Вона каже, що переконана, мовляв, Авнер дуже зрадіє, він завжди любить подарунки.

Від останніх слів Брові стає незручно через те, що він нічого не приніс. Пластир також не приніс подарунок, але, знову-таки, він нічого не їсть, а Брова вже вм’яв шість брускет, два шматки оселедця та кілька штук суші з кальмарами, що, як двічі наполягав, показуючи на них, хлопчик із тацею, не є кошерними. Брова знає, що він не мусив приходити, але тепер усе, що він може зробити, — це чекати, поки не з’являться Авнер та інші гості, а потім, коли всі будуть розважатися, накивати п’ятами. Але поки що він застряг тут, він знає, по вуха застряг, і за двадцять хвилин, які минули відтоді, як він переступив поріг, жоден новий гість не прийшов.

— Коли, ви сказали, нам тут чекати Авнера? — запитав Брова, вдаючи повну безтурботність. Це не спрацьовує. Пніна засмучується.

— Він мав уже прийти, — каже вона, — але він не знає про вечірку, тож, можливо, трохи запізниться, — вона наливає Брові келих вина. Він увічливо відмовляється, але вона наполягає.

Пластир запитує, чи є коньяк. Від його слів Пніна стає дуже радісною і, похитуючись на своїх шпильках, іде до бару і дістає пляшку коньяку.

— У людей з обслуги, мабуть, є коньяк, — каже вона, — але не такий добрий, як цей. Його може й не вистачити на всіх гостей, тому він тільки для нашого вузького кола. Отже, давайте вип’ємо.

Вона наливає коньяк Вусаневі й собі і вони піднімають свої келихи. Вусань, помітивши, що ніхто інший не планує нічого промовляти, швидко заповнює паузу. Він бажає всім присутнім багато вечірок і багато сюрпризів — певна річ, приємних. І Авнерові він бажає швидкого повернення, в іншому разі йому не залишиться нічого їсти та пити. Він і Пніна розсміялись.

Брова відчуває, ніби це зауваження стосується його. Правда, відколи вони прийшли, він з’їв багато, але він вважає, що з боку Вусаня видавати такі жарти про нього — підлість. І Пніна теж не краща. Ображає те, як вона сміється з такого недолугого жарту, демонструючи коронки, яких би не було, якби не він. А отже, він вирішує, що пора вшиватись. Він зробить це ввічливо, щоб не образити нічиїх почуттів, але при всій повазі вдома на нього чекає дружина, а все, що може запропонувати це місце, — трохи напружену атмосферу і некошерні суші.

Реакція Пніни на буркітливе прощання Брови категорична.

— Вам не можна йти, — каже вона, стискаючи його руку, — ця вечірка така важлива для Авнера, а без вас... і так майже ніхто не прийшов. Але вони прийдуть, — вона швидко опанувала себе, — вони, мабуть, просто затрималися в дорозі, зараз просто ускладнений рух, але якщо Авнер прибуде перед їхнім приходом, він відчинить двері й побачить тільки двох людей. Чудових людей, але тільки двох. Не рахуючи обслуги, звісно. І це його розчарує. Останнє, що потрібно людині в день її п’ятдесятиріччя, — це розчарування. Це сам по собі важкий вік. А в Авнера за останні кілька місяців і не було перепочинку, тож останнє, що йому потрібно — це, прийшовши, побачити, як його зустрічає порожня вітальня.

— Навіть троє — це небагато, — злобно стверджує Брова очевидний факт. Правда полягає в тому, що якби він був Пніною, то просто скасував би це свято і спробував звільнити від людей квартиру ще перед приходом Авнера.

Пніна швидко погоджується. Вона кличе менеджера обслуги і наказує йому не приносити більше їжі, забрати своїх співробітників і почекати якийсь час внизу у своєму бусі. Коли прийде решта гостей, вона напише йому і вони зможуть повернутися знову.

І до тих пір усі вони сидітимуть тут, у вітальні, й чекатимуть з напоями Авнера, — пояснила вона, не випускаючи руку Брови.

Вочевидь, їй слід було від початку запланувати щось трохи більш інтимне. Зрештою, п’ятдесят — це не вік для диких танців і гучної музики. П’ятдесят — це більшою мірою вік для бадьорої розмови з близькими й проникливими друзями.

