— Ну от, ми знову зачепили саму суть нашої проблеми! — відповіла Алма. — Якщо моя теорія правильна, таких людей взагалі не мало б існувати. Мій трактат не називається «Теорія насолоди від самопожертви», дядьку, не забувай.

— Надрукуй його, Алмо, — втомлено сказав він. — Це гарний філософський трактат. Видай його таким, як він є, і хай інші люди дискутують на цю тему.

— Я не можу його видати, — не відступала вона, — доки в ньому буде про що дискутувати.

І їхня розмова кружляла й кружляла довкола одного запитання й закінчувалася, як завжди, тим, що заходила в один і той же сліпий кут. Дядько Діс глянув на Роджера, що скрутився в нього на колінах, і сказав:

— Якби я тонув у каналі, ти б урятував мене, мій друже, еге ж?

У відповідь Роджер замотиляв своїм чудернацьким куцим хвостом.

Алмі довелось визнати: Роджер, скоріш за все, врятував би дядька Діса, якби той тонув у каналі, горів у вогні, вмирав від голоду у в’язниці чи лежав під руїнами будинку, — і Діс, безперечно, пішов би на те саме заради нього. Дядько Діс і Роджер полюбили одне одного відразу й назавжди. Відколи вони познайомилися, їх завжди бачили разом — чоловіка та його пса. Після того, як чотири роки тому вони прибули до Амстердама, Роджер дуже швидко дав Алмі зрозуміти, що він більше не її пес — що, по суті, він ніколи й не належав ні їй, ні Емброзу, а весь час був псом Діса — просто так склалася його доля. Те, що Роджер народився на далекому Таїті, тоді як Діс ван Девендер жив у Голландії, було, на думку Роджера, прикрою помилкою, яку тепер, на щастя, виправили.

Що ж до ролі, яку Алма відіграла в Роджеровому житті, то вона була простим кур’єром, який мав перевезти вертлявого рудого песика через півсвіту, щоб поєднати пса й господаря у вічній і відданій любові, на яку вони мали повне право.

Вічна й віддана любов.

Чому?

Роджер був іще одним створінням, яке залишалося для Алми загадкою.

Роджер, і Пруденс — та була другою.

Настало літо 1858 року, а за ним — несподівана пора смертей. Нещастя почалися в останній день червня, коли Алма дістала від сестри лист з цілою низкою сумних новин.

— Мушу тобі розповісти про три смерті, — попередила її Пруденс у першому ж рядку. — Може, сестро, тобі краще сісти перед тим, як читати далі.

Алма не сіла. Вона читала цей скорботний лист з далекої Філадельфії, стоячи на порозі будинку ван Девендерів на вулиці Плантаж-Парклаан, і руки їй трусилися від хвилювання.

Найперше Пруденс написала, що померла Ганнеке де Ґроот — їй було вісімдесят сім. Стара економка відійшла на той світ у своїй кімнаті в підвалі Білого Акру, за ґратами, що надійно захищали її сховок. Схоже, вона померла безболісно уві сні.

— Ми не знаємо, як дамо тут раду без неї, — писала Пруденс. — Мені нема потреби нагадувати тобі, яка вона була добра і як ми всі її цінували. Мені — як, напевно, і тобі — вона була як мама.

Але як тільки вони знайшли Ганнеке мертвою, продовжувала Пруденс, як до Білого Акру прибіг хлопчик із запискою від Джорджа Гокса про те, що Ретта — «яка за роки божевілля змінилася до невпізнання» — померла в своїй кімнаті в Ґриффоновому шпиталі для душевнохворих.

Пруденс писала: «Важко сказати, що викликає сильніший жаль: смерть Ретти чи те, як сумно склалося її життя. Я намагаюся пригадати Ретту такою, якою вона була колись, — веселою й безтурботною. Але мені ніяк не вдається уявити її тією дівчинкою, якою вона була, доки її розум не потьмарився… Бо це, як я вже казала, було так давно, а ми всі були такі молоді».

А тоді — найстрашніша звістка. Не минуло й двох днів після Реттиної смерті, писала Пруденс, як помер і сам Джордж Гокс. Він щойно приїхав зі шпиталю Ґриффона, де давав розпорядження щодо похорону своєї дружини, і раптом упав посеред вулиці, перед своєю друкарнею. Йому було шістдесят сім.

