Завтра Вранці кивнув.

— Ви матимете завтра вільний час? — запитав він. — Скажімо, пізно ввечері?

Алма кивнула.

— Ви ще чуєтеся в силі? — додав він.

Його недоречне запитання збентежило Алму. Завтра Вранці помітив її зніяковіння й пояснив:

— Я просто хотів з’ясувати, чи ви здужаєте пройти пішки далеку дорогу? Ви — натураліст і, думаю, міцні й здорові, але краще все ж перепитати. Я б хотів вам дещо показати, але не хочу вас надто обтяжувати. Ви зможете видертися нагору по крутому схилу, як гадаєте?

— Думаю, зможу, — роздратовано відповіла Алма. — За рік я пішки перейшла цілий острів. Побачила на Таїті все, що можна побачити.

— Не все, Алмо, — заперечив Завтра Вранці, приязно всміхнувшись. — Ще не все.

Вони вирушили в дорогу на світанку. Завтра Вранці роздобув для їхньої виправи каное. Не хиткий човник, на якому преподобний Веллс навідувався до своїх коралових садів, а гарне суденце, міцне й добротне.

— Попливемо на Таїті-Їті, — сказав він. — Сушею ми добиратимемось туди кілька днів, а вздовж узбережжя допливемо за п’ять-шість годин. Ви добре почуваєтесь на воді?

Алма кивнула. Важко було сказати, що ховалося за його словами, — турбота чи поблажливість. Вона прихопила зі собою бамбукове стебло, наповнене прісною водою, і корінь таро на обід, загорнувши його в муслінову хустинку, яку прив’язала до пояса. Вбрала найзношенішу сукню — ту, що пережила всі найлютіші негоди. Завтра Вранці глянув на її босі ноги, які за рік на Таїті так згрубли й покрилися мозолями, як у робітника плантації. Подивився, але нічого не сказав. Він теж був босоногий. Однак від кісточок і вище виглядав як справжній англійський джентльмен. Завтра Вранці мав на собі, як завжди, чистий костюм і білу сорочку, тільки жакет скинув і, акуратно склавши, поклав його в каное замість подушки для сидіння.

Дорогою до Таїті-Їті — маленького, круглого, скелястого й далекого півострова з другого боку Таїті — не було сенсу розмовляти. Завтра Вранці зосередився на веслуванні, а Алма не хотіла щоразу обертатися, щоб щось сказати. Тому пливли вони в тиші.

У деяких місцях було важко веслувати, й Алма шкодувала, що Завтра Вранці не дав і їй весла, щоб вона допомагала штовхати каное уперед — хоча, чесно кажучи, він не потребував її допомоги. Завтра Вранці розтинав воду спритно й легко, без вагань минаючи рифи й течії, ніби пропливав цією дорогою сотні разів — а так воно, певно, й було. Добре, що вона надягла свій крислатий капелюх — сонце добряче припікало, а від зблисків на воді рябіло в очах.

Через п’ять годин праворуч вигулькнули скелі Таїті-Їті. Господи, Завтра Вранці плив просто на них! Невже вони розіб’ються об кручі? То ось вона — жахлива мета їхньої виправи? Раптом Алма побачила склепінчастий отвір у скелі, темну щілину, вхід до печери на рівні з водою. Завтра Вранці спрямував каное на велику хвилю й тоді — сміливо, аж дух перехопило — стрімко пролетів просто крізь шпару. Алма думала, що вода тут же винесе їх назовні, але він завзято веслував, майже ставши на рівні, й каное плюснулось на мокру гальку скелястого берега глибоко в печері. Справжнє чудо — от що це було! Навіть ватага Гіро, подумала Алма, не наважилась би на такий маневр.

— Вистрибуйте, — скомандував Завтра Вранці, і хоч він і не крикнув, Алма зрозуміла, що треба рухатись швидко, доки не прикотилась наступна хвиля.

Вона вискочила й побігла до найвищої точки — яка, щоправда, здалась їй занизькою. Одна велика хвиля, подумала вона, і їх змиє в море, де їм настане кінець. Але Завтра Вранці нітрохи не хвилювався. Він витягнув каное на берег.

— Можете мені допомогти? — ввічливо спитав.

Він показав пальцем на уступ над головою, й Алма збагнула, що він хоче поставити каное туди, щоб його не дістало море. Вона допомогла йому підняти каное, й разом вони заштовхали його на виступ, куди не сягав прибій.

Алма присіла на пісок — Завтра Вранці, задиханий, сів поруч.

— З вами все гаразд? — нарешті запитав він.