Брові хотілося сказати їй, що ніхто з присутніх не близький з Авнером, але він побачив, що вона вже готова розплакатись, і вирішує змовчати й дозволяє їй перетягнути себе на диван. Вона садить його, а Пластир і Вусань приєднуються до них.

Вусань — чемпіон світу із заспокоєння. Він за своє життя вже провів не одну розмову з клієнтами, які втратили всі свої гроші після кризового падіння одного інвестиційного проекту або іншого, і він завжди знає, як діяти, особливо з жінками. Тепер він бомбить їх жартами, розливає всім напої і тримає заспокійливу руку на блідому плечі Пніни. Якби туди зайшов незнайомець, він би, мабуть, подумав, що вони пара.

Пластир теж, здається, почувається, як удома. Він воліє нікуди не поспішати. У нього дружина, яка завжди виглядає так, немовби помер якийсь її родич, і набридлива дитина, яку сьогодні якраз його черга купати.

Тут він може посидіти, трохи випити і підтримати знайомство з людьми, які в житті досягли трохи більшого успіху, ніж він, принаймні у фінансовому плані, і формально це навіть можна вважати роботою.

Повернувшись додому, йому просто слід зробити втомлене лице і сказати, що його весь вечір морочили розмовами, і все, що він міг зробити, — це посміхатись і слухати, тому що це по-справжньому добрі клієнти.

— Отакі справи, — скаже він своїй дружині. — Для того, щоб заробляти на життя, я мушу вислуховувати людське лайно так само, як ти... — і потім він замовкне, немовби забув, немовби йому просто вилетіло з голови, що вона не працює понад два роки і весь фінансовий тягар падає на нього одного.

Потім вона, мабуть, заплаче, скаже, що післяпологова депресія — це не її провина, що це науково доведена хвороба, що вона не просто у неї в голові, що вся справа в хімії, як і у випадку будь-якої іншої хвороби. Вона страшенно хоче повернутися на роботу, як тільки зможе, але вона не може, просто не може... і він переб’є її словесний потік і вибачиться, скаже, що нічого такого не мав на увазі, що слова просто зірвалися з язика. І вона повірить йому. Або не повірить. Хіба це насправді важливо, якщо між ними — випалена земля.

Вусань, здається, вловлює все, що відбувається в голові Пластиря, й підливає йому ще трохи коньяку.

А цей Вусань особливий чувак, думає Пластир. А натомість Брова — типу, невротик і нервує його. Коли він тільки потрапив сюди, то весь час їв, а тепер просто дивиться на свій годинник і чухається. Перед цим, коли Пніна намагалася переконати його залишитись, він мало не втрутився в розмову і не сказав, щоб залишила його у спокої і відпустила. Нікому він тут не потрібен. Можна було подумати, що він друг дитинства Авнера чи щось типу цього, а він просто чувак, який свердлив його зуби.

І все-таки, коли він думає про це, трохи дивується, що вони єдині, хто прийшов. Як це свідчить про насправді близьких друзів Авнера? Що вони такі егоїсти? Що він їх образив? Чи, можливо, він їх просто не має?

Гуде домофон і Пніна біжить відповісти. Вусань підморгує Брові та Пластиру, наливаючи ще одну порцію коньяку.

— Не хвилюйтеся, — каже він Брові, немовби перед ним ще один клієнт банку, що переживає погані часи, — все буде гаразд.

У домофоні менеджер обслуги. Їхній бус когось заблокував. Він питає, чи можна йому припаркуватися на автостоянці біля будинку. Не встигає Пніна відповісти, як лунає телефонний дзвінок. Вона поспішає зняти слухавку. На іншому кінці тиша.

— Авнере, — каже вона, — де ти? Чи все гаразд? — Вона знає, що це Авнер, тому що на дисплеї висвітлився його номер. Але на іншому кінці ніхто не відповідає — просто звук зумера.

Пніна заходиться плачем, але це якийсь дивний плач. У неї вологі очі й усе тіло тремтить, але вона не видає ані звуку, як мобільний телефон на віброрежимі. Вусань підходить і забирає склянку з коньяком у неї з руки за секунду перед тим, як вона мала впасти і розбитись.

— З ним щось не гаразд, — каже Пніна, обнімаючи Вусаня, — щось недобре з ним. Я це знала, весь час я це знала. Ось тому я й вирішила влаштувати вечірку, щоб підбадьорити його.

Вусань відводить її до дивану і садить поруч із Бровою.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: