На порозі стояли двоє людей. Молодший лейтенант у в’язаній ярмулці,  а за ним — худорлява пані офіцер із рідким світлим волоссям і капітанськими нашивками на плечах. Оріт почекала хвильку, а коли побачила, що вони нічого не говорять, запитала, чи вона може їм допомогти.

— Друкмане, — витиснула із себе пані капітан щось середнє між наказом і доганою солдатові.

— Це відносно вашого чоловіка, — пробурмотів релігійний солдат Оріт. — Можна зайти?

Оріт посміхнулась і сказала, що це, мабуть, помилка, тому що вона незаміжня.

Пані капітан поглянула на зім’яту записку, яку вона тримала, і запитала, чи її звати Оріт, а коли Оріт відповіла ствердно, пані капітан ввічливо, але рішуче сказала:

— Чи можна все ж зайти на хвилинку? — Оріт провела їх до вітальні квартири, яку вона винаймала на двох із сусідкою. І не встигла вона запропонувати їм щось попити, як релігійний солдат випалив:

— Він загинув.

— Хто? — запитала Оріт.

— Чому зараз? — дорікнула йому пані капітан. — Ти не міг почекати хвильку, поки вона присяде? Принести їй склянку води?

— Перепрошую, — сказав релігійний солдат Оріт, із нервовим сіпанням стиснувши губи. — Це в мене вперше. Я ще вчусь.

— Все гаразд, — сказала Оріт. — Але хто загинув?

— Ваш чоловік, — сказав релігійний солдат. — Не знаю, чи ви про це чули, але сьогодні вранці стався теракт на перехресті Бейт-Лід...

— Ні, — сказала Оріт. — Я не чула. Я не слухала новини. Але це все одно не важливо, тому що ви помиляєтесь. Я ж вам сказала: я незаміжня.

— Ви Оріт Бєлскі? — запитала пані капітан трохи нетерплячим голосом.

— Ні, — відповіла Оріт. — Я — Оріт Левін.

— Вірно, — проказала пані капітан. — Вірно. А позаторік у лютому ви вийшли заміж за старшину Сімьона Бєлскі.

Оріт присіла на подертий диван вітальні. У горлі пересохло так, що аж засвербіло. Втім, і справді було би краще, якби Друкман дочекався, поки вона не принесе собі склянку дієтичної коли.

— То я не збагнув, — голосно прошепотів релігійний солдат. — Це вона чи ні?

Пані капітан жестом наказала йому стулити пельку. Вона підійшла до кухонної раковини і принесла для Оріт склянку води. Вода з-під крану у квартирі була гидотною. Оріт завжди вважала воду гидотною, особливо воду в цій квартирі.

— Не кваптеся, — сказала пані капітан, притримуючи склянку Оріт. — Ми нікуди не поспішаємо, — сказала вона і присіла поруч із нею. Отак вони й сиділи в цілковитій тиші, поки релігійному солдатові, що досі стояв, не урвався терпець:

— У нього тут немає родини. Можливо, ви знаєте це? — Оріт кивнула. — Всі вони залишились у Росії або в СНД, чи як вони тепер це називають. Він був зовсім самотній.

— У нього немає нікого, крім вас, — сказала пані капітан, торкнувшись її руки своєю сухою рукою.

— Ви знаєте, що це значить? — запитав Друкман, сідаючи на стілець навпроти них.

— Стули пельку, ідіоте, — зашипіла на нього пані капітан.

— Чому ідіот? — ображено запитав релігійний солдат. — Ми все одно мали, врешті-решт, це їй сказати наприкінці, то навіщо тягнути? — Пані капітан проігнорувала його і незґрабно обійняла Оріт, від чого, схоже, їм обом стало ніяково.

— Що ви мали мені сказати? — запитала Оріт, намагаючись виборсатися з обіймів. Пані капітан відпустила її, зробила трохи театральний глибокий вдих і сказала:

— Ви єдина особа, яка може його ідентифікувати.

Вперше вона зустріла Сімьона у день їхнього одруження. Він служив на тій самій базі, що й Ассі, і Ассі завжди розповідав їй історії про нього: він одягав свої штани так високо, що кожного ранку мусив вирішувати, в яку холошу встромляти своє хазяйство, і як щоразу вони слухали звернення до солдатів на радіо і коли ведучий казав щось на кшталт «для найсексуальнішого солдата армії», Сімьон завжди напружувався, немовби це повідомлення на сто відсотків призначалося йому. «Хто б такому поцу надсилав якісь повідомлення?» — казав, сміючись, Ассі. І з цим поцом вона одружилась. Правда полягала в тому, що вона запропонувала Ассі одружитися з нею, щоб самій відкосити від армії, але Ассі навідріз відмовився, тому що фіктивне одруження з хлопцем ніколи до кінця не буває фіктивним, тож це був прямий шлях до псування стосунків. Також саме він запропонував їй Сімьона.

