Він провів у затоці Матаваї тиждень.

Увесь цей час Алма не зводила з нього очей, намагаючись дізнатись — завдяки спостереженням зблизька — якомога більше про нього. Дуже швидко вона впевнилась, що Завтра Вранці люблять геть усі. Її, чесно кажучи, мало не дратувало те, якою сильною була та любов. Цікаво, чи вона ніколи не дратувала його самого. Йому ніколи не випадала нагода залишитися наодинці, хоч Алма й сама її шукала, сподіваючись поговорити з ним віч-на-віч. Здавалось, цього ніколи не трапиться — на його честь удень і вночі влаштовували обіди й вечері, зустрічі, зібрання й церемонії. Завтра Вранці ночував у хатині сестри Ману, куди невпинним потоком тягнулися відвідувачі. Королева Таїті Аїмата Помаре Вагіне Четверта запросила Завтра Вранці на чай до королівського палацу в Папеете. Усім кортіло почути — англійською, таїтянською чи обома мовами відразу — історію неймовірного успіху Завтра Вранці в ролі місіонера на острові Раятеа.

А найдужче її хотіла почути Алма, й за час візиту Завтра Вранці вона змогла скласти цілу історію з уривків розповідей розмаїтих слухачів і прихильників Великого Чоловіка. Раятеа, дізналась вона, був колискою полінезійської міфології, а отже, місцем, яке прийняти християнства ну ніяк не могло. На тому острові — великому й скелястому — народився й жив Оро, бог війни, чиї храми, всипані людськими черепами, вшановували людськими жертвами. Раятеа був місцем суворим (сестра Етіні сказала «важким»). Гора Темегані посередині острова вважалася вічним притулком усіх померлих у Полінезії. Казали, що верхівка гори завжди покрита пеленою туману, бо мертві не люблять сонячного світла. Жителі Раятеа не любили жартів — то був строгий народ, войовничий і величний. Зовсім не схожий на таїтянців. Вони дали відсіч англійцям. Дали відсіч французам. А перед Завтра Вранці не встояли. Він уперше прибув на Раятеа шість років тому, влаштувавши ціле видовище: приплив сам у каное, яке залишив, не допливши до острова. Він роздягнувся й, стрибнувши в воду, поплив до берега, з легкістю розтинаючи рокітливі буруни; тримаючи над головою Біблію, виспівував:

— Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного! Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного!

Острів’яни його помітили.

З того часу Завтра Вранці розбудував цілу проповідницьку імперію. Поруч із капищем язичницької богині він спорудив церкву, яку можна було легко сплутати з палацом, якщо не знати, що це молитовний дім. Тепер це була найбільша споруда в Полінезії. Вона трималася на сорока шести колонах, витесаних зі стовбурів хлібних дерев і відшліфованих акулячою шкірою.

Завтра Вранці налічив добрих три з половиною тисячі душ, які прийняли християнство. Перед його очима люди кидали старих ідолів у вогонь. Колишні капища стрімко перетворювалися зі святилищ, де здійснювали криваві жертвоприношення, на безневинні груди замшілого каменюччя. Він вбрав раятеанців у скромну європейську одежу: чоловіків — у штани, жінок — у довгі сукні й капелюшки. Хлопчаки вишиковувалися в чергу, щоб він обрізав їм волосся до пристойної довжини. Завтра Вранці наглядав за будівництвом шереги охайних вибілених хатин. Він навчив писати й читати людей, які до його появи абетки в очі не бачили. Тепер чотириста дітей ходили до школи й вивчали катехизм. Він подбав про те, щоб люди не просто бездумно повторювали слова Євангелія, а розуміли, про що йдеться. Для цього він самотужки навчив сімох місіонерів, яких нещодавно відправив на ще дальші острови — вони також пливли до берега, тримаючи над головою Біблію і оспівуючи ім’я Єгови. Часи неспокою, омани й забобон минули. Вбивству немовлят було покладено край. З полігамією покінчено. Дехто називав Завтра Вранці пророком; йому самому нібито більше подобалось «слуга».

Алма дізналась, що Завтра Вранці знайшов собі на Раятеа дружину на ім’я Теманава, що значило «гостинна».

Мав на острові і двох малих донечок — Френсіс і Едіт — названих на честь преподобного Веллса та його дружини. На островах Товариства він був найшанованішим чоловіком. Алма чула це так часто, що їй вже набридло це слухати.

— Подумати тільки, — казала сестра Етіні. — Він вчився у нашій маленькій школі в затоці Матаваї!

Нагода поговорити з Завтра Вранці випала Алмі аж через десять днів після його приїзду, пізно ввечері, коли він ішов на самоті короткою стежкою від хатини сестри Етіні, де щойно вечеряв, до оселі сестри Ману, де збирався заночувати.

— Можна з вами поговорити? — запитала вона.

