Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро…

Чорт! Хто ж це такий?

Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік.

Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно.

— Ні фіга собі, друзяко, — каже він.

Говорить з австралійським акцентом.

Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері.

Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене.

Я завмер і не дихаю.

Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель.

— Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер.

Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього.

А тоді він трохи боязко питає:

— То ти не помер, чи шо?

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо.

— Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано.

— Заткайся! — гаркаю я.

Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника.

— Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я.

— Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря?

— А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду?

— Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб.

Я притискаю йому до шиї ножа так, аж починає крапати кров.

— Почну, мабуть, різати звідси.

— Несбіт, мне звати Несбіт. А ти Натан, правда?

Я не певний, чи підтвердження з мого боку матиме якесь значення, але й не думаю, що це допоможе справі, тому просто кажу:

— І що ти тут робиш, Несбіте?

— Мене прислав мій бос.

— Прислав для чого?

— Виконати доручення.

— І яке ж саме?

— Це приватна справа.

— Приватна справа, яку ти готовий пустити коту під хвіст, бо залишишся з вирваним язиком, витягнутими нутрощами і…

Він вивертається від мене, висмикує руку й хапає натомість мене. Несбіт більший за мене, набагато кремезніший і міцніший, але я вириваюся від нього й стаю на рівні. Він уже також встиг підвестися: він спритніший, ніж здається.

Він каже:

— А ти прудкий.

— Ти був би прудкіший, якби підтримував форму.

Несбіт хмуриться.

— Для мого віку і так незле, — ляскає себе по животі. — Ну, й ти так нічо собі, як на мертвяка.

Я випростуюсь і вдаю, ніби розслабився.

— Від кого ти почув, що я помер?

Він шкірить зуби.

— Я не почув, що ти помер. Я тебе бачив.

— Ти мене бачив? Мертвого? Як це? У якомусь видінні чи як?

— Видінні! Нє-а. Ти шо, не пам’ятаєш сам? Ну, хоч ти й не був у нормальному стані. Але мене ти бачив, хоч і… назвав мене Розою, а я…

— Що? Ти бачив мене пораненого? Ти теж був у тому лісі?

— Ага, ще й як. Я йшов за тобою від самого вокзалу. Пощастило того дня. Я прямував собі до… Ну, але кого то обходить, — Несбіт шкіриться й підморгує. — Я помітив тебе, а тоді ше й Ловчиню. Вона тебе тоді ше не бачила, але швидко б уздріла, якби я не відволік її увагу й дав тобі нагоду змитися. Якшо хочеш знати, то за тобою тягнувся кілометровий слід. Навіть дитина могла б легко сісти тобі на хвіст. Я мусив добре попахати, це все ховаючи. Але ми вислизнули від Ловчині, і я пішов за тобою в ліс. Пробував не відставати, але коли трохи задрімав, ти вже почалапав далі. Знайшов тебе аж у сільській крамничці. Ти старався прочитати газету, хотів зрозуміти, який то був день. На тебе було сумно дивитися, друзяко. То було за два дні до твоїх уродин. Ти шо, дійсно нічого не пригадуєш?

Я похитав головою.

— Ну, тоді я відвів тебе назад у ліс, перевіряючи постійно, чи не сидить хтось у тебе на хвості, бо я в цьому після крамниці не сумнівався. Чесно кажучи, друзяко, я думав, шо ти безнадійний… здається, у тобі сиділа Ловецька куля?

Я ствердно кивнув.

— Ага, ну, то я пішов замітати твої сліди… знову… а коли повернувся, виглядало, ніби ти зробив сам собі якусь операцію, бо скрізь була кров і жовтий гній, і… я був певний, шо ти загнувся. Ти мав сіру шкіру, друзяко, сіру й холодну, а твої очі були напіврозплющені й порожні, як у мертвяка.

— Ти маєш мого ножа? Того, яким я себе різав?

Несбіт наче замислюється, роззираючись навсібіч.

— Ні.

— Але ж ти його забрав від мене.

— Ні, я взяв той ніж, який лежав біля тіла, і це тіло мені здалося мертвим, бо виглядало цілком мертвим і мало напіврозплющені очі, як у мертвяка.

— Віддай мені ножа.

— Та хіба я проти. Але я вже його не маю. Вибачай, друзяко.

— То він у твого боса?

Він знизує плечима й усміхається.

Роза загинула, здобуваючи цей ніж, і Габріель, мабуть, теж через нього загинув, а цей тип знизує собі плечима і шкіриться. Отож я вдаряю його ногою в груди. Він міцний, але це було несподівано для нього, і я вже навалився цілим своїм тілом йому на груди і приставив йому до горла вістря свого ножа. З шиї йому скрапує нова цівка крові.

— То він у твого боса?

— Так.

— І хто твій бос?

— Забери ножа, і я скажу тобі.

Я щільніше притискаю ножа до горла.

— Кажи вже.

Кров тече, не зупиняючись. Він зцілюється, але не надто швидко.

— Ти й мертвого переконаєш, друзяко. Мій бос — Вікторія ван Дал.

— Вікторія ван Дал?

Я ніколи про таку не чув. Мабуть, це якась Чорна відьма, якщо її приятель допомагав мені врятуватися від Ловців. Відводжу ножа від Несбітової шиї й витираю його насухо об його куртку. Тоді кажу:

— Чув десь її ім’я. Це Біла відьма, так?

— Біла? Ван? Схаменися, малий. Тіпун тобі на язик, та ти її з кимось переплутав. Це Чорна відьма. Чорна-чорнюща. Велика шанувальниця твого батька. А її саму дуже шанує все Чорне відьмацтво.

— Ну то повернімося до найпершого запитання. Навіщо вона тебе сюди прислала?

Він вагається.

— Я все ще готовий відрізати тобі язик.

— Я шось не думаю, шо ти з тих типів, які люблять відрізати язики.

— Так, досі я цього ще не робив, але я з тих типів, які люблять експериментувати, які готові піти на все, яким нема чого журитися, бо-це-ж-усього-навсього-Несбітів-язик.

І хоч я це кажу напівжартома, з виразу Несбітового обличчя бачу, що йому вже не до жартів.

— Я прийшов по деякі речі. Деякі листи.

Я підводжуся, й він теж починає вставати, але я знову притискаю його до землі ногою.

Він каже:

— Я так собі думаю, шо вони в тебе, — тоді розводить руками й додає: — Ну й добре. Усе гаразд. Я тільки прошу віддати їх мені, шоб я міг занести їх Ван.

— Якщо, припустімо, я й маю ці листи, чого б це я мав віддавати їх тобі?

— Ну, бо Ван розлютиться, якшо ти цього не зробиш. На мене розлютиться, друзяко. А я певний, шо це й тебе має стурбувати, навіть, якшо ти їх надійно заховав, — Несбіт невимушено лежить на землі й дивиться на мене. — Вона розлютиться не тільки на мене, але й на твого приятеля також.

— Якого ще приятеля? — я міцніше притискаю його ногою.

— Ну, я так думаю, шо він твій приятель, — озивається Несбіт. — Вродливий такий тип з довгим волоссям. Француз. Має дівчаче ім’я.

Я дивлюся, але нічого не бачу. Мене аж починає нудити від страху і збудження, і я не наважуюся в це повірити.

— Габріель, — додає він, наголошуючи на складі «ель».

— То він живий?

Несбіт шкіриться й киває.

— Відпустиш мене, шоб я все розповів?

І я відчуваю, що для Несбіта це все була неабияка забава. Така собі гра, на його думку.