— За сто шекелів цей дебіл тобі навіть встругне дитину, — сказав Ассі, регочучи. — За сто шекелів ці росіяни зроблять що завгодно.

Вона сказала Ассі, що мусить подумати про це, попри те, що у своєму серці вона вже погодилась. Але він образив її, сказавши, що не одружиться з нею. Вона просто попросила його про послугу, а хлопець повинен знати, як допомогти, коли це так потрібно. А все ж, навіть якщо цей шлюб був лише фіктивним, в одруженні з поцом не було нічого веселого.

Наступного дня Ассі прийшов додому з бази, смачно поцілував її в чоло і сказав:

— Я зекономив для тебе сто шекелів, — Оріт витерла слину з чола, й Ассі пояснив:

— Цей дебіл одружиться з тобою безплатно.

Оріт сказала, що це здається трохи підозрілим і вони повинні бути обережними, тому що цей Сімьон, можливо, й не знає насправді, що означає слово «фіктивний».

— Ох, він усе добре розуміє, — сказав він і заходився нишпорити в холодильнику. — Може, він і повний ідіот, але в ньому є подвійне дно, про яке ти навіть не здогадуєшся.

— То чому ж він погодився на безплатне одруження? — запитала Оріт.

— А звідки я знаю? — сказав Ассі, з реготом відкусивши шматок немитого огірка. — Мабуть, він подумав, що це найвірніший шанс для одруження за все його життя.

Пані капітан сіла за кермо «рено», а релігійний солдат зайняв заднє місце. Майже всю дорогу вони мовчали, і це залишило Оріт багато часу на міркування про те, що вона вперше у своєму житті їде дивитися на мертву людину і що вона завжди знаходила собі за хлопців різних покидьків, і, хоч і знала про це з першої хвилини, залишалась із ними цілий рік або й два. Вона думала про аборт і про свою маму, яка вірила в реінкарнацію і згодом наполягала, що душа дитини перевтілилась у її худого кота.

— Ти тільки послухай, як він нявкає, — казала вона Оріт. — Прислухайся до його голосу — він точнісінько як у дитини. Ти взяла його чотири роки тому і він раніше ніколи так не нявкав.

Оріт знала, що її мама верзе дурниці і що він просто винюхує їжу або якусь кішку крізь вікно. Але попри це його нявкіт і насправді трохи нагадував дитячий плач і він не вгавав цілу ніч. Єдиним, у чому їй пощастило, було те, що вони з Ассі більше не були разом, тому що якби вона сказала йому щось таке, він би зайшовся реготом. Вона також намагалася думати про Сімьонову душу й у що вона перевтілиться, але вчасно пригадала, що ні у що подібне не вірить. Потім вона запитала себе, чому погодилася піти до трупарні з офіцерами і чому не згадала, що шлюб був фіктивним. Щось дивне було в цьому поході до трупарні й ідентифікації чоловіка. Моторошне, але водночас і захопливе. Ця ситуація трохи нагадувала кіно, коли отримуєш досвід, не сплачуючи за це відповідну ціну. Ассі, вочевидь, сказав би, що це кльова нагода для отримання пожиттєвої вдовиної пенсії від армії, навіть не поворухнувши для цього пальцем, і ніхто в армії не може зробити нічого проти шлюбного контракту від рабинату.

— Все буде добре, — сказала пані капітан, яка, певно, помітила тривожні зморшки на чолі в Оріт. — Ми будемо з вами весь час.

Ассі прийшов до рабинату як свідок Сімьона й під час цілої церемонії строїв міни, намагаючись розсмішити Оріт. Сам Сімьон виглядав набагато краще, ніж випливало з історій про нього. Жеребець не на рівні світових стандартів, але не такий уже й потворний, як Ассі його описував. До того ж, ідіотом він також не був. Він був дуже дивним, але не дурним, і після рабинату Ассі запросив їх на фалафель. За весь день Сімьон і Оріт не обмінялися жодним словом, окрім «привіт» і слів, які вони промовляли на церемонії, а пізніше, біля кіоску з фалафелем, вони намагалися не дивитись одне на одного. Це розсмішило Ассі.