Після похорону найстарший син Діса, Елберт, який відтепер переймав управління «Гортусом», підійшов до Алми й люб’язно запевнив, що її становищу в їхній родині й у ботанічному саду нічого не загрожує.

— Про майбутнє можете не хвилюватися, — сказав він. — Ми всі хочемо, щоб ви залишилися з нами.

— Дякую, Елберте, — тільки й змогла вимовити Алма, й вони з братом обійнялись.

— Мене тішить те, що ви його любили так само, як і ми, — додав Елберт.

Але ніхто не любив Діса дужче, ніж його вірний пес Роджер. Як тільки Діс занедужав, руденький песик ні на крок не відходив від господаревого ліжка; не пішов навіть тоді, коли покійника звідти забрали. Він застрибнув на постіль і завмер на охололому простирадлі. Нічого не їв — навіть французького тоста, якого Алма приготувала для нього власноруч і крізь сльози хотіла згодувати йому з руки. Пес обернувся до стіни й заплющив очі. Вона погладила його по голові, заговорила до нього таїтянською і нагадала йому про його шляхетних предків, та Роджер навіть не писнув. За кілька днів його теж не стало.

Якби не чорна хмара смерті, яка заступила Алмі світ того літа 1858 року, вона б почула про те, що 1 липня у Лондоні відбулося засідання Ліннеївського товариства. Зазвичай Алма читала всі публікації найавторитетніших наукових товариств Європи й Америки. Але того літа думками вона витала деінде — і їй можна було пробачити. Доки вона тужила, на її столі накопичився цілий стос непрочитаних журналів. Догляд за Печерою мохів забирав останні сили. Все решта проходило повз неї.

Тому засідання товариства вона теж пропустила.

І почула про нього аж через рік, одного ранку наприкінці грудня, коли розгорнула примірник «Таймс» і прочитала рецензію на нову книжку містера Чарльза Дарвіна під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження придатних порід у боротьбі за життя».

Алма, звісно ж, чула про Чарльза Дарвіна; про нього всі чули. Року 1839-го він опублікував доволі популярну книжку про свою мандрівку на Галапагоські острови. Та книжка — захопливий опис мандрів — прославила його. Дарвін був вродженим оповідачем і передав своє захоплення світом природи невимушеним і дружнім тоном, який припав до вподоби читачам із найрозмаїтіших прошарків. Алма й сама захоплювалась талантом Дарвіна, бо самій їй ніяк не вдавалось писати так цікаво й доступно.

З його «Подорожі на кораблі „Біґль“» Алмі найбільше запам’ятався опис пінгвінів, які пливли посеред ночі в фосфоресцентних водах, залишаючи, за словами Дарвіна, «вогненний слід» у темряві. Вогненний слід! Алмі так сподобалась ця фраза, що вона пам’ятала її й досі, двадцять років опісля. Його слова пригадались їй навіть під час мандрівки на Таїті, тієї чарівної ночі на «Елліоті», коли вона побачила світіння на власні очі. Але більше нічого з тієї книжки вона згадати не могла, а Дарвін відтоді нічим особливим не відзначився. Він покинув мандри й зайнявся наукою, написавши, якщо Алма не помилялась, кілька непоганих і детальних розвідок про вусоногих раків. Але вона ніколи не вважала його чільним натуралістом свого покоління.

І от тепер, читаючи рецензію на його нову, дивовижну книжку, Алма побачила, що Чарльз Дарвін — красномовний знавець вусоногих раків, сумирний любитель пінгвінів — ховав свої карти. Як виявилось, він збирався показати світові щось грандіозне.

Алма поклала газету на стіл і схилила голову на руки.

Вогненний слід, ага.

Алма витратила майже тиждень на те, щоб дістати з Англії примірник «Походження видів», і весь той час прожила, мов у трансі. Вона знала, що не зможе належно відреагувати на цей поворот подій, доки не прочитає — слово в слово — те, що Дарвін сказав сам, а не те, що хтось сказав про нього.

Книжка прибула 5 січня — на її шістдесятий день народження. Алма пішла до свого кабінету, захопивши зі собою їжі й пиття, щоб протриматися деякий час, і зачинила двері. А тоді розгорнула «Походження видів» на першій сторінці, почала читати захопливу Дарвінову оповідь і відразу ж провалилась у глибоку печеру, де з усіх боків відлунювали її власні ідеї.

