— Емброз завжди казав, що вам тут сподобається, — промовив Завтра Вранці.

І після цих слів Алма нарешті розплакалась. Вона ридала гірко й безгучно — не в силах навіть схлипувати — а її обличчя скривилося від горя. У неї всередині щось розбилося, поранивши осколками серце й легені. Вона впала в обійми Завтра Вранці так, як застрелений воїн падає на руки свого товариша. Той не дав їй упасти на землю. Алма трусилася як скелет. Нестримно ридала. Вона так міцно до нього притулилася, що поламала б йому ребра, якби він був худорлявіший. Їй хотілося протиснутися крізь нього й вийти з другого боку — або, ще краще, щоб він знищив її, поглинув своїми нутрощами, стер, заперечив її існування.

Охоплена горем, вона спочатку цього не відчула, але пізніше помітила, що й він теж плакав — сльози тихо стікали його обличчям. Вона тримала його, так само, як він — її. Так і стояли вони, обійнявшись, у порослій мохом печері й виплакували його ім’я.

Емброз, ридали вони. Емброз.

Він більше ніколи до них не повернеться.

Врешті-решт вони, мов зрубані дерева, впали на землю. Одежа намокла, зуби цокотіли від холоду й втоми. Не кажучи ні слова й без найменшого зніяковіння Завтра Вранці й Алма скинули з себе мокрий одяг. Це слід було зробити, інакше вони б застудилися й померли. Тепер вони лежали не тільки виснажені й мокрі, а ще й голі. Лежали на моху й розглядали одне одного. Не оцінювали одне одного. Не спокушали. Завтра Вранці мав вродливе тіло — але це було й так очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо. Тіло Алми Віттекер було негарне — і це теж було очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо.

Вона взяла його за руку. Як дитя поклала його пальці собі до рота. Він дозволив їй. Не відсахнувся від неї. Тоді вона торкнулася його прутня — крайню плоть йому ще в дитинстві, як і всім хлопчикам на Таїті, обрізали акулячим зубом. Вона відчула потребу торкнутися його найсокровеннішого місця — він був єдиним, хто торкався Емброза. Алма не питала в Завтра Вранці дозволу на цей доторк; він мовчки дозволив його сам. Вони порозумілися без слів. Алма провела пальцями по його кремезному, теплому тілу, а тоді обхопила його прутня вустами.

Вона мріяла про це все життя. Стільки всього зреклася й ніколи не нарікала — то невже їй не можна зробити це хоча б раз? Вона не хотіла виходити заміж. Не хотіла бути вродливою і бажаною. Не хотіла мати довкола себе друзів і жити весело й легковажно. Не потребувала ні маєтку, ні бібліотеки, ні грошей. Вона стільки всього не хотіла й не потребувала. Їй навіть не хотілось, щоб незнані терени її древньої цноти нарешті дослідили, тепер, у її п’ятдесят три, — хоч вона знала, що варто їй захотіти, і Завтра Вранці задовольнить її бажання.

Але ось цього вона потребувала, хай тільки перший і останній раз у житті.

Завтра Вранці не зволікав, але й не квапив її. Він дозволив їй дослідити його й укласти до вуст те, що їй хотілось. Дозволив утягувати його в себе так, ніби вона втягувала через нього повні груди повітря — наче Алма була під водою, а він — єдиною ланкою, що сполучала її з зовнішнім світом. Увіткнувшись колінами в мох, зануривши лице в його сокровенний закуток, вона відчувала, як він грубшає у її вустах, стає гарячішим і поблажливішим.

Усе було точнісінько так, як вона собі завжди уявляла. Ні, ще краще, ніж вона сподівалась. А тоді він пролився у неї, і вона прийняла його сім’я як коштовний дар, як милостиню.

Вона була вдячна.

Після цього більше не було сліз.

Ту ніч вони провели разом, у тому високому, встеленому мохом ґроті. Повертатися до затоки Матаваї у темряві було надто небезпечно. Завтра Вранці міг спокійно гребти в каное (та й серед нічної прохолоди, казав він, пливти було легше), але він не хотів ризикувати й спускатися повз водоспад і вниз по скелі потемки. Знаючи острів як свої п’ять пальців, він, напевно, з самого початку розумів, що їм доведеться там заночувати.

Та Алму це зовсім не сердило. Ночувати просто неба було не зовсім зручно, але вони старалися влаштуватись якомога вигідніше. З круглих камінців завбільшки як більярдні кульки виклали невелике місце для багаття. Назбирали сухого гібіскусу, з якого Завтра Вранці за якихось кілька хвилин зумів добути вогонь. Алма назривала плодів хлібного дерева й, загорнувши їх у бананове листя, запекла на вогнищі, доки ті не потріскали. Ковдру вони зробили з того ж листя, потовкши його каміннями на таке собі м’яке полотно. Спали разом, накрившись цією саморобною ковдрою з бананового листя і притулившись одне до одного, щоб зігрітись. У печері було волого, але терпимо. Вони заховалися в норі, мов двійко лисиць. Прокинувшись уранці, Алма побачила, що сік з бананового листя залишив на її шкірі темно-сині плями — тоді як на тілі Завтра Вранці не було ані сліду. Плями злилися з кольором його тіла, тоді як на її світлій шкірі — чітко виднілися.

