Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне.

Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій…

Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І він був зі мною, врятував мені життя і виконав церемонію Дарування, але потім знову щез, залишив мене напризволяще, як завжди, як упродовж усього мого життя.

«Ти добре давав собі раду», — сказав він. Класична відмовка!

Тільки не треба негативу. Мушу залишатися пози-бляха-тивним.

Чорт, на мене напав паскудний настрій.

Треба спробувати ще протестувати свою пам’ять. Ось я міг би перерахувати всі дари, вкрадені моїм батьком, а їх було стільки, скільки він зжер людських сердець. І цей чоловік, цей убивця, цей ПСИХОПАТ, сидів навпроти мене, розмовляв зі мною і вручив мені три дари. І я не можу його зненавидіти, я навіть не боюся його. Я… благоговію перед ним. Це ж позитивна річ, хіба ні, захоплюватися власним батьком? Твій батько псих. Він справді психопат? Я не знаю. Не знаю, що це слово точно означає. Не знаю, скільки треба зжерти людей, щоб тебе офіційно визнали психопатом.

Знову гризу нігті, хоч там уже й немає що гризти.

І от я сиджу тут, на дереві, кусаючи нігті, — я, Натан, син Маркуса, хлопець, який мав би вбити власного батька, хлопець, який намагався довести, що не завдасть батькові шкоди, повернувши йому Феїрборн, але який все зіпсував і загубив ножа. І ще я знаю, що й секунди не зміг би протриматися, якби встряв у двобій із Маркусом, але всі думають, що я міг би його вбити; всі хочуть, щоб я його вбив. Мені вдалося вирватися від Волленда і тих Білих відьом, які мене до цього примушували, і я втік до Меркурії, а тоді вгадайте, що сталося? Вона також захотіла, щоб я його вбив.

Чорт! Мушу думати про щось позитивне.

Мушу знову зосередитися на Анналізі. Я думав про неї, коли сидів у клітці. У своїх фантазіях я уявляв, як торкаюся її, як маю з нею секс і таке інше. Хоч насправді ніякого сексу в нас не було, нічого такого. Востаннє я тримав її за руку, коли сидів біля неї на даху Меркуріїного котеджу, а тоді все пішло шкереберть, і вітер не дав мені ступити й кроку, коли Меркурія збила Анналізу на землю. Пригадую, як тіло Анналізи лежало там на траві, як здіймалися її груди, коли вона розпачливо намагалася вдихнути повітря, і цей її останній, такий повільний і болючий віддих, після чого її тіло застигло, — і я це ненавиджу. Ненавиджу цей останній віддих.

А коли вже я згадав про ненависть, то можна скласти довгий список на цю тему. До нього, звичайно, ввійде моя сестра, люба Джессіка. Вона люто ненавиділа мене, відколи я народився, а я відповідав їй не менш палкою ненавистю. Тоді її коханий Клей, ватажок Ловців, жорстокий і пихатий. Як такого не зненавидиш? І ще одна тварюка, Кірен О’Браєн, старший брат Анналізи, який колись очолював мій список ненависті, але останнім часом опустився на третє місце. Під другим номером там тепер Соул О’Браєн, член Ради. Він казав мені, що волів би бути тим, хто вручить мені три дари, а це, чесно кажучи, ще потворніше, ніж тримати мене в клітці. Він також, мабуть, є психопатом. Ну, а продовжуючи тему психів, скажу, що перше місце у моєму списку ненависті посів містер Волленд. Це Білий чаклун, який досліджував мене, немов лабораторного щура. Чоловік, який зробив мені ці татуювання, що їх я ненавиджу понад усе.

От такі позитиви!

Селії у списку немає. Я перестав ненавидіти Селію, і це, напевне, добре. Бо це, врешті-решт, позитивна річ — перестати ненавидіти того, хто майже два роки тримав тебе у клітці. Безумовно. Проте, можливо, це також ознака того, що весь цей досвід мене цілком збаламутив. Я не знаю. Але Селії в списку немає.

