видно, як загострились його худі лопатки, голова опустилась. Зітхнувши глибоко, сів на дерев’яні східці.

— Весь час думав про тебе, — мовив по довгій мовчанці. — Слідкував за твоїми успіхами, радів… Гадав, хоч ти залишишся там, межи людьми… Дуже переживав за твої неприємності. Навіть боявся писати… Ех, Андрюхо, не таланить нам!..

— Чого ти за упокій по мені співаєш?

— Не по тобі, брате. По собі… Тяжко мені тут. Дихати нічим. Куди не повернуся — ноги в ополонку. Брехня, приписки, злодійство від верхів до низів, а руки в мене пов’язані.

— Либонь, перебільшуєш, — засумнівався Андрій. — Це, напевне, специфіка вашої роботи: конче бачити в людині злочинця, як не одразу, то в перспективі.

— Ти мене знаєш, а верзеш казна-що, — з гіркотою мовив Іван. — Завжди мислю реально і під намови не даюся, але тут — значно складніше…

— Отже, не тримаєшся принципу. Я б на твоєму місці робив так: зловився на слизькому — хто б не був — завів справу, провів розслідування і передав у відповідні інстанції.

— Радиш, як старомодний професор. А ти б спробував сам, подивився і… подавився. Кажеш про слизьке. Я перший на ньому посковзнуся, і добре, коли ноги не поламаю… Марія тобі вже встигла шепнути про сердечний приступ… З усіма ближніми подумки попрощався вночі. Думав, сонця більше не побачу, тому й розсльозився при зустрічі з тобою. А з чого все почалося? Є в нас у районі Зеленяк, голова колгоспу: голоском дзвенячий, а душа свиняча. Самодур, словоблуд і підлесник. Ладен матір циганам продати, аби тільки випнутись, показатись… Йому достоту ціну знають, але родинні зв’язки… У минулому році у районі недорід, а у нього в колгоспі — диво-врожай удався. Та все пішло у комори потрібних людей, а списали на ферму… І документи оформлені — не зачепишся. Тільки ніхто того врожаю на фермі не бачив. Я порушив справу. Першим прибіг секретар райвиконкому: «Іване Андрійовичу, припиняй, — грюкнув кулаком по столу. — Сховай свій закон подалі, аби не вкрали, а не вішай його на чесних людей». «Закони не діляться на мої і твої, — відповів я. — Закони у нас одні! І справи не припиню».

А через годину явився голова райвиконкому. Цей навіть не зайшов у кабінет. Нипав по двору, побачив неподалік прокуратури туалет, там донедавна автобусна станція знаходилась. Вмить викликав санітарного лікаря, той оштрафував мене на сотню карбованців за антисанітарно. Я пробував пояснити: туалет не з мого відома збудований, роками там стояв, мене навіть слухати не захотіли.

— А ти виклич бульдозер і зрівняй злощасне місце! — розчулено порадив Андрій.

— Тільки б спробував — одразу оштрафують за самовільне знесення громадської будівлі, — сумно усміхнувся Іван. — Та сіль не у штрафі, мені недвозначно вказали моє місце: ти знай, мовляв, прокуроре, з ким двобій затіяв… Та це ще півбіди. Кримінальну справу Зеленяка я передав у суд, а її, як мені пояснили згодом, попросили у верхи. І там вона випарилась… Тепер уже Зеленяк подав на мене в суд — за наклеп. Серце моє, як видиш, виявилось не підготовленим до подібного, захникало…

— Це неймовірно! — гучно сплеснув руками Андрій. — А в райком партії звертався?! Невже там тебе не підтримають?!

— Перший — людина незлоблива, все прекрасно відає, але воліє… — Іван на мить задумався. — Як тобі дохідливіше пояснити… Ось кілька місяців тому я порушив незвичну справу. Один із наших колгоспних лідерів, голова тутешнього міського колгоспу, відправляв на молокозавод продукцію, її зараховували і тут же відпускали господарству, як переробку для годівлі телят. Оформляли документи і знову приймали те ж саме молоко. Привозили, скажімо, десять бідонів, а колгоспу зараховувалося двадцять. Паперове молоко текло у звітах не один рік. А за нього платились гроші, нараховувались премії. Ось із цим делікатним розслідуванням я і відправився у райком. Знав, що радості принесу керівникам мало, але не сподівався, що мене так зустрінуть. Прийняв другий секретар. Вислухав мовчки — жодна живинка не ворухнулась на обличчі. Потім підсумував: «Час уже й тебе перевірити, Іване Андрійовичу. Твоя пристрасна громадянська пильність щось не викликає довір’я. Здається, партквиток обтяжує твою кишеню. Невже ти такий святий? Це нас давно насторожує…»

