Однак рішення проблеми Пруденс вона й тут не знайшла.

Алма нікому не розповідала про власну еволюційну теорію — і про свій тендітний, слабкий зв’язок із Дарвіном. Її досі набагато більше цікавив його таємний побратим — Альфред Рассел Воллес. Вона багато років пильно спостерігала за його діяльністю, відчуваючи гордість за його успіхи й смуток через його невдачі. Попервах здавалось, що Воллес завжди буде Дарвіновою приміткою — чи то прислужником, бо майже всі 1860-ті він писав статті на захист природного добору, а отже, самого Дарвіна. Та раптом Воллес зробив несподіваний поворот. У середині десятиліття він довідався про спіритуалізм, гіпнотизм і месмеризм і взявся досліджувати те, що поважні вчені називали «окультизмом». Алмі мало не вчувалось, як Дарвін невдоволено бурчить по той бік Ла-Маншу — бо імена обох чоловіків пов’язані назавжди, а Воллес узяв і віддався ганебному й антинауковому польоту фантазії. Те, що Воллес відвідував спіритичні сеанси, ходив до хіромантів і клявся, що розмовляє з мертвими, ще можна було якось пробачити, а от те, що він публікував статті з заголовками на кшталт «Науковий вимір надприродного», — ні.

Та Алма не могла нічого зі собою вдіяти — вона ще дужче полюбила Воллеса за його нетрадиційні переконання і палкі, сміливі аргументи. Її життя ставало щораз спокійнішим й стриманішим, і їй страшенно подобалось спостерігати, як Воллес — вільний, невгамовний філософ — зчиняє в науковій спільноті справжній гармидер. Він не мав ні крихти Дарвінової аристократичної пристойності; він сипав здогадами, заплутаними ідеями й непродуманими теоріями. Ніколи не затримувався надовго на одній думці, пурхаючи натомість від однієї вигадки до іншої.

Своїми найбожевільнішими фантазіями Воллес неминуче нагадував Алмі про Емброза, й цим подобався їй ще дужче. Як і Емброз, Воллес був мрійником. Непохитним прибічником чудес. Він казав, що немає нічого важливішого за дослідження того, що начебто суперечить законам природи, бо хто ми такі, щоб заявляти, нібито розуміємо ці закони? Будь-що є чудом, доки ми його не пізнаємо. Воллес писав, що чоловік, який уперше побачив летючу рибу, напевно, подумав, що він бачить диво, — а того, хто вперше ту летючу рибу описав, безперечно, обізвали брехуном. Алма обожнювала його жартівливі, вперті аргументи. Він був би чудовим співрозмовником за вечерею в Білому Акрі, не раз думала вона.

Втім, Воллес до кінця не занедбав своїх наукових розвідок. Року 1876-го вийшов друком його шедевр «Географічний розподіл тварин», який відразу ж назвали найвичерпнішою працею з зоографії. Незрівнянна книжка! Її читала Алмі вголос юна кузина Мімі, бо до того часу Алмі вже зовсім помутніло в очах. Алмі так припали до вподоби Воллесові думки, що в окремих місцях вона навіть голосно підтакувала.

Мімі піднімала очі від книжки й казала:

— Бачу, тітонько, той Альфред Рассел Воллес дуже вже вам подобається!

— Він король науки! — всміхалась Алма.

Проте зовсім скоро Воллес зруйнував свою нещодавно врятовану репутацію, вплутавшись у радикальну політику — гучно виступаючи за земельну реформу, виборче право для жінок, права убогих і знедолених. Він просто не міг стояти осторонь. Впливові друзі й прихильники намагалися знайти йому стабільну працю в солідних установах, але Воллес прославився таким радикалом, що ніхто не хотів ризикувати, наймаючи його до себе. Алма хвилювалася, що він не має за що жити. Вона здогадувалася, що він не вміє розумно розпоряджатися грошима. Воллес з усіх поглядів попросту відмовлявся грати роль порядного англійського джентльмена — може, тому, що він і не був порядним англійським джентльменом, а тільки підбурювачем з робітничого класу, який ніколи не думав перед тим, як щось сказати, й не робив паузи перед тим, як щось дати в друк. Його запал наробив чимало безладу, а суперечки чіплялися за нього цупко, мов реп’яхи, та Алмі не хотілося його цуратися. Їй подобалося дивитись, як він збурює світ.

— Покажи їм, хлопчику, — бурмотіла Алма щоразу, як чула про його новий скандальний вчинок. — Покажи їм!