«Вибач, що я більш як тиждень писала тобі цей невтішний лист, — додала наостанок Пруденс, — але в моїй голові роїлося стільки сумних і тривожних думок, що мені було важко писати. В це неможливо повірити. Ми всі розбиті горем. Може, я так довго відкладала писання, бо думала: нехай ще один день моя бідолашна сестра не знає цих новин і не страждає під їхнім тягарем. Я шукаю в своєму серці хоч дрібку втіхи, щоб поділитися з тобою, але нічого не знаходжу. Сама не знаю, де шукати розради. Хай Господь упокоїть їхні душі. Більше не знаю, що написати — прошу тебе, вибач. У школі все гаразд. Учні добре вчаться. Містер Діксон і діти передають тобі найщиріші вітання. Щиро, Пруденс».

Тепер Алма сіла й поклала лист біля себе.

Ганнеке, Ретта, Джордж — усі відійшли, усі нараз.

— Сердешна Пруденс, — вголос пробурмотіла Алма.

Сердешна Пруденс, бо тепер вона назавжди втратила Джорджа Гокса. Звісно, Пруденс втратила Джорджа ще багато років тому, але тепер втратила ще раз — цього разу назавжди. Пруденс усе життя кохала Джорджа, а він її — принаймні так сказала Алмі Ганнеке. Але Джордж зійшов слідом за бідолашною Реттою у могилу, навічно пов’язаний долею зі своєю нещасною мініатюрною дружиною, якої він ніколи не кохав. Усі можливості їхньої юності, подумала Алма, були змарновані — всі. Їй уперше спало на думку, як схоже в них із сестрою склалася доля — обидві були приречені кохати недосяжних їм чоловіків, і обидві вирішили кохати їх попри все. Кожен, звісно, вибирає свій шлях, і в стоїцизмі є певна шляхетність, але деколи трагічність цього світу неможливо стерпіти, а муки кохання, подумала Алма, найбезжалісніші з усіх.

Спочатку їй захотілося зараз же повернутись додому. Але Білий Акр більше не був їй домом, і від самої думки, що, увійшовши в старий маєток, вона не побачить Ганнеке де Ґроот, Алмі голова пішла обертом. Вона натомість пішла до свого кабінету й написала у відповідь лист, шукаючи в своєму серці дрібку розради й не знаходячи її. Звернувшись, проти своєї звички, до Біблії, вона процитувала Псалми. Написала сестрі: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце». Алма цілий день провела, зачинившись у своїй кімнаті, згорблена під тягарем горя. Їй не хотілось засмучувати свого дядька трагічними новинами. Він був такий радий почути, що його улюблена няня Ганнеке де Ґроот досі живе на світі; Алмі не вистачить духу повідомити йому про її смерть, як і про решту смертей. Вона не хотіла затьмарювати його життєрадісний настрій.

Не минуло й двох тижнів, як вона переконалася, що зробила правильно, бо дядько Діс зліг з гарячкою, і до вечора його не стало. То була одна з тих лихоманок, що прокочувалися Амстердамом щоліта, коли застояна вода в каналах починала немилосердно тхнути. Ще сьогодні вранці Діс, Алма й Роджер снідали разом, а вже до наступного сніданку дядька не стало. Йому було сімдесят шість. Ця втрата — слідом за трьома іншими — стала для Алми таким тяжким ударом, що вона ледве тримала себе в руках. Вона цілу ніч ходила туди-сюди кімнатою, притиснувши руку до грудей зі страху, що її ребра розкриються і серце впаде на землю. Вона так мало знала дядька — надто мало! Чому в них було так мало часу? Вчора він ще був тут, а сьогодні Бог уже покликав його до себе. Покликав їх усіх.

На похорон доктора Діса ван Девендера зібралося пів-Амстердама. Четверо його синів і двоє найстарших внуків несли домовину від будинку на Плантаж-Парклаан до церкви за рогом. Невістки й внуки плакали, тримаючись одне за одного; вони затягнули Алму до себе, й та знайшла втіху в тісному родинному колі. Діса всі обожнювали. Його смерть усіх спустошила. Крім того, родинний духівник розповів, що доктор ван Девендер усе життя був потайним взірцем милосердя; і серед присутніх було чимало тих, кому він роками допомагав, чи кого він навіть урятував.

Це відкриття було сповнене такої іронії — у світлі нескінченних опівнічних суперечок Алми й Діса — що Алмі захотілося нараз плакати і сміятися. Дядькова ціложиттєва щедрість, звичайно, ставила його на високу сходину на Маймонідовій драбині, але ж він міг хоч раз про це згадати! Як він міг сидіти поруч з нею і рік за роком заперечувати будь-який зв’язок між альтруїзмом і наукою, і при цьому таємно і невтомно займатися добрими справами? Алма була ним зачудована. Сумувала за ним. Їй захотілось розпитати його про все, по-доброму подражнити, — але його вже не було.