Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді?

Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу.

Позитивним моментом (а позитивність — це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю.

Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.

Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев.

Нічого.

Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля.

Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися — і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі.

У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю.

Тиша.

Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові.

І раптом я чую це.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону.

Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці.

Невже Несбіт мене зрадив?

Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч

ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно — жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі.

І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат.

— Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань.

У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера.

— Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, — застерігаю. — Той інший — невидимий. І спритний, — не забуваю додати я.

— Чудово.

Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю.

— Я знаю того іншого Ловця, — повідомляю я. — Йому потрібен я.

А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний, бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені?

Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові:

— Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого.

— Точно?

Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно.

— Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі.

— У цього не було пістолета. Тільки ніж, — повідомив Несбіт. — Вони не були готові.

— То ти залишаєшся чи йдеш?

Несбіт шкірить зуби, каже мені:

— Щасти тобі, малий!

Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе — якщо хоч комусь це вдасться.

Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.

ччччччччччччччччччччччччччччччч

Мало не вибухаю від викиду адреналіну.

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч

чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ

— Натане? Це ти? — кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом.

Зупиняється.

Я не рухаюся. Кірен теж.

— Ой, бляха, — Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру.

— Ти в нормі? — запитує Несбіт.

Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча.

— Скільки часу минуло, відколи ти пішов? — питаю я.

— Не знаю. Години дві.

Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди.