— У мене немає фіналу, — прошепотів він вибачливо і знижуючи голос, щоб не заважати старшим жінкам, які не припиняли писати.

Батько і син сидять за столом у кабінеті акупунктури і чекають.

Заходить акупунктурист.

Він китаєць.

Він сідає за стіл.

Англійською з дивним акцентом він просить сина покласти руки на стіл.

Китайський акупунктурист кладе свої пальці на руки сина й заплющує очі, потім просить сина висолопити язик.

Син зухвало висолоплює язик.

Китайський акупунктурист киває і просить сина лягти на лікувальну кушетку.

Син лягає на кушетку і заплющує очі.

Батько запитує, чи повинен син зняти одяг.

Акупунктурист хитає головою.

Він дістає якісь довгі й тонкі голки з шухляди і починає встромляти їх у сина.

По одній — за кожне вухо.

По одній — за кожну щоку, ближче до носа.

По одній — у кожен бік його чола, ближче до очей.

Син тихенько стогне, його очі досі заплющені.

А тепер, каже акупунткурист батькові та сину, вам слід почекати.

Батько запитує, чи після лікування він почуватиметься краще?

Акупунктурист знизує плечима й виходить.

Батько підходить до ліжка і кладе руку на синове плече.

Синове тіло напружується.

Син не здригнувся, коли його шкіру проколювали голками, але тепер він тремтить. Через півгодини повернувся китайський акупунктурист і швидким рухом повиймав усі голки.

Він повідомив батькові та синові, що тіло хлопчика реагує на лікування і що це добрий знак.

Як доказ він показав на ті місця, куди були встромлені голки. Навколо кожного з них утворилося червоне коло.

Потім він сідає за стіл.

Батько запитує, скільки коштує лікування.

Він планував про це запитати перед сеансом лікування, але забув. Якби він запитав раніше, то мав би кращу позицію на переговорах. Не те щоб він планував торгуватися. Зрештою ж, тут ідеться про здоров’я його єдиного сина. Тобто його єдиного живого сина.

Акупунктурист говорить, що лікування коштує триста п’ятдесят шекелів, а потім каже, що ліки син повинен приймати після їжі і вони коштують додаткові сто шекелів.

Акупунктурист пояснює, що хлопчику потрібна серія процедур. Щонайменше десять. Щодня, крім суботи.

Акупунктурист додає, що краще було б, якби вони могли також приходити на процедури по суботах, але він не працює по суботах, тому що його дружина не пускає.

«Дружина» — мало не єдине слово, крім слова «шмарклі», яке він говорить на івриті.

Коли він промовляє «дружина», на батька накочується страхітливе відчуття самотності.

Потім батькові спадає на думку дивна ідея.

Йому хочеться сказати акупунктуристові, що він мусить піти в туалет і потім, зачинивши двері на замок, помастурбувати в туалеті.

Він думає, що це принесе йому порятунок від відчуття самотності. Він не впевнений.

У китайській медицині сперма вважається формою енергії. Коли відбувається еякуляція, людина слабне, і тому таке не рекомендується. Особливо, коли ти безсилий попервах.

Батько нічого цього не знає, але все одно відмовляється від цієї ідеї. Він важко переживає самотність, але йому незручно залишати свого сина наодинці з китайським акупунктуристом.

Щодня, крім суботи, акупунктурист усе повторює. Він думає, що батько з першого разу не почув.

Батько платить новими купюрами. Точну суму — чотириста п’ятдесят шекелів. Решти не потрібно.

Вони домовляються про зустріч наступного дня.

По дорозі до дверей китайський акупунктурист каже на івриті: «Здорові будьте, ви двоє».

Син думає, що акупунктурист каже дивні речі. Зрештою, з них двох хворий лише він.

Батько цього не помічає. Він думає про щось інше.

«Дружина», «шмаркля», «здорові будьте, ви двоє».

«Здорові будьте, ви двоє», «шмаркля», «дружина».

Немає нічого дивнішого, ніж слухати, як китаєць розмовляє на івриті.