— Звичайно, сестро Віттекер, — відповів Завтра Вранці, без жодних зусиль пригадавши її ім’я.

Він, схоже, анітрохи не здивувався, побачивши, як вона вигулькнула з темряви йому назустріч.

— Чи могли б ми порозмовляти десь у тихішому місці? — запитала Алма. — Я б хотіла обговорити з вами одну річ, але наодинці.

Він доброзичливо засміявся.

— Мої вам вітання, сестро Віттекер, якщо вам хоч раз вдалося побути наодинці у затоці Матаваї! Все, про що ви хочете зі мною поговорити, можете казати просто тут.

— Що ж, гаразд, — відповіла Алма, все-таки роззирнувшись довкола, чи ніхто їх не почує.

— Завтра Вранці, — почала вона, — наші з вами долі, по-моєму, переплітаються значно тісніше, ніж здається на перший погляд. Мене представили вам як сестру Віттекер, але я хочу, щоб ви знали, що в моєму житті був короткий проміжок, коли я називалася місіс Пайк.

— Можете не продовжувати, — лагідно урвав її Завтра Вранці, піднявши руку. — Я знаю, хто ви така, Алмо.

Вони довго дивилися одне на одного, не кажучи ні слова.

— Значить, знаєте, — нарешті сказала вона.

— Так, — відповів він.

Знову запанувала довга мовчанка.

— Я теж знаю, хто ви такі, — врешті-решт сказала Алма.

— Справді? — він і бровою не повів. — І хто ж я?

Але тепер, коли від неї чекали відповіді, вона не знала, що казати. Але сказати щось треба було, й Алма відповіла:

— Ви добре знали мого чоловіка.

— Ваша правда, знав. І навіть більше — я сумую за ним.

Його відповідь заскочила Алму зненацька, але краще приголомшливе зізнання, ніж суперечка чи заперечення. Уявляючи собі їхню розмову за кілька днів до того, Алма думала, що збожеволіє, якщо Завтра Вранці звинуватить її у підлій брехні або вдасть, начебто ніколи не чув про Емброза. Але він явно не збирався опиратися чи зрікатися знайомства з ним. Вона пильно глянула на нього, шукаючи на його лиці ще чогось, крім спокійної упевненості, але нічого не знайшла.

— Ви сумуєте за ним, — повторила вона.

— І завжди за ним сумуватиму, бо Емброз Пайк був найкращою людиною на світі.

— Усі так кажуть, — відповіла Алма, роздратовано відчуваючи, що її обвели довкола пальця.

— Бо так воно і є.

— Ви любили його, Таматоа Маре? — запитала вона, знову шукаючи на його обличчі найменшого натяку на занепокоєння.

Алма хотіла заскочити його зненацька, так, як він заскочив її. Але на його лиці не було ні краплини стурбованості. Він навіть оком не моргнув, коли вона назвала його на ім’я. Завтра Вранці відповів:

— Його любили всі, хто його знав.

— Але чи любили ви його особливо?

Завтра Вранці встромив руки в кишені й подивився на місяць. Він не квапився з відповіддю. Роззирався довкола, як чоловік, який безтурботно чекає на потяг. За якийсь час він знову глянув на Алму. Вони були майже однакові на зріст, зауважила вона. Її плечі не надто вужчі за його.

— По-моєму, вас дещо цікавить, — сказав він замість відповіді.

Алма відчула, що сідає на мілину. Треба запитати ще відвертіше.

— Завтра Вранці, — звернулась вона, — можна, я буду з вами відвертою?

— Авжеж, — відповів той.

— Я розповім вам дещо про себе — може, тоді ви відкритіше зі мною розмовлятимете. Вродженою рисою мого характеру — яку я не завжди вважаю чеснотою чи благословенням — є бажання дістатися до суті. Через це я прагну зрозуміти, ким був мій чоловік. Я приїхала сюди через півсвіту, щоб краще його зрозуміти, але досі мені це так і не вдалося. Скупі розповіді про Емброза, які я тут почула, ще більше мене заплутали. Наш шлюб, правду кажучи, був незвичний і тривав недовго, але це ніяк не заперечує кохання й турботи, що їх я відчувала до свого чоловіка. Я не є невинним дитям, Завтра Вранці. Мене не треба оберігати від правди. Зрозумійте мене, будь ласка, я не збираюся вас критикувати чи робити з вас свого ворога. Ваші таємниці залишаться таємницями, якщо ви наважитесь їх мені довірити. А я маю причини підозрювати, що ви знаєте секрети мого покійного чоловіка. Я бачила ваші портрети, які він намалював. І ті малюнки — думаю, ви розумієте, чому — змушують мене запитати вас, які стосунки існували між вами й Емброзом насправді? Чи можете ви задовольнити прохання вдови й розповісти мені все, що знаєте? Мене не потрібно шкодувати.