— Так, — відповіла Алма.

— Тепер треба трохи зачекати. Коли настане відплив, ви побачите вузьку стежку, якою можна обійти скелю й піднятися на плоскогір’я. Звідти я проведу вас до місця, яке хочу показати. Якщо ви, звісно, дасте раду.

— Дам, — сказала Алма.

— Добре. А тепер можемо трохи відпочити.

Він сперся на свій складений жакет і розслаблено випростав ноги. Хвилі, накочуючись, мало не лизали йому п’яти. Він явно знав, як вони поводяться у цій печері. Так дивно. Коли Алма дивилась на Завтра Вранці, який лежав на піску поруч з нею, її раптом пронизав спогад про те, як Емброз полюбляв отак зручно простягнутися на будь-чому — на траві, на канапі, на підлозі вітальні в Білому Акрі.

Вона дала йому десять хвилин перепочити, але довше терпіти не могла.

— Як ви познайомилися? — запитала вона.

Печера була не найтихішим місцем для розмови — вода розбивалась об камені, відлунюючи між вологих стін. Але було в цьому монотонному гуркоті щось таке, що робило цю печеру найнадійнішим закутком на світі, де можна було про все розпитати й відкрити всі таємниці. Хто міг їх почути? Хто міг їх побачити? Ніхто, крім духів. Хвилі витягнуть їхні слова з цієї печери й понесуть у море, де їх пошматують бурхливі хвилі й з’їдять риби.

Завтра Вранці відповів, не підводячись.

— У серпні 1850-го я повернувся на Таїті навідати преподобного Веллса, і Емброз уже був тут — так, як тепер ви.

— Що ви подумали про нього?

— Подумав, що він ангел, — не задумуючись, відповів він, навіть не розплющивши очей.

Він надто швидко відповідає на запитання, подумала Алма. Її не цікавили поспішні відповіді — вона хотіла почути всю історію. Їй не потрібні були висновки — її цікавило те, що трапилось перед ними. Вона прагнула уявити, як Завтра Вранці познайомився з Емброзом. Як вони розмовляли. Що думали, що відчували. І, звісно, чим вони займалися. Алма чекала продовження, але його не було. Трохи помовчавши, вона доторкнулася до його руки. Завтра Вранці розплющив очі.

— Будь ласка, — сказала вона, — продовжуйте.

Той сів і глянув на неї.

— Преподобний Веллс розповідав вам, як я потрапив до місії? — запитав він.

— Ні, — відповіла Алма.

— Мені було лише сім років, — сказав Завтра Вранці. — Може, вісім. Спочатку помер мій тато, потім мама, а тоді обидва брати. Мене взяла до себе одна з батькових дружин, але й вона померла. Тоді мною опікувалась ще одна татова дружина, але і її не стало. Невдовзі одне за одним повмирали всі діти інших жінок, які були одружені з моїм батьком. Ще були бабусі, але й вони відійшли.

Завтра Вранці замовк, задумавшись, а тоді додав:

— Ні, вони повмирали не в такому порядку, я помилився, Алмо. Спочатку померли бабусі, найслабші члени нашої родини. Так, спочатку бабусі, потім тато, а потім всі інші, як я й казав. Я теж захворів, але, як бачите, не помер. Але такі історії є у всіх на Таїті. Ви ж чули їх раніше, правда?

Алма не знала, що відповісти, і промовчала. Вона знала, що за останні п’ятдесят років смерть спустошила Полінезію, але їй ніхто не розповідав про те, як втратив своїх близьких.

— Ви бачили рубці на чолі сестри Ману? — запитав він. — Хтось пояснював вам, звідки вони взялися?

Алма похитала головою. Який стосунок це все має до Емброза?

— Це скорботні рубці, — пояснив Завтра Вранці. — Коли тутешні жінки тужать за померлими, вони ріжуть собі чоло акулячими зубами. Європейцям цей звичай здається жахливим, я знаю, але жінка так виявляє свою скорботу й водночас звільняється від неї. У сестри Ману більше рубців, ніж у решти, бо вона втратила всіх своїх близьких і серед них кількох дітей. Ось чому ми завжди ставилися одне до одного з симпатією.

Алму вразило, що глибоку любов між жінкою, яка втратила всіх своїх дітей, і хлопчиком, який втратив усіх своїх матерів, він назвав так просто — «симпатія». Надто кволо звучало це слово.

Тоді Алма згадала про ще одну тілесну ваду сестри Ману.

— А що з її пальцями? — запитала вона, піднявши долоні. — Що сталося з її пучками?