А далі був його виступ у Пальмовій оранжереї, довжелезні запитання вчених, журналістів і міських достойників, а опісля — неминуча, довга, нудна, офіційна вечеря. Воллес чудово тримався і під час лекції, і за вечерею. Терпляче відповідав на надокучливі запитання про природний добір від людей, які нічого в цьому не тямили, майстерно уникаючи суперечок. Напевно, його дружина попросила його поводитись якомога ввічливіше, подумала Алма. Молодчина, Енні.

Алма чекала. Вона була не з тих, хто боїться трохи почекати.

З часом ореол новизни, який оточував Воллесовий візит, розвіявся, і галаслива юрба помалу розійшлася. Молодь повернулася до інших розваг, і Алма мала нагоду поснідати разом з гостем кілька днів поспіль. Вона, звісно, знала його краще за інших і розуміла, що він не хоче безперестанку говорити про природний добір. Алма натомість розмовляла з ним на теми, що, як було їй відомо, любі його серцю: мімікрію метеликів, різновиди жуків, читання думок, вегетаріанство, згубні наслідки успадкованого багатства, його намір закрити фондову біржу, його план покласти кінець усім війнам, його підтримку індіанців і самоуправління Ірландії, його заклик, щоб британська влада попросила в світу вибачення за безчинства своєї імперії, його мрію збудувати для навчальних цілей модель Землі, що мала б чотириста футів у діаметрі і довкола якої люди могли б кружляти в велетенській кулі… і таке інше в тому ж дусі.

Іншими словами, він відпочивав біля Алми, а вона — біля нього. Коли його не сковували умовності, Воллес був надзвичайно приємним співрозмовником — охочим обговорити найрозмаїтіші теми й захоплення. Алма вже багато років не діставала такого задоволення від розмови. Уважний і ввічливий співбесідник, він не тільки говорив про себе, а й розпитував про її життя. І ось Алма розповіла Воллесові про своє дитинство в Білому Акрі, про те, як вона, п’ятирічна дівчинка, збирала ботанічні взірці на поні з шовковими китичками, про своїх дивакуватих батьків і їхні складні й водночас такі захопливі розмови за вечерею, про батькові розповіді про русалок і капітана Кука, про незвичайну книгозбірню в маєтку, про її сміховинно застарілу класичну освіту, про роки досліджень серед замшілих валунів у Філадельфії, про свою сестру — відважного борця проти рабства, і про свої пригоди на Таїті. Неймовірно — бо Алма десятки років не говорила ні з ким про Емброза — вона навіть розповіла йому про свого славного чоловіка, який малював орхідеї краще за всіх на світі й помер у Південних морях.

— Яке цікаве життя ви прожили! — сказав Воллес.

Алма знічено відвела погляд. Їй ще ніколи ніхто такого не казав. Вона почервоніла й знову відчула непереборне бажання торкнутися його лиця й провести по ньому рукою — так, як проводила рукою по моху, запам’ятовуючи пальцями те, що більше не могло милувати їй погляд.

Алма не знала, коли сказати йому найголовніше. Вона взагалі не планувала йому про це говорити. Коли його візит добігав кінця, Алма подумала, що, мабуть, узагалі йому не скаже. Вона щиро вважала, що їй досить просто познайомитися з цим чоловіком і заповнити прогалину, яка розділяла їх усі ці роки.

Але от у свій останній день в Амстердамі Воллес попросив Алму показати йому Печеру мохів, і вона провела його туди. Він терпеливо йшов садом, підлаштовуючись під її повільний крок.

— Мені так незручно, що я повзу як черепаха, — сказала Алма. — Тато колись називав мене малим верблюжатком, а тепер я пройду якихось десять кроків, і все — вже втомилась.

— Тоді будемо відпочивати щодесять кроків, — відповів Воллес і узяв її під руку.

То було у вівторок по обіді, надворі сіялася мжичка, й «Гортус» майже обезлюднів. У Печері мохів Алма з Воллесом були єдиними відвідувачами. Вона провела його від каменя до каменя, показуючи мохи з усіх континентів і пояснюючи, як їй вдалося поєднати їх усіх в одному місці. Воллес був зачарований — як і кожен, хто любив світ.

— Мій тесть був би на сьомому небі, якби це побачив, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Мені давно хотілось запросити сюди містера Міттена. Може, колись він і побуває тут.

— А я, — сказав Воллес, сідаючи на лавку посередині печери, — якби міг, приходив би сюди щодня.