Здавалося мудрим не згадувати про події вчорашнього вечора. Але вони мовчали про них не через сором, а через почуття, ближчі до поваги. А ще через втому. Вони одягнулися, з’їли плоди хлібного дерева, що залишилися після вечері, спустилися попри водоспад, обережно зійшли стежкою зі скель, повернулися до печери, стягнули з виступу своє сухе каное й рушили назад до затоки Матаваї.

Через шість годин, коли вдалині завиднівся добре знайомий чорний пляж навпроти місіонерського селища, Алма обернулася до Завтра Вранці й поклала руку йому на коліно. Той перестав веслувати.

— Вибач, — сказала вона, — можна, я запитаю тебе ще дещо, вже востаннє?

Вона мусила дізнатися ще одну річ і мала спитати його вже, бо сумнівалась, що вони ще колись побачаться. Завтра Вранці кивнув головою, спонукаючи її продовжувати.

— Ось уже майже рік як Емброзова валіза — повна твоїх портретів — лежить у моїй фаре на узбережжі. Будь-хто міг би її взяти. І розповсюдити ті малюнки по всьому острову. Але жодна душа на цьому острові не поцупила їх. Чому?

— О, тут відповідь проста, — тут же відповів Завтра Вранці. — Вони всі бояться мене як вогню.

Після цих слів Завтра Вранці знову взявся за весла й скерував каное до берега. Коли вони причалили, якраз настав час вечірньої служби. Всі зустріли їх тепло й радісно. Завтра Вранці виголосив чудову проповідь.

Ніхто не питав, де вони були.

Через три дні Завтра Вранці покинув Таїті й повернувся до своєї місії на Раятеа — до своєї дружини й дітей. У ті дні Алма переважно трималась осторонь від людей. Сиділа здебільшого в своїй фаре в товаристві Роджера й міркувала над усім, що дізналася. Вона відчувала на душі полегшу й, водночас, тягар: полегшу — від звільнення від давніх запитань; тягар — від почутих відповідей.

Алма перестала ходити на ранкові купання в річці разом з сестрою Ману й іншими жінками, бо не хотіла, щоб ті бачили сині плями, що досі виднілися на її шкірі. Церковні служби відвідувала, але трималась непомітно позаду. Їй більше не випало нагоди побути з Завтра Вранці наодинці. Щоправда, вона бачила, що й він сам ніколи не залишався на самоті. Дивно, що вони взагалі зуміли побути удвох.

За день до від’їзду Завтра Вранці відбувся ще один бенкет на його честь — такий же гучний, як і два тижні до того. Знову були танці й розмаїті наїдки й напої. Знову музики, турніри з боротьби й півнячі бої. Знову багаття й зарізані поросята. Тепер Алма побачила, як його всі шанували, ще сильніше, ніж любили. Вона збагнула, яке відповідальне становище він займав і як гідно поводився. Йому на шию повісили десятки квіткових гірлянд — квіти звисали, мов важкі ланцюги. Його обдарували дарами: пара зелених голубок у клітці, оздоблений голландський пістоль XVIII століття, який більше не стріляв, Біблія, оправлена в козячу шкіру, коштовності для його дружини, сувої ситцю, мішки цукру й чаю, майстерно викуваний залізний дзвін для його церкви. Люди поскладали дарунки коло його ніг, і Завтра Вранці вдячно їх прийняв.

Надвечір на берег прийшло кілька жінок з віниками й узялися підмітати пляж для гри гару раа пуу. Алма ще ніколи не бачила, як грають гару раа пуу, але знала, що це таке, — преподобний Веллс якось їй розповідав. Гру — назву якої можна було б перекласти як щось на кшталт «ухопити м’яча» — традиційно грали дві команди жінок, які ставали одна навпроти одної на такому собі полі завдовжки десь із сотню футів. З обох кінців поля на піску креслили лінію, що позначала ворота. За м’яч слугував товстий клубок скручених докупи бананових листків, завбільшки з невеликий гарбуз, тільки легший. Метою гри, дізналась Алма, було вихопити м’яч в команди-суперника й пробратися до протилежного кінця поля, не віддавши його в руки суперника. Якщо м’яч потрапляв у море, гра продовжувалася у воді. Гравці могли робити що завгодно, аби не дати суперникам здобути перемогу.