Привселюдно Дарвін ніколи не сказав кривого слова про Воллеса, а Воллес — про Дарвіна, однак Алму завжди цікавило, що тих двоє чоловіків — однаково геніальних і таких різних за вдачею і манерами — думали в душі одне про одного. Відповідь на своє запитання вона дістала в квітні 1882 року, коли Чарльз Дарвін помер, і Альфред Рассел Воллес, згідно з письмовими вказівками Дарвіна, був одним із тих, хто ніс його домовину під час похорону.

Вони любили одне одного, збагнула вона. Любили, бо зналися.

Від цієї думки Алмі стало страшенно самотньо, вперше за десятки років.

Дарвінова смерть налякала Алму — вісімдесятидворічну й кволу. Йому було тільки сімдесят три! Вона й подумати не могла, що переживе його. Страх не покидав її ще багато місяців після того, як Дарвін відійшов. Здавалося, що разом з ним померла й частинка її особистої історії, про яку ніхто ніколи не дізнається. Про неї, звісно, й раніше ніхто не знав, але зв’язок між ними, безперечно, втратився — зв’язок, що так багато для неї значив. Невдовзі Алма теж помре, і тоді залишиться тільки одна ланка їхнього трикутника — молодий Воллес, хоча, зрештою, не такий і молодий — йому от-от виповниться шістдесят. Якщо далі все йтиме так, як раніше, вона помре, так і не познайомившись із Воллесом, так само, як не познайомилась із Дарвіном. Зненацька їй стало нестерпно сумно від думки про те, що так може статися. Цього не можна допустити.

Алма задумалась. Думала кілька місяців. І врешті-решт вирішила діяти. Вона попросила Мімі написати на поштовому папері «Гортуса» ввічливий лист, запросивши Альфреда Рассела Воллеса прочитати лекцію на тему природного добору навесні 1883 року в ботанічному саду «Гортус» в Амстердамі. Витрачений ним час і зусилля обіцяли компенсувати гонораром у дев’ятсот фунтів, а про всі дорожні витрати, звичайно, подбає «Гортус». Дійшовши до ціни, Мімі затнулась — але ж це чийсь заробіток за кілька років! — та Алма спокійно зауважила:

— Я за все заплачу з власної кишені, крім того, містерові Воллесу потрібні гроші.

Далі йшлося про те, що містера Воллеса гостинно запрошують зупинитися у затишному родинному маєтку ван Девендерів, зручно розташованому відразу поруч із садом, у найчарівнішій дільниці Амстердама. У ботанічному саду буде чимало молодих ботаніків, які з превеликим задоволенням покажуть славетному біологові всі принади «Гортуса» й міста за його мурами. Для ботанічного саду стане великою честю гостити такого визначного дослідника. Алма підписала лист: «Щиро ваша, міс Алма Віттекер — Доглядачка мохів».

І тут же дістала відповідь від дружини Воллеса — Енні (Алма була вражена, дізнавшись, що її батьком був знаменитий Вільям Міттен, хімік-фармацевт і видатний бріолог). Місіс Воллес писала, що її чоловік охоче приїде до Амстердама. Прибуде 19 травня 1883 року й залишиться на два тижні. Воллеси щиро дякували за запрошення й вельми щедрий гонорар. Запрошення, натякав лист, прийшло в дуже слушний час — так само, як і гроші.

Він такий височезний!

Алма навіть не сподівалась. Альфред Рассел Воллес був такий же високий і цибатий, як Емброз. Йому було шістдесят — майже стільки ж, як Емброзу, якби той був живий. Він був у доброму здоров’ї, тільки трохи горбився. (Просто цей чоловік надто багато років провів над мікроскопами, розглядаючи взірці.) Він мав сиве волосся й густу бороду, й Алма ледь стрималась, щоб не підняти руку й не провести кінчиками пальців по його лиці. Вона погано бачила й хотіла краще пізнати риси його обличчя. Але це було б грубо й непристойно, і Алма притлумила своє бажання. І все ж, щойно вони познайомились, їй здалося, що вона вітає свого найдавнішого приятеля на цілому світі.

Спочатку його візит здійняв таку бучу, що Алма мало не загубилась у юрбі. Так, вона була жінка огрядна, але вже стара, а на великих зібраннях старих жінок відштовхують на марґінес, навіть коли вони оплатили те зібрання з власної кишені. Побачити знаменитого еволюційного біолога хотіли десятки людей: юні кузини Алми — всі як один завзяті молоді науковці — заполонили його увагу, оточивши його, мов чепуруни й кралі, впевнені у своєму успіху. Воллес був надзвичайно ввічливий і приязний — надто з молоддю. Він терпляче слухав, як вони хваляться власними розвідками й просять його поради. Їм, звісно, хотілось поводити його по Амстердаму, тож кілька днів минуло в легковажних прогулянках і гордих розповідях про рідне місто.