— Я так і роблю — приходжу сюди щодня, — сказала Алма, сідаючи поруч. — І часто стою тут на колінах зі щипцями в руках.

— Ви створили для нащадків справжній шедевр, — сказав він.

— Дуже приємно почути такі слова від того, хто сам є автором шедевру, містере Воллес.

— Та що ви, — відмахнувся він від її компліменту.

Вони трохи посиділи серед приємної тиші. Алмі згадалось, як вона зосталась наодинці з Завтра Вранці на Таїті. Згадала, як сказала йому тоді:

— Наші з тобою долі переплітаються тісніше, ніж здається на перший погляд.

Тепер їй хотілося сказати те саме Альфредові Расселу Воллесу, але вона сумнівалась, чи не прозвучить це грубо. Вона не хотіла, щоб він подумав, нібито вона вихваляється власною теорією еволюції. Чи ще гірше — бреше. Або найгірше з усього — що вона претендує на шедевр, що належить йому або Дарвіну. Напевно, найкраще промовчати.

Та раптом він сам заговорив. Він сказав:

— Хочу вам сказати, міс Віттекер, що ці останні кілька днів, проведені з вами, були для мене дуже приємні.

— Дякую, — відповіла Алма. — А мені було приємно у вашому товаристві. Більше, ніж ви собі уявляєте.

— Ви так терпляче вислухали оті мої міркування про все на світі, — сказав він. — Таких, як ви, мало. За своє життя я вже не раз переконався, що коли я говорю про біологію, мене порівнюють із Ньютоном. Але як тільки заводжу мову про потойбічний світ, мене тут же називають божевільним, здитинілим йолопом.

— Не слухайте їх, — сказала Алма й погладила його по руці. — Мене завжди дратує, коли вас ображають.

Воллес трохи помовчав, а тоді сказав:

— Можна запитати вас про щось, міс Віттекер?

Вона кивнула.

— Чи можу я поцікавитись, звідки ви стільки всього про мене знаєте? Не думайте, що я серджусь, — навпаки, це дуже приємно — просто мені дивно. Ви займаєтесь бріологією, а я — зовсім іншим. Ви ні спіритуаліст, ні гіпнотизер. І при цьому знаєте мої праці в усіх можливих галузях як свої п’ять пальців, знаєте, хто мене критикує. Вам навіть відомо, ким є мій тесть. Як це так? Ніяк не можу зрозуміти…

Він замовк, вочевидь, злякавшись, що його слова прозвучали грубо. Їй не хотілось, щоб Воллес подумав, нібито він образив старшу пані. Й водночас не хотілось виглядати перед ним пришелепкуватою старою пліткаркою, яка одержимо стежить за кожним його кроком. Що ж їй було робити?

Вона йому все розповіла.

А коли нарешті закінчила, він трохи помовчав, а тоді запитав:

— Ви ще маєте ту статтю?

— Авжеж, — відповіла Алма.

— Можна її прочитати? — запитав Воллес.

Вони повільно, мовчки вийшли через задню браму «Гортуса» й увійшли до Алминого кабінету. Задихано піднявшись сходами, вона відчинила двері й запросила містера Воллеса вмощуватися зручніше за її письмовим столом. З-під канапи в кутку Алма витягнула запорошену шкіряну валізку — таку обшарпану, ніби вона кілька разів об'їхала довкола світу, а так воно насправді і було — й відчинила її. Всередині лежала єдина річ: трактат на сорок сторінок, написаний від руки й дбайливо закутаний, мов немовля, у фланель.

Алма вручила його Воллесові, а сама сіла на канапу. Він довго читав. Вона, мабуть, задрімала — як це тепер часто траплялося, у найневідповідніші моменти — бо за якийсь час збудилася від голосу.

— Коли ви, кажете, написали це, міс Віттекер? — запитав він.

Алма потерла очі.

— Там ззаду вказана дата, — відповіла вона. — Пізніше я ще дописувала дещо, деякі думки й усяке таке — ті всі додатки десь лежать тут, у кабінеті. А у ваших руках — оригінал, який я написала 1854 року.

Він задумався.

— То все-таки Дарвін був перший, — нарешті сказав.

— О, так, безперечно, — підтвердила Алма. — Дарвін був найперший і найскрупульозніший. У цьому немає жодного сумніву. Зрозумійте, містере Воллес, я зовсім не збираюсь претендувати…