Вдруге я подався до котеджу тиждень тому. Там залишилося тільки шестеро Ловців, і я сподівався побачити серед них Клея: думав, він знає, що я повернуся, — але його там не було. Натомість мені поталанило побачити Кірена. І цього разу там панувала цілком інша атмосфера. Ловці засмагали на сонечку, реготали, били байдики. Це все нагадувало якийсь відпочинковий табір, проте це були Ловці, які ніколи не влаштовують собі вакацій. Явно не виглядало на те, ніби вони очікують появи сина-самі-знаєте-кого.

Я розглядав Кірена: він був оголений по пояс, волосся в нього вигоріло від сонця, обличчя було розпашіле, тіло — кремезне, а м’язи — добряче накачані. Він майже такий самий здоровило, як і Клей. Вонй влаштували собі смугу перешкод із колод, стінок для лазання, мотузок і сітки для повзання. Попри свої габарити, Кірен завжди був найшвидший і постійно глузував із інших за їхню повільність. Коли настала черга спарингів, стало зрозуміло, що дівчата були початківцями.

Кіренова партнерка була в непоганій формі, але Кірен — просто в чудовій. Я все одно думаю, що міг би здолати його у двобої, хоч це було б і не так легко завдяки його Дару ставати невидимим. Здається, одна з дівчат могла розпалювати вогонь, а інша — вивергати блискавки, та обидва ці дари були доволі слабенькі. Я так і не збагнув, на що здатна Кіренова партнерка або ті інші дівчата.

Здебільшого Ловцями стають жінки, однак є серед них і кілька досвідчених відьмаків чоловічого роду. Туди вербують лише найвитриваліших і найміцніших, партнерами між собою можуть бути лише чоловіки чи лише жінки. Раніше я не чув, щоб Ловці були не британцями, але двійко присутніх тут дівчат явно іншої національності. Вони трохи розмовляли англійською, але між собою або звертаючись інколи до Кіренової партнерки, спілкувалися, здається, французькою. Наскільки мені відомо, європейські Ради Білого відьмацтва ніколи не готували Ловців і не полювали за Чорними чаклунами так, як це роблять у Британії. Габріель розповідав мені, що тут, у Європі, Чорні й Білі відьмаки займають свої окремі дільниці, ігноруючи одне одного, а Ловців застосовують лише в екстремальних ситуаціях для вистежування особливо небезпечних чаклунів, таких, як мій батько. Якщо вже вони завербували місцевих Білих відьом, це може означати, що Ловці розширюють масштаб своїх операцій.

Я стежив за ними цілісінький день. Знав, що цього не варто робити. Знав, що мав би очікувати Габріеля біля печери, але не міг відірватися від того, що бачив. Дивився, як Кірен кричить на свою партнерку, і згадував той день, коли він разом із братами впіймав мене, різав і катував. Те, що вони вчинили зі мною, шокує мене зараз ще більше, ніж тоді, коли це сталося. Мені було чотирнадцять років, я був ще зовсім пацаном. Кірену тоді було десь двадцять один, і він залучив до цього своїх молодших братів, примусив Коннора посипати мою спину порошком, глузував з того, обзивав і їх, і мене слабаками. І він не просто залишив на мені порізи та шрами, а ще й затаврував мене: «Ч» ліворуч на спині, «Б» праворуч. Ось, хто я такий: Напівкодовий, наполовину Чорний, наполовину Білий, нікому не належний.

І ось я вже втретє повернувся сюди. Наблизився до котеджу згори, з лісу. Сонце ще не вигулькнуло з-понад гірських верхівок ліворуч від мене, але небо вже посвітліло. Сам не розумію, чому тут опинився, але це не надовго. Я просто востаннє хочу все перевірити.

Котедж стоїть на узліссі, високо на стрімкій кручі, що нависає над просторою долиною з трав’яними луками внизу. Більша частина долини поросла лісом, і понад верхів’ям дерев здіймаються високі кряжі й хребти, а в захищених місцинах поміж сірими скелями навіть улітку залишається трохи снігу. Вершини гір, що оточують долину, постійно вкриті снігом, а з льодовика біжить додолу річка. Вона тече далеко внизу під котеджем, і її звідси не видно, хоч добре чути її безперервний гуркіт.

Я тихесенько підходжу до узлісся. Не чутно жодних звуків, окрім дзижчання від мобілок у моїй голові. Але дзижчання слабеньке. Мобілок небагато. Аж ніяк не шість. Можливо, дві. Обидві в котеджі. Мабуть, Ловці вже забули про Меркурію, а про мене думають, що я зник і не настільки дурний, щоб повертатися сюди. Але вгадайте що? Я тут.

Уже цілком розвиднілося.

Мені справді треба звідси йти.

Але я вже не витримую просто сидіти біля печери і чекати Габріеля, який, можливо, мертвий. Та водночас я таки хочу бачити Габріеля, і я пообіцяв йому, що чекатиму, а він пообіцяв мені, і я знаю, що він чекав би місяць і більше, і…

Чути брязкіт засувки на дверях котеджу, звідти виходить Ловець.

Я відразу впізнаю його постать.

Кірен обходить будинок довкола, потягується й позіхає, крутить головою, розминаючи свою бичачу шию, немовби готується до боксерського поєдинку. Підходить до купи дров, обирає велику колоду і ставить її вертикально на відпиляний стовбур дерева, що служить підставкою для рубання дров. Підносить сокиру і стає в позицію. Колода не має жодних шансів.

Він стоїть спиною до мене. Я витягаю з піхов ножа.

Кірен зупиняється. Він нахиляється, щоб зібрати порубані поліна, складає їх в оберемок, прямує до котеджу і кладе їх там попід стіною. Повз нього пролітає невеличка пташка. Трясогузка. Вона сідає на землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати.

Ніж і досі в адоїй руці.

Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще.

Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию.

Я хочу, щоб він помер.

Але, але, але…

Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя.

Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності?

І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь.

І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги.

Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись.

Чути, як і далі рубають дрова.

Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова.

Тиша.

І знову рубання дров.

На цьому все для мене скінчилося.

Я біжу.

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях.

Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся.