— Поглянь, яка в тебе вродлива дружина, — сказав він, поклавши руку на Сімьонове плече. Сімьон прикипів поглядом до піти, яку тримав у руці.

— Що ж нам з тобою тепер робити, Сімьоне? — сказав Ассі, не припиняючи підколювати його. — А знаєш, тепер ти повинен її поцілувати. В іншому випадку, згідно з єврейськими законами, шлюб не є дійсним.

До сьогоднішнього дня вона справді не знала, чи Сімьон повірив йому. Ассі згодом їй сказав, що, певна річ, він не вірив, і що просто скористався ситуацією, але Оріт не була настільки впевнена. У кожному разі він раптово нахилився вперед і спробував її поцілувати. Оріт відскочила і його губи не торкнулися її губ. Але до неї дійшов запах його рота, змішаний із запахом смаженого на олії фалафелю, і той пліснявий запах рабинату, що в’ївся в її волосся. Вона відійшла на кілька кроків від них і зблювала на квіткову клумбу, а коли звела очі, її погляд зустрівся з Сімьоновим. Він за хвильку завмер, а потім кинувся навтьоки. Ассі намагався до нього докричатись, але марно — він не зупинився. І це був останній раз, коли вона бачила його. До сьогоднішнього дня.

На шляху до трупарні вона боялася, що не зможе його ідентифікувати. Врешті-решт, вона бачила його лише один раз, два роки тому, і він був тоді цілий і неушкоджений. Але тепер вона одразу зрозуміла, що це він. Його тіло до самої шиї було накрито зеленим простирадлом. Обличчя було зовсім не ушкоджене, не рахуючи маленької дірочки на щоці, розміром не більше монети в один шекель. І запах трупа був точнісінько такий, як і його запах з рота два роки тому. Вона дуже часто думала про той момент. Коли вони все ще стояли біля кіоску з фалафелем, Ассі сказав їй, мовляв, це не її провина, що в Сімьона погано пахне з рота, але їй завжди здавалося, що саме її. І сьогодні, коли вони постукали у двері, вона мусила згадати його. Зрештою, заміж вона виходила не мільйон разів.

— Ви хочете, щоб ми залишили вас на хвилину зі своїм чоловіком? — запитала пані капітан. Оріт похитала головою. — Авжеж. Можна поплакати, — сказала пані капітан. — Немає сенсу стримуватись.

Я знаю чоловіка, який увесь час фантазує. Я маю на увазі, що цей чоловік навіть вулицями ходить із заплющеними очима. Сиджу я одного дня на пасажирському сидінні його авта, повертаю голову ліворуч і бачу, що обома руками він тримає кермо, а очі в нього заплющені. Серйозно, він їхав отак автомагістраллю.

— Хаґґаю, — кажу я йому, — це погана ідея. Хаґґаю, розплющ очі, — але він продовжував вести, немов так і треба.

— Ти знаєш, де я зараз? — запитує він мене.

— Розплющ очі, — кажу я знову, — давай, не вибішуй мене.

Якимось дивовижним чином ми уникнули аварії.

Цей чоловік фантазував про будинки інших людей, які начебто насправді належать йому. Про їхні авта, про їхні роботи. Та що там їхні роботи. Про свою дружину. Він уявляв інших жінок своєю дружиною. І дітей, яких він зустрічав на вулиці або в парку, або бачив у якихось телесеріалах, також. Він уявляв їх членами своєї родини замість власних дітей. За цим заняттям він проводив години. Якби була його воля, він би все життя на це витратив.

— Хаґґаю, — кажу я йому, — Хаґґаю, прокинься. Прокинься заради власного життя. У тебе прекрасне життя. Фантастична жінка. Чудові діти. Прокинься.

— Стоп, — відповідає він із глибин свого безкаркасного крісла, — не руйнуй цю мить. Знаєш, із ким я зараз? Із Йотамом Рацабі, своїм старим армійським другом. Ми їдемо у джипі з Йотамом Рацабі. Лише я, Йоті та малий Евіатар Мендельссон — це хитрожопе дитя з дитсадка Аміта. І це мале чортеня Евіатар каже мені: «Татку, я хочу пити. Можна мені пива?» Уяви собі. Хлопчику ще нема семи. Тож я й кажу: «Яке ще пиво, Еві. Тобі ж мама казала, що це заборонено». Його мама, моя колишня тобто. Рона Єдідія зі школи. Прекрасна, як моделька, але тверда, міцна, як цвях.

— Хаґґаю, — кажу я, — це не твій син, а вона не твоя дружина. Ти не розлучений, чуваче, ти щасливо одружений. Розплющ очі.

Щоразу, коли я привожу цього хлопчика до неї додому, у мене робиться стояк, — каже він, немовби не чує мене. — Такий великий стояк, як корабельна щогла. Моя колишня — чудова, але тверда. І від цієї твердості в мене робиться стояк.

— Вона не твоя колишня, — кажу я, — і в тебе немає стояка.

Я знаю, що кажу. Він стоїть у метрі від мене у своїх шортах. І там немає жодного стояка.

— Ми мусили розлучитись, — каже він. — У нас не склалися з нею стосунки. І в неї з собою також.

— Хаґґаю, — благаю я, — твою дружину звати Карні. І так, вона — прекрасна. Але вона не тверда. Не з тобою.

Його дружина насправді лагідна. У неї ніжна пташина душа і велике серце. Вона всім співчуває. Ми не були разом останні дев’ять місяців. Хаґґай рано-вранці рушає на роботу, тож о восьмій тридцять я йду на побачення з нею, якраз після того, як вона заводить дітей до дитсадка.

— Ми з Роною зустрілись у школі, — веде далі він. — Вона була моєю першою дівчиною і я був у неї перший. Після розлучення я багато жінок перетрахав, але ніхто з них і близько не міг дорівнятися до неї. І, знаєш, принаймні на відстані виглядає, що вона досі самотня. Якби я довідався, що вона когось має, це порвало б мене на шмаття, навіть попри те, що ми розлучені і таке інше. Порвало б мене на шмаття. Я просто не зміг би прийняти цього. Жодна інша жінка нічого не означає. Тільки вона. Вона єдина жінка, яка завжди була поруч.

— Хаґґаю, — кажу я, — її звати Карні і нікого вона не має. Ти досі одружений.

— У Рони також нікого немає, — каже він, облизуючи губи, — нікого. Я би вкоротив собі віку, якби в неї хтось був.

До квартири якраз заходить Карні з сумкою. Вона недбало кидає «привіт» у мій бік. Відколи ми разом, вона намагається поводитися якомога прохолодніше, коли інші люди навколо. Вона навіть не вітається з Хаґґаєм. Вона знає, що немає сенсу розмовляти з ним, коли в нього заплющені очі.

— Мій будинок — у самому центрі Тель-Авіва, — каже він. — Розкішний, із шовковицею під вікном. Але він малий, занадто малий. Мені потрібна ще одна кімната. На вихідні, коли до мене приходять діти, я розкладаю диван. Страшенно болить шия. Якщо я не знайду вихід до літа, я просто буду змушений виїхати.

Щоночі, відколи вона пішла, він засинав у різних місцях: на дивані, на кріслі у вітальні, на балконному килимку, наче якийсь безхатько. І щоранку він велику вагу надавав походам на сніданок. Навіть ув’язнені мають право на щоденну прогулянку, чи не так? У кав’ярні йому завжди давали столовий набір на дві особи і садовили його навпроти порожнього стільця. Завжди. Навіть коли офіціант спеціально запитував його, чи він один. Інші люди сиділи по двоє або по троє, сміючись і куштуючи їжу одне одного, або сперечаючись про рахунок, тоді як Мірон сидів поруч із собою, споживаючи свій «Здоровий Старт» — апельсиновий сік, мюслі з медом, подвійне еспресо без кофеїну з теплим знежиреним молоком на додачу. Звісно, було б краще, якби хтось присів навпроти нього і сміявся з ним, якби була людина, з якою можна було би посперечатися про рахунок, і він би намагався всучити гроші офіціантці зі словами: «Не беріть гроші в нього! Аврі, сховай. Сьогодні я пригощаю». Але насправді він не мав з ким це робити, а самотній сніданок у кав’ярні був стократ кращим за сидіння вдома.

Мірон провів чимало часу, розглядаючи інші столики. Він підслуховував розмови, читав спортивний додаток у газеті або вивчав злети та падіння акцій ізраїльських компаній на Волл-стріт із міною, сповненою глибокого занепокоєння. Іноді хтось підходив і просив частину газети, яку він закінчив читати, а він кивав і пробував посміхатись. Одного разу, коли молода сексуальна мама з дитиною в колясці підійшла до нього і вручила першу сторінку газети із заголовком про групове зґвалтування в передмісті, він навіть сказав їй:

— У який божевільний світ ми приводимо наших дітей.

Він подумав, що це прозвучить як твердження, що зближує людей, вказуючи на їхню спільну долю, але сексуальна мама просто поглянула на нього і, також не питаючи, забрала додаток «Здоров’я».