Найважче це вночі. Хоч зрозумійте мене правильно. Я не кажу, що найбільше сумую за нею вночі, тому що я не сумую за нею безперестанку. Але вночі, коли я самотній у ліжку, я справді думаю про неї. Це непристрасні, плутані думки про наш спільний позитивний досвід. Більше подібно до спогаду, де вона у трусиках і футболці спить з відкритим ротом, важко дихаючи і залишаючи слід від слини на подушці, а я спостерігаю за нею. Що я тоді, спостерігаючи за нею, насправді відчував? Передусім подив від того, що мені не гидко, а потім — певну прив’язаність. Не любов, а саме прив’язаність. Таку, що її більше відчуваєш до тварини або дитини, ніж до дружини. А потім я плачу. Майже щоночі. І не від жалю. Мені нема про що жаліти. Це ж вона пішла. І, озираючись на минуле, наше розлучення було позитивом не тільки для неї, а й для нас обох. І навіть добре, що ми зробили це ще до того, як з’явилися діти, які все б тільки ускладнили. Тож чому я плачу? А просто плачу — без причини. Коли ти щось втрачаєш, навіть якщо це повне гівно, стає боляче. Коли видаляють пухлину, залишається шрам. І ніч — це, схоже, найкращий час для його роздряпування.

Узі має новий мобільний телефон, такий, що на нього приходять оновлення з фондової біржі в режимі реального часу. Якщо акції його комп’ютерної компанії йдуть угору, на телефоні грає пісня «Simply the Best», а якщо дешевшають, то грає «Hard Rain is Going to Fall»[3]. Він носиться з цим телефоном уже з місяць, і він його щоразу смішить. Більше його смішить «Simply the Best», аніж «Hard Rain is Going to Fall», тому що, зрештою, легше сміятися, коли грошенята стікаються до тебе, ніж коли хтось тирить їх із твого гаманця. А сьогодні, каже мені Узі, великий день, тому що він планує інвестувати пакет в опціони NASDAQ. Ці опціони називають QQQQ, але Узі думає, що смішніше називати їх «зозулею». Якщо йде вгору NASDAQ, то й вони дорожчають. А оскільки NASDAQ, на думку Узі, ось-ось у найближчі хвилини проб’є стелю, усе, що нам залишається, — це схопити зозулю за хвіст і полетіти з нею до небес.

Пояснення цих процесів займає в Узі двадцять хвилин, і коли він закінчує, то знову перевіряє дисплей свого мобільного. Коли він почав своє пояснення, зозуля була на рівні 1,3, а тепер вона вже — 1,55.

— Ми — лохи, — побивається Узі, пережовуючи свій мигдалевий круасан і розкидаючи навколо крихти. — Ти розумієш, що лише за останні півгодини ми могли більш ніж на десять відсотків збільшити свій капітал?

— Чому ти говориш «ми»? — запитую я. — І про який капітал ти говориш? Ти думаєш, я маю гроші для таких капіталовкладень?

— Тобі й не треба вкладати багато, — відповідає Узі. — Якби ми вклали п’ять тисяч, то отримали б згори п’ятсот. Але ми цього не зробили. Знаєш що? Забудь, навіщо я тебе вантажу цими справами? Ні. І це не зважаючи на те, що у глибині душі я знав, як доконаний факт, так, як дитина знає, що її мама завжди любитиме її: NASDAQ перетне позначку 1,5.

— Є матері, які покидають своїх дітей, — кажу я.

— Можливо, — бурмоче Узі, — але не зозулина мама. Кажу тобі, я збирався вкласти в це всі свої гроші, але вирішив почекати. А знаєш чому? Тому що я невдаха.

— Ти — ні... — спробував я заперечити, але Узі зайшов у міркуваннях занадто далеко, щоб зупинитись.

— Поглянь на мене, мені тридцять п’ять і я досі навіть не заробив мільйона.

— Але лише на тому тижні ти розповів мені, що інвестував понад мільйон у ринок, — кажу я.

— Шекелів, — презирливо форкає Узі. — А що таке мільйон шекелів? Я говорю про долари.

Узі печально ковтає останній шматок круасану і запиває його ковтком дієтичної коли.

— Озирнися навколо, — каже він. — Прищаві підлітки, які подавали мені каву у піностіролових стаканчиках у створених мною стартапах, їздять на «беемве», тоді як у мене — «пежо-205», як у якогось стоматолога-гігієніста.

— Досить нарікати, — кажу я йому. — Повір, чимало людей дупу порвали б, аби помінятися з тобою місцями.