І Меркурії немає. Меркурія не викликає в мене ненависті. З таким самим успіхом я міг би ненавидіти погоду.

Меркурія казала, що звільнить Анналізу в обмін на голову або серце мого батька. Від мене їй нічого не дістанеться.

Я мушу знайти спосіб повернутися до Меркурії, розшукати Анналізу, зняти з неї закляття і викрасти її. Це нелегке й небезпечне завдання, але в мене є план, і це ще одна позитивна річ. Хоч цей дурнуватий план нічого не вартий, бо він ніколи не спрацює. А Меркурія точно мене прикінчить.

Але про це не варто турбуватися. Зрештою, ми всі колись помремо.

А поки що в мене і так забагато проблем. Я вже тут більше місяця, і весь цей час намагаюся уявити якийсь позитивний сценарій: сценарій, за яким Габріель не може сюди дістатися не тому, що загинув, або його впіймали Ловці, а тому, що він лежить собі в розкішному двоспальному ліжку, читає книгу і наминає круасани.

Якби Габріеля зловили, його б катували, і він би все їм виклав. Усе про мене, себе, Феїрборн, Анналізу і, безсумнівно, про те, де мене можна знайти, про наше місце зустрічі отут, біля печери. Я б їм усе розповів, якби мене піддали Покаранню, і він теж. Тут немає нічого ганебного. Рано чи пізно Покарання всіх ламає, ніхто не годен витримати це протягом місяця. Але ж Ловці тут не з’являлися. Хоч і Габріель теж. А це означає, що він помер. Що його застрелили Ловці тієї ночі, коли ми здобули Феїрборн. Що він загинув, намагаючись мене врятувати. А я сиджу ось тут, на дереві, зберігаючи позитивний настрій.

Та, якщо подумати, нічого доброго у цьому настрої немає.

Коли я дістався Меркуріїного котеджу, вже почало світати. З того часу, як мій батько вручив мені три дари і мені довелося втікати звідси від Ловців, я вже втретє сюди повертаюся. Щоб мати нагоду самому стежити за ними.

Першого разу я прийшов сюди два тижні тому, коли був абсолютно впевнений, що Ловці не сидять у мене на хвості. Я вбив ту стрімку Ловчиню і вислизнув від решти. Знав, що вони не очікують мого повернення. Врешті-решт, у цьому поверненні не було жодного сенсу, і треба було б бути ідіотом, щоб наражати себе на таку небезпеку. Я сподівався, і це було логічно, що біля котеджу не буде надто багато Ловців. А от і ні! Їх там було дванадцятеро. Мабуть, вони скористалися котеджем як базою, звідки збиралися вирушати на пошуки Меркурії. Для подорожей у свою справжню домівку вона користалася магічною розколиною у просторі. Подібною на ту, якою користалися ми з Габріелем, щоб дістатися до котеджу з нашої женевської квартири. Батько мені сказав, що Ловці могли виявити ці розколини, тож я припускаю, що або Меркурія знищила перехід до своєї домівки, або ж Ловці його знайшли, і Меркурії вже теж немає серед живих. А якщо Меркурія мертва, я навіть уявити не годен, що могло статися з Анналізою. Хоч не думаю, що Меркурія виявилась би настільки недбалою, повільною або слабкою. Гадаю, вона зруйнувала перехід і добре замела сліди, а отже ця долина перетворилася у справжній тупик як для Ловців, так і для мене.

Коли я вперше повернувся до котеджу, там був Клей. У нього був паскудний настрій і він постійно репетував. З ним була Джессіка. У неї довжелезний шрам, що розтинає їй обличчя від чола до носа та щоки, — від порізу, завданого мною чи, властиве, Феїрборном. Клей, здається, на це не зважав; виглядало, що вони з Джессікою й далі були парочкою. Він пригорнув її й поцілував у кінчик носа. Певної миті він підійшов до узлісся й зупинився там, розставивши ноги й поклавши руки на боки. Він ніби дивився прямісінько на мене. Я добре заховався, і він не міг мене побачити, але складалося враження, що він мене там очікує.