Ми сідаємо біля його ватри, а Несбіт заварює свіжу каву й викладає переді мною харчі: хліб, сир, помідори, чіпси, яблуко й шоколад. Я дивлюся на все й облизуюся. Я міг би проковтнути все це за півхвилини, але не певний, чи можу йому довіритися, тому навіть не торкаюся їжі.

— Ти ж мало не помираєш з голоду, друзяко. Налітай.

Не відповідаю і не рухаюся.

Він бере багет, відламує шматок і вгризається в нього, жує, ковтає, а тоді передає мені решту булки зі словами:

— Не першої свіжості, але шо маю, то маю.

Я починаю їсти якомога повільніше. Несбіт попиває каву й дивиться на мене.

Запитую:

— Чого ти на мене витріщився?

— Ти ж ніби знаменитість, малий. Сам розумієш: син Маркуса; Напівчорний-Напівбілий… а ше, чесно кажучи, у тебе дивакуваті очі.

Осипаю його прокльонами за сина-Маркуса, тоді за Напівкодового і врешті-решт за слова про мої очі.

— Гей, та не бери так близько до серця! Ти ж сам запитав, то я й відповів. Але бляха-муха, друзяко, твої очі таки дійсно можуть налякати, коли ти це робиш.

А що я роблю? Я ж просто дивився на нього. Я знову вибухаю лайкою.

— Не вірю, шо ніхто тобі цього досі не казав.

Пригадую, як Анналіза казала, що їй подобаються мої очі, що вони її зачаровують, хоча не думаю, що дивлюся на Несбіта так, як дивився на неї.

При світлі ватри помічаю, що його очі також незвичайні, зеленувато-блакитні й мерехтливі, ніби там кружляє якийсь вир. Подібні очі були в Еллен. Вона Напівкровна, напівчаклунка-напівфейна, і, припускаю, Несбіт теж такий самий.

Запитую в нього:

— Ти теж не зовсім повноцінний. Напівкровний?

— Пишаюся тим, шо я — Напівчорний.

— А тим, що напівфейн, не пишаєшся?

Він знизує плечима.

— Та вже хто є, то є.

— А працею з Вікторією ван Дал теж пишаєшся?

— Ну, те, шо я називаю Ван «своїм босом», можна сприймати як жарт. Ми радше партнери.

— Он як? І яка ж вона з себе?

— Вона винятково талановита й гарна. Прекрасне волосся, чарівні очі, чудова шкіра. У ній усе прекрасне, з голови до ніг. Не те, шоб я її всю бачив, якшо ти розумієш, шо я маю на увазі, друзяко. Наші стосунки чисто ділові. Та й вона доволі неприступна. Так, ніби потрапила сюди з інших часів. Знаєш, коли люди ше гарно вбиралися й пишалися своїм виглядом.

Дивлюся на себе й розводжу руками.

— Ні, тобі, мабуть, не второпати, про шо я кажу, — додає Несбіт.

— Я тільки знаю, що вона злодійка.

— Злодійка?

— Вона послала тебе з метою викрасти Габріелеві листи, а ще в неї мій ніж.

— Ну, але ж я вже казав, шо обкрадання мертвяка — це, власне, й не крадіжка.

— А що ж це тоді таке?

Несбіт має такий вигляд, ніби серйозно розмірковує над моїм запитанням, потім знизує плечима й каже:

— Прибирання природного середовища, як у твоєму випадку, друзяко, — він шкіриться. — Типу, збирання сміття.

— Але ж забирати листи — це крадіжка; вони вам не належать.

— Ну, почнемо з того, шо я їх ше не забрав, бо їх тут немає. Хоч я й здогадуюся, шо вони в тебе.

Дивлюся на нього відсутнім поглядом.

Несбіт веде далі:

— Та й хіба це може бути крадіжкою, якшо Габріель сам пояснив Ван, де вони лежать. Сказав, шо вона може їх собі взяти.

— Ну-ну. І чого б це Габріелю таке робити?

— Він хоче подякувати Ван за допомогу.

Несбіт дивиться на мене невинним поглядом, немов благаючи, щоб я запитав, яка ж то була допомога. Тож я мушу підкоритися.

— Яку допомогу?

— Габріелеві було дуже погано, коли ми його знайшли. У нього стріляли і влучили. Ловецькими кулями, відразу двома. Ти знаєш, яке то паскудство. Рани були не дуже серйозні, і кулі пройшли навиліт, але чари все одно зробили свою справу. Він вирубився на цілий тиждень. Ван його доглядала. Вона добре розуміється на зіллях, дуже добре, їй немає рівних. Вона його врятувала. Як я врятував тебе і…

— Ти залишив мене помирати повільною смертю від рани.

— Я замів твої сліди.

Хитаю головою.

— Щоб тебе ніхто не піймав.

— Друзяко! Малий! Та як у тебе язик повертається таке казати?

Я закочую очі.

— Де ви знайшли Габріеля?

— Він ледве плентався якоюсь бічною вуличкою в Женеві. Скрізь було повно лягавих. І Ловців повно. Страшний бардак! Ван там пронеслася, як демон, схопила Габріеля, і ми ледве встигли накивати п’ятами серед ночі.

— І з Габріелем тепер усе добре?

— Та він тепер як огірочок.

— Чого ж він тоді сам не прийшов по листи?

— Ну, але ж існують ше й питання довіри. Ми ж не хочемо, шоб він дав драла, так і не передавши нам товар.

— Я певний, що Габріель обов’язково вам віддячився б, якщо, як ти кажеш, Ван врятувала йому життя.

Несбіт знову шкіриться до мене і знизує плечима.

— Так, чоловіче, твоя правда. Віра, Надія, Любощі й таке інше. Але Чорні чаклуни не завжди чинять, як належиться, така вже в них натура. А особливо це стосується гарнюніх французиків.

— То де ж тепер Габріель?

— Та з нею, з Ван, біля Женеви. Неподалік. Пару годин машиною.

— То відведи мене туди. Листи, до речі, дійсно в мене. Я сам передам їх Габріелю, а він тоді може робити з ними, що захоче, — впиваюся в Несбіта одним із найгостріших своїх поглядів.

Несбіт здригається, а тоді регоче.

— Звучить незле. Рушаємо зараз чи завтра?

Замислююся. Я вже давно не висипався; було б непогано трохи відпочити перед дорогою. Та я не хочу заснути поряд із Несбітом. Я й далі йому не довіряю. І не довіряю звіру, що сидить у мені.

— Завтра, — відповідаю. — Я мушу ще дещо зробити. Повернуся зранку.

Мені просто треба відпочити й поміркувати.

Уже відходячи, запитую в нього:

— Чи є в тебе якийсь Дар, Несбіте?

Він Напівкровний, але, здається, таки володіє Даром.

— Я можу бачити в темряві. Дуже добре.

— Корисна штука.

— А в тебе? — цікавиться він. — Ти намагався повернутися на день народження до Меркурії. Мабуть, задля Дарування. Але чи ти вже відшукав свій Дар?

— Наскільки я знаю, запитувати в чаклуна про його Дар грубо й невиховано.

— Чого ж ти тоді мене запитував? Забув про правила пристойності, малий?

Лаючись, я вказую напрям, куди йому слід піти.

— У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними…

Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує.

— То як? — не вгаває він. — Ти знайшов свій Дар?

Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.

Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди.

Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим?

А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе — рецепт якогось зілля або опис заклинання, — принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук?