— Чимало людей? — напівзлобно сміється Узі. — Чимало яких людей? Чимало безробітних у Сдероті? Чимало прокажених в Індії? Що це на тебе найшло, Деді? Ти тут переді мною аміша розігруєш? Схоже, що після розлучення ти зовсім йобу дався.

Ми з Узі знаємо один одного з трирічного віку. Відтоді сплило чимало води, але змінилося небагато. Узі каже, що навіть тоді мені весь час було себе жаль. Коли ми були в останньому класі школи, я фантазував про побачення з дівчиною, тоді як Узі вже намагався зірвати куш. Він організував літній табір для дітей. Його бізнес-план був простий: гроші, отримані від батьків, він наполовину ділив із дітьми, а діти натомість не капали, що він не організовує жодних заходів, окрім подачки у вигляді дешевого футболу на траві, та дозволяє їм пити воду з фонтана раз на кожні дві години. Сьогодні в Узі власна квартира, дружина, що була колись секретаркою в якійсь інтернет-компанії, для якої він працював, і пухка донечка — викапаний татко.

— Якщо ми розлучимось, — каже Узі, — вона отримає половину. Половину всього. І все тому, що я перед весіллям потрапив під каблук і не змусив її підписати шлюбний контракт.

Я вже заплатив за сніданок і тепер ми чекали на решту.

— А ти, з другого боку, — продовжує Узі, — вийшов зі свого розлучення чемпіоном. Вона не взяла ні шекеля.

— А це тому, що не було чого брати, — я пробую поставити цей комплімент у ширший контекст.

— На той момент, — Узі поплескує мене по спині. — На той момент. А тепер, коли усі справи між вами двома підписані та скріплені печаткою, — найкращий час ударити і бути єдиним переможцем, як одноосібний переможець лотереї, без партнерів.

— Без партнерів, — повторив я автоматично і проковтнув найсолодші крапельки моєї кави.

— Без партнерів, — повторює Узі, — тільки я і ти. У мене є відчуття, що зозуля трохи обвалиться, не дуже низько, можливо, до 1,35, а потім ми купимо. Ми купимо все до останнього.

Офіціантка не приходила з рештою. А натомість підійшов власник.

— Перепрошую, — каже він, — вибачте за надокучання, але купюра у сто шекелів, яку ви дали офіціантці, — фальшива. Погляньте, — він підносить купюру до світла. — Вона несправжня.

Я беру купюру і дивлюся на водяний знак. Замість зображення колишнього президента Бен-Цві, на мене дивиться недбалий смайлик.

— Фальшива? — Узі видирає купюру в мене з рук. — Дай поглянути, — каже він і кидає власникові іншу купюру, яку той також перевіряє під світлом. А між тим я прошу вибачення.

— Я взяв сюди таксі й заплатив водієві купюрою у двісті шекелів, — кажу я власникові. — Мабуть, він всучив мені фальшиву купюру як решту.

— Крута купюра, — каже Узі. — Продаси мені її? За сотню?

— Що тебе так у ній збуджує? — запитую я Узі. — Це фальшивка.

— От саме тому, ідіоте, — каже Узі і дістає пачку купюр зі свого гаманця. — Нефальшиві я вже маю. Але підробка — це круто. Я всучу її людині, яка погано мене обслужить.

— О’кей, — кажу я, — бери. Фальшива сотня — це подарунок од мене.

А тепер ми в автомобілі Узі. Ми щойно сіли. Не знаю, навіщо я розповів йому, що плачу ночами. Узі — це не та людина, з якою можна ділитися подібною інформацією.

— І це не через неї, — підкреслюю я. — Я не хочу, щоб вона поверталась.

— Так, я знаю, — бурмоче Узі. — Я знаю її.

Його мобільний розповідає йому, що він просто найкращий, але він навіть не дивиться на екран, щоби перевірити, наскільки зросли в ціні його акції. Він просто повертається обличчям до мене і просто в кількох сантиметрах від мене вирячується, як доктор на пацієнта.

— А ти знаєш, що тобі потрібно прямо зараз? — каже він. — Ефіопський сендвіч на вулиці Маталон, 56.

— Ми ж щойно поїли, — протестую я.

— Сендвіч — це не їжа, — каже Узі, колупаючись із замком рульового механізму. — Сендвіч — це коли одна ефіопська чікса під тобою, а друга на тобі, притискаючись цицьками до твоєї спини. Мушу тобі сказати, що коли я вперше про це почув, мене це також не завело, але воно того варте.

— А що на вулиці Маталон, 56? — запитую я. — Бордель?

— Давай не переводити тему, — каже Узі, заводячи двигун. — Ми зараз говоримо про тебе. Ти ж навіть не їбався, відколи ви з Офрою розлучились, так?

Я кивнув і сказав:

— А я й не відчуваю, що мені цього хочеться.

— У житті, — Узі відпускає ручне гальмо, — не завжди робиш те, що тобі хочеться.

— Якщо ти намагаєшся переконати мене в тому, що я плачу через те, що не їбуся, ти неправий, — протестую я.

— А я цього й не кажу, — Узі барабанить по керму. — Я кажу, що ти плачеш, тому що твоє життя — порожнє. Тому що воно втратило сенс. А коли порожньо всередині... — він легко торкається лівої частини грудей, біля серця, — якщо є сенс навколо тебе, він з’являється і всередині тебе, а якщо його там немає, ти закорковуєш себе. Аж доки виробник не надішле якийсь сенс. І у такому випадку ефіопський сендвіч якраз і є чудовим корком.

— Завези мене додому, — кажу я. — Моє життя достатньо жалюгідне і без походів до шльондр.

Але Узі вже не зі мною. Його телефон знову дзвонить незнайомим, нудним ринґтоном, запрограмованим для вхідних дзвінків. Це хтось телефонує з банку. Узі наказує йому купити QQQQ, які знову впали в ціні, на двадцять тисяч доларів.

— Десять тисяч для мене і ще десять для мого друга.

Я хитаю головою, але Узі мене ігнорує. А коли закінчує розмову, говорить:

— Звикай до цього, Деді, ти і я, ми схопимо зозулю за хвіст.

Крізь тонку перегородку я чую, як телефон Узі виспівує про те, що він просто найкращий, а жінка заходиться реготом. Сьогодні на вулиці Маталон, 56, немає ефіопок, тому Узі заходить до кімнати з цицькатою дівчиною, яка англійською каже, що вона чешка, а мені дістається фарбована білявка, вочевидь, росіянка. На протилежному боці перегородки Узі тепер також регоче — думаю, однобокий чеський сендвіч також непоганий корок. Білявку звати Марією і вона запитує мене, чи я не допоможу їй роздягнутись. Я кажу їй, що це не обов’язково, що я тут тільки через свого божевільного друга і що, наскільки я розумію, ми можемо просидіти з нею разом, поки Узі не закінчить, а потім я піду, без сексу.

— Без сексу? — намагається зрозуміти Марія. — Посмоктати?

З протилежного боку стіни мобільний Узі не припиняє повідомляти йому, що він просто найкращий. Там діється щось дуже добре. Марія розстібає мої штани і каже мені, що якщо я попрошу її зупинитися, вона образиться. Я знаю, що це неправда, але намагаюся повірити в це. Можливо, Узі правий і все, що мені потрібно, — це корок. Поки вона займається своєю справою, я намагаюся вигадати для неї життя, щасливе життя, де для проституції просто немає місця. Я колись бачив такий фільм — про життєрадісну, великодушну французьку повію. Можливо, це також шлях Марії — тільки російської повії. Коли я дивлюся вниз, усе, що я бачу, — це її волосся. Щоразу вона піднімає голову і запитує: «Тобі добре?» і я ніяково махаю. Незабаром це закінчиться.

Під час нашого півгодинного сеансу на вулиці Маталон, 56, зозуля якраз пробиває стелю. Коли ми повертаємося на розпечену сонцем вулицю, вона вже досягає позначки у 1,75, що, за словами Узі, дає нам сто відсотків згори на нашу суму. І зозуля продовжує звиватися у синьому небі, неначе повітряний змій. А ми йдемо за нею, міцно схопивши її за хвіст і намагаючись не впасти.

Чорний чоловік переїхав у білий район. У нього був чорний будинок із чорним ґанком, де він просиджував щоранку і пив свою чорну каву, поки однієї чорної ночі до його будинку не прийшли білі сусіди і сильно не побили його. Він лежав там, згорнувшись калачиком, немов ручка парасольки в калюжі чорної крові, а вони продовжували його бити, поки один із них не почав кричати, мовляв, їм слід зупинитись, тому що якщо він помре, всі вони можуть опинитись у тюрмі.

Чорний чоловік не помер від побоїв. Приїхала карета швидкої і відвезла його далеко-далеко, до чарівної лікарні на вершині згаслого вулкану. Лікарня була біла. В’їзна брама була білою, стіни її палат були білими і так само білою була постільна білизна. Чорний чоловік почав одужувати. Одужав і закохався. Закохався в білу медсестру в білому халаті, яка доглядала за ним з великою відданістю та добротою. Вона також закохалась у нього. І як і він, це їхнє кохання з кожним новим днем ставало все дужчим і зуміло виборсатися з ліжка й повзати. Як маленька дитина. Як немовля. Як сильно побитий чорний чоловік.