Ні, він не вкрав її теорії. Ця абсурдна думка жодного разу не прийшла їй до голови — адже Чарльз Дарвін зроду не чув про Алму Віттекер, та й не мав для цього причин. Але мов ті два дослідники, які двома різними стежками рушили на пошуки одного й того ж скарбу, вони з Дарвіном натрапили на ту ж саму скриню зі золотом.

Висновок, до якого вона дійшла на прикладі моху, він зробив, спостерігаючи за зябликами. Те, що вона бачила на валунах у Білому Акрі, він бачив на Галапагоському архіпелазі. Її валуни були не чим іншим, як архіпелагом у мініатюрі. Зрештою, острів є островом — байдуже, скільки він має завширшки: три фути чи три милі — а всі найдраматичніші події у світі природи відбуваються на незайманих, крихітних острівних полях бою. Прекрасна книжка.

Коли Алма її читала, душа борсалася між розпачем і прагненням помсти, між жалем і захопленням.

Дарвін писав: «Особин народжується більше, ніж може вижити. Житимуть вони чи помруть, визначає піщинка на шальках».

Він писав: «Одне слово, ми всюди бачимо чудові наслідки пристосування, у кожному куточку світу природи».

Алма відчула, що в її душі наростає така могутня хвиля суперечливих почуттів, що вона от-от зімліє. Її наче вогнем з печі всипало: вона мала рацію.

Вона мала рацію!

Вона продовжувала читати, а думки про дядька Діса без упину роїлися в голові. Думки нестримні й суперечливі: якби ж він дожив до цього дня! Дякувати Богові, він не дожив до цього дня! Як би він гордився і злився водночас! Дорікав би їй без кінця: «От бачиш, я ж казав тобі друкуватися!». Та все ж він би радів цьому визначному, схвальному підтвердженню теорії його племінниці. Вона не знала, як осмислити все це без нього. Їй страшенно його бракувало. Вона б залюбки вислухала його дорікання заради кількох підбадьорливих слів. Шкода, що батько не дожив до цього. Шкода, що мама не дожила. І Емброз. Шкода, що вона не опублікувала свого трактату. Алма не знала, що думати.

Чому вона не видала його?

Це питання боляче її жалило — та все ж, читаючи Дарвіновий шедевр (а то був таки шедевр!), вона знала, що ця теорія належить йому, що вона мусила належати саме йому. Навіть якби вона висунула її першою, вона б не висловилась краще за нього. Могло б статись і так, що до її аргументів ніхто б і не прислухався — але не тому, що вона жінка чи тому, що про неї ніхто не чув (хоча це теж не пішло б їй на користь), а просто через те, що вона не зуміла б переконати весь світ так красномовно, як Дарвін. Її наукові міркування були досконалі, а от письмо — кульгало. Алмин трактат мав сорок сторінок, а «Походження видів» — понад п’ять сотень, але вона не мала жодного сумніву, що Дарвінова праця у стократ приємніше читається. Дарвінова книжка була написана вправно. Задушевно. Грайливо. Вона читалась, як роман.

Він назвав свою теорію «природним добором». Геніально точний термін, простіший і гарніший за Алмину громіздку «теорію суперницьких змін». Старанно вибудовуючи свою теорію природного добору, Дарвін не був різкий і агресивний. Читач пізнавав у ньому свого лагідного сусіда. Він писав про той же похмурий і жорстокий світ, що його пізнала Алма, — світ безкінечних убивств і смерті — але в його мові не було ані натяку на жорстокість. Алма нізащо б не наважилась писати так м’яко; вона просто не знала б як. Її проза гриміла, як удар молотком; Дарвінове письмо звучало, мов псалом. Він прийшов не з мечем, а зі свічкою. Ба більше: на кожній сторінці він натякав на існування божества, жодного разу при цьому не згадавши про Творця! Виспівуючи хвалебні оди могутності часу, він творив відчуття дива. Він писав: «Що за безлік поколінь, яких не здатен охопити розум, змінювався один за одним упродовж довгих років!». Він був зачудований «прекрасними відгалуженнями» змін. Висловив чудове спостереження про те, що дива пристосування зробили кожне створіння на планеті — навіть найдрібнішого жучка — дорогоцінним, дивовижним і «шляхетним».