Обурений, я одразу домігся прийому в першого і все розповів. Той запевнив, що ніхто не збирається влаштовувати мені екзекуції, це йде від гарячого норову другого секретаря… Зрозумій, каже, Іване Андрійовичу, я теж не сліпий, бачу… Але, на жаль, у нас і зарплати, і премії, і винагороди поки що дають не за моральну чистоту. Тут, каже, друже, цифра — генерал. Є показник — і ти показний. Нема — сядеш на нуль. А в наших горах, каже, сам поміркуй, із чого ті цифри тесати. Із каменю? Ось і доїмо із каменю молоко, шліфуємо м’ясо і проставляємо такі ж кам’яні цифри. І ти теж, каже, мусиш всістися у наші крісла! Ми тебе цінуємо, віримо у твою чесність, будемо найближчим часом пропонувати на підвищення, а поки що стримуй себе. Ось так відповів перший.

— Я все одно не збагну, — запротестував Андрій. — Чого ти панькаєшся з ними на місці? Пиши, стукай у двері області, республіки. Твоя благодушність — сестра їхнього злочину… Ти ж, Іване, завжди був чистий, настирливий!..

— Доки не зіткнувся із справжнім життям. Ти не уявляєш, наскільки Зеленяки і їм подібні лідери небезпечні. Коли їх ловиш на гарячому за руку, вони починають репетувати, що замахуєшся не на них, а на Радянську владу. Мовляв, компрометуєш наш лад, даєш поживу буржуазній пропаганді, ворожим пліткарям… Якось порушив кримінальну справу на секретаря парткому лісокомбінату — на державні гроші побудував власну садибу. І що тут зчинилося! Обурені секретарі партійних комітетів всіх підприємств написали колективного листа, ніби я під усе партійне керівництво району підкопуюся. Виходить, не конкретного злодія, хапугу, казнокрада за руку — на більше заносиш меча… Є у наших злодіїв один порадник, але мені не добратися до нього… Поки що…

— Хто він? — притьмом поцікавився Андрій.

— Поживеш, може, й розкодуєш, — загадково усміхнувся Іван, і з незвичним спокоєм задивився на брата.

— У тебе збереглися матеріали на Зеленяка? — спитав Андрій.

— Окремі копії… А для чого тобі?

— Фейлетон вріжу. Так вшпарю — газета загориться!

— А-а-а… фейлетон. Ідея слушна. Налякаєш Зеленяка, як вовка баранячі роги. Він одразу розкриється і, посипавши попелом голову, стане навколішки… Неодмінно стане… Ти ось тільки вшпар спершу фейлетон, аби газета загорілася, а я уже триматиму напоготові пожежну команду. Будь спокійний, не дозволю, аби ви із Ладичком пішли з торбами, як погорільці, по світу. Тільки спершу надрукуй…

Вранці Андрій зайшов у прокуратуру.

— Ти що, справді надумав писати? — підняв здивовані очі Іван.

— Від свого не відступлю!

— А хіба Ладичко благословив на подвиг?

— Я з ним не радився. Це буде мій перший маленький презент для редактора.

— Он що! — ще більше здивувався Іван. — Раз наважився, сідай ось в куток і вивчай матеріали. Виносити — суворо забороняю. Сюрприз так сюрприз… За науку треба дорого платити.

Через кілька днів Андрій поклав на редакторський стіл фейлетон під назвою «Вівці під’їли репутацію». З їдкою іронією молодий журналіст картав спанілих тварин, які відмовились від традиційного сіна і зажадали від бідного голови колгоспу картопляних, яблучних і капустяних делікатесів. У кінці матеріалу Волосянич уже цілком серйозно вказував на невидимі сили, які вперто шкодили прокуратурі вести слідство і передати справу до суду.

— Геніально! — крикнув Ладичко, прочитавши фейлетон, і від задоволення луснув пальцями. — Ми щасливі, що не помилилися у виборі. Такого гострого пера нашій газеті давно бракувало. Я поздоровляю вас із творчою удачею! — І тут же згріб приємно враженого Волосянича в обійми, чмокнув тричі в щоку. — Геніально! — повторив розчулено. — Наша провінція діждалась нарешті гострого ока.