Алма відчула, як Завтра Вранці торкнувся її руки, й розплющила очі.

— Не мучте себе, — тихо промовив він. — Ви б ніяк не могли цього відвернути. Не ви послали його на смерть. Якщо хтось це і зробив, то це був я.

Та вона так і не змогла видушити з себе ні слова. Зненацька їй спало на думку ще одне жахливе запитання, й вона не мала іншого вибору, як його вимовити:

— Пучки пальців він теж собі відрізав? Так, як сестра Ману?

— Не всі, — відповів Завтра Вранці, і вона була вдячна за його делікатність.

Алма знову заплющила очі. Його руки художника! Їй пригадався — хоч вона зовсім не хотіла про це згадувати — той вечір, коли вона поклала його пальці собі до рота, жадаючи ввібрати його в себе. Емброз налякано здригнувся й відсахнувся від неї. Він був такий тендітний. Як він зміг так страшно себе скалічити? Її занудило.

— Це мій тягар, Алмо, — сказав Завтра Вранці. — І мені вистачить сили його нести. Віддайте його мені.

Коли до неї нарешті повернувся дар мови, Алма сказала:

— Емброз сам позбавив себе життя. Але преподобний Веллс поховав його по-християнськи.

Це було не запитання, а сповнене подиву твердження.

— Емброз був взірцевим християнином, — зауважив Завтра Вранці. — А мій батько, хай береже його Господь, — милосердний чоловік з великим серцем.

Алма, поволі складаючи з уривків цілу історію, запитала:

— А ваш батько знає, хто я така?

— Думаю, так, — відповів Завтра Вранці. — Тато знає про все, що відбувається на цьому острові.

— Але він так добре ставився до мене. Ніколи не втручався в мої справи, не допитував…

— Тут немає нічого дивного, Алмо. Мій батько — суще втілення доброти.

Знову запала довга мовчанка. А тоді:

— Але про вас, Завтра Вранці, йому теж усе відомо? Він знає, що відбулося між вами й моїм покійним чоловіком?

— Знову ж таки, думаю, що так.

— І попри це його любов… — Алма не змогла закінчити речення, а Завтра Вранці не збирався продовжувати його за неї.

Алма ще довго сиділа й приголомшено мовчала. Преподобний Френсіс Веллс, очевидно, мав надзвичайний дар співчувати й пробачати, що його неможливо було осягнути розумом і описати словами. Та врешті-решт у її голові визріло ще одне жахливе запитання. Огидне, божевільне запитання, але вона мусила почути відповідь.

— Ви взяли Емброза силою? — запитала вона. — Заподіяли йому кривду?

Її відверте звинувачення не образило Завтра Вранці, але він вмить постарів.

— Ох, Алмо, — зітхнув він. — По-моєму, ви не до кінця розумієте, хто такий завойовник. Я нікого не мушу силувати — якщо я вже вирішив, в інших немає вибору. Розумієте? Хіба я змушував преподобного Веллса прийняти мене за сина й любити мене сильніше, ніж він любить своїх рідних? Хіба силував острів Раятеа прийняти Єгову? Ви ж розумна жінка, Алмо. Спробуйте це зрозуміти.

Алма знову притисла кулаки до очей. Ні, вона не дозволить собі розплакатись, але тепер їй відкрилась жахлива правда: Емброз дозволив Завтра Вранці торкнутися його, тоді як від неї він з огидою відсахнувся. Це усвідомлення пригнітило її тяжче за все, що вона почула того дня. Їй стало соромно за те, що вона переймалася таким дріб’язком, який зачіпав її самолюбство й більш нічого, але нічого з цим вдіяти не могла.

— Що таке? — запитав Завтра Вранці, глянувши на її згорьоване лице.

— Я теж хотіла з ним кохатися, — нарешті зізналась Алма. — Але він відштовхнув мене.

Завтра Вранці подивився на неї з безмежною ніжністю.

— Ось у чому різниця між нами, — сказав він. — Ви відступили.

Нарешті настав відплив, і Завтра Вранці сказав:

— Поквапмося, поки є змога. Якщо йти туди, то вже.

Вони залишили каное на виступі, куди не досягала вода, й вийшли з печери. Як і обіцяв Завтра Вранці, вздовж підніжжя скелі тягнулася вузенька стежка, якою можна було впевнено йти. Вони пройшли кілька сотень футів, а тоді почали спускатися. З каное скеля виглядала стрімкою, прямовисною і недоступною, але тепер, ідучи слідом за Завтра Вранці, ставлячи стопи й долоні в ті самі місця, що й він, вона бачила, що стежка веде на саму вершину. Хтось наче витесав у скелі сходинки з опорами саме в тих місцях, куди було найзручніше спиратися. На хвилі внизу Алма старалася не дивитися, але вона довіряла досвіду свого провідника — як раніше ватазі Гіро — й своїм міцним ногам.

Піднявшись на кроків п’ятдесят, вони дійшли до гребеня. А відтак увійшли в густу смугу джунглів, видираючись крутим схилом, порослим вологими коренями й ліанами. Після кількох тижнів у товаристві ватаги Гіро Алма була готова до затяжних походів й витривала, мов шотландський поні, однак той підйом був направду небезпечний. На мокрому листі під ногами можна було легко посковзнутися, і навіть босоніж було важко намацати опору. Алма втомилася. Стежка давно закінчилась. Вона не розуміла, як Завтра Вранці знає, куди йти.

— Йдіть обережно, — кинув він через плече. — C’est glissant.

Він, мабуть, теж втомився, бо навіть не помітив, що тільки-що звернувся до неї французькою. Вона не знала, що він розмовляє французькою. Що ще він знає? Алма була вражена. Непогано, як для сироти.

Вони вийшли на трохи пологішу ділянку й тепер ішли вздовж струмка. За якийсь час у далині почувся приглушений гуркіт. Спочатку не було видно, що то за шум, але незабаром вони обігнули виступ у скелі й побачили водоспад футів із сімдесят заввишки — стрічка білосніжної піни з гуркотом спадала у збурене озеро. Сила, з якою вода лилась униз, здіймала пориви вітру, що їх огортала імла, витворюючи блідих примар. Алма хотіла зупинитись, але водоспад був не тим місцем, куди прямував Завтра Вранці. Він нахилився до неї, щоб гуркіт води не заглушив його слів, показав пальцем на небо й крикнув:

— А тепер знову вгору.

Вони повільно видерлися вгору попри водоспад. Дуже скоро Алма змокла до нитки. Вона хапалася за більші кущики подорожника й бамбукові стебла й молилася, щоб не висмикнути їх випадково зі землі. Біля верхівки водоспаду виднівся порослий високою травою горбок із гладеньким камінням і грудою валунів. Алма подумала, що це, мабуть, і є те плоскогір’я, про яке він говорив — їхнє місце призначення — хоч їй було незрозуміло, що в ньому такого особливого. Завтра Вранці підійшов до найбільшої брили — Алма пішла слідом за ним. А там виявився вхід до маленької печери — так акуратно висіченої в скелі, наче кімната в будинку; кожна стіна мала футів вісім заввишки. У печері було прохолодно й тихо і пахло сирістю й землею. Долівка була вкрита — щільно, наче килимом — найрозкішнішою ковдрою з моху, яку Алма Віттекер бачила в своєму житті.

Печера була не просто вкрита мохом — він пронизував її наскрізь. Не просто зелена — зеленюща. Її зелень була така яскрава, що цей колір, здавалось, от-от закричить, вирвавшись зі світу зорових образів до світу звуків. Мох скидався на товсту, живу шкіру, що обертала кожен камінь на міфічного, сплячого звіра. Неймовірно, але найглибші закутки печери виблискували найяскравіше, всіяні самоцвітами світляного моху Schistotega pennata — від побаченого Алмі перехопило подих.

Schistotega pennata або ж самосвітний мох — найрідкісніший печерний мох, штучний смарагд, що зблискує, мов кошаче око, у вічних сутінках геологічного мороку, неземна блискуча рослина, яка — варто на неї потрапити найтоншому промінцеві світла — сяятиме вічно, геніальний спритник, чиї блискітливі вічка ошукали впродовж століть сотні мандрівників, котрі вірили, що натрапили на прихований скарб. Але для Алми це й був справжній скарб, дивовижніший за всяке золото, бо він огортав цілу печеру надприродним, мерехтливим, смарагдовим світлом, який досі вона бачила тільки в мініатюрі, у стеблинках моху, побачених крізь мікроскоп…І от тепер вона стояла серед цілої гущі.

Від краси, яку вона побачила, щойно ввійшовши в цю чудесну печеру, їй відразу захотілось заплющити очі. Її було несила стерпіти. Алмі здалося, що вона не має права бачити це видовище без дозволу, без якогось релігійного розрішення. Вона не заслуговувала такого. Заплющивши очі, Алма відітхнула й переконала себе, що це їй примарилось. Але коли насмілилась розплющити повіки, печера нікуди не зникла. Вона була така прекрасна, що їй аж руки звело від бажання торкнутися до неї. Вона ще ніколи не жадала дотулитися до чогось так сильно, як тепер — до миготливого покрову з моху, їй кортіло зануритись у нього з головою. І тієї ж миті — ще стоячи посеред печери — вона вже почала за нею сумувати. І знала, що сумуватиме до кінця своїх днів.