— Професоре Пек, — сказала Беатрікс, — мені було б дуже цікаво перечитати згадані вами дослідження про те, що в негрів і білих людей водяться різні види вошей і кишкових паразитів. Ви, бува, не маєте зі собою паперів? Я б залюбки їх проглянула. Біологія паразитів — така захоплива тема!

— Я не ношу при собі своїх праць, мадам, — відповів професор, до якого поволі поверталося відчуття власної гідності. — Та й вони мені не потрібні. У цьому випадку документальні підтвердження зайві. Різниця між вошами й кишковими паразитами в негрів і білих людей — загальновідомий факт.

На превелике здивування всіх присутніх, знову обізвалася Пруденс.

— Як прикро, — пробурмотіла вона, незворушна, мов статуя. — Пробачте нам, сер, але в нашому домі заборонено припускати, що коли якийсь факт начебто загальновідомий, то документальних підтверджень уже не потрібно.

Попри нездужання й втому, Генрі голосно розреготався.

— І це, сер, — гукнув він до професора, — загальновідомий факт!

Беатрікс, мовби нічого не сталося, обернулася до дворецького і сказала:

— Здається, час подавати пудинг.

Гості мали заночувати в Білому Акрі, але роздратований професор Пек, який зазнав за вечерею такої ганьби, вирішив натомість повернутися до міста й заночувати в готелі в середмісті, щоб удосвіта вирушити в важку дорогу до Принстона. Його рішення нікого не засмутило. Джордж Гокс запитав у професора Пека дозволу під’їхати до центру Філадельфії у його екіпажі, на що той неохоче згодився. Але перед тим, як попрощатися, Джордж попросив залишитися на хвильку наодинці з Алмою і Пруденс. За весь вечір він промовив заледве кілька слів, а тепер виявив бажання щось сказати, і то обидвом дівчатам. Отож Алма, Пруденс і Джордж утрьох подалися до вітальні, тоді як усі решта сновигали передпокоєм, збираючи свої плащі й пакунки.

Діждавшись ледь помітного кивка від Пруденс, Джордж заговорив до Алми.

— Міс Віттекер, — сказав він, — ваша сестра розповіла мені, нібито ви — просто щоб задовольнити власну цікавість — написали прецікаву працю про під’ялинник. Якщо ви не дуже втомлені, зробіть мені ласку — поділіться найголовнішими знахідками вашого дослідження.

Алма не знала, що думати. Таке дивне прохання і ще й у таку пору!

— Хіба ви ще не втомилися, щоб такої пізньої години слухати про мої ботанічні захоплення? — запитала вона.

— Анітрохи, — запевнив її Джордж. — Залюбки послухаю. Ваша розповідь щонайменше зніме з мене напругу.

Після цих слів Алма відчувала, що й сама стала не така напружена. Нарешті якась проста тема! Нарешті ботаніка!

— Що ж, містере Гокс, — почала вона, — як ви, певно, знаєте, Monotropa hypopitys, або ж під’ялинник звичайний, росте тільки в затінку й має бліде, блякле забарвлення. У минулому природознавці вважали, що під’ялинник не має пігментів через те, що в його середовищі бракує сонячного світла, але, на мою думку, ця теорія безглузда, адже в затінку ростуть папороті й мох найяскравіших відтінків зеленого. Провівши дослідження, я виявила, що під’ялинник тягнеться не тільки до сонця, а й у протилежний бік, що наштовхує на думку, чи не живиться він від якогось іншого джерела, а не сонячних променів. Я дійшла висновку, що під’ялинник черпає сили від рослин, на яких він росте. Іншими словами, це рослина-паразит.

— Що повертає нас до теми, яку ми обговорювали сьогодні ввечері, — зауважив Джордж, злегка всміхнувшись.

Господи, невже Джордж Гокс жартує? Алма гадала, що він на таке не здатний, але збагнувши його жарт, щиро розсміялася. Пруденс не сміялася, а просто сиділа й дивилася на них двох, гарна й байдужа, як картина.

— Можна й так сказати, — підтакнула Алма, розговорюючись усе більше. — Але на відміну від професора Пека з його вошами, я маю документальні підтвердження. Під мікроскопом я розгледіла, що стебло під’ялинника не має нікутикулярних пор, через які повітря й вода зазвичай потрапляють в інші рослини, ні якогось механізму для отримання вологи з ґрунту. На мою думку, під’ялинник бере корисні речовини й вологу від рослини, на якій паразитує. А мертвотно блідий він тому, що харчується їжею, яку вже перетравив його, так би мовити, господар.

— Дуже незвичне припущення, — зауважив Джордж Гокс.

— Що ж, поки що це тільки припущення, але, може, колись хімія доведе те, що мій мікроскоп наразі припускає.

— Надішліть мені, будь ласка, ваше дослідження цього тижня, — сказав Джордж, — я б хотів його опублікувати.

Алма була така зачарована цією несподіваною пропозицією (і така спантеличена дивними подіями того дня й схвильована розмовою з дорослим чоловіком, який зовсім недавно викликав у неї нескромні думки), що не звернула уваги на найзагадковіший елемент їхньої розмови — присутність її сестри Пруденс. Що вона тут узагалі робить? Навіщо Джордж Гокс чекав, доки Пруденс йому кивне? І коли — в який невідомий момент того вечора — Пруденс мала нагоду розповісти Джорджеві Гоксу про особисті ботанічні дослідження Алми?

У будь-який інший вечір ці запитання заполонили б думки Алми й не давали їй спокою, але сьогодні вона їх проігнорувала. Того вечора — яким завершувався найдивовижніший і найбожевільніший день у її житті — в голові Алми вихором кружляло стільки думок, що все це пройшло повз її увагу. Зачудована, втомлена і дещо збентежена, вона побажала Джорджу Гоксу на добраніч і залишилася разом з сестрою у вітальні, чекаючи, коли прийде Беатрікс зі своїми нотаціями.

При думці про Беатрікс ейфорія Алми згасла. Щовечірні материні лекції про їхні гріхи ніколи не бували приємні, та сьогодні Алма боялася їх ще більше. Того дня стільки всього сталося (книжка, плотські помисли, пестощі наодинці в палітурній майстерні), що на її лиці, певно, аж світилося почуття вини. Алма боялася, що Беатрікс це якось відчує. До того ж бесіда за столом видалася цілковитим фіаско: Алма виглядала тупою, як ступа, а Пруденс — хто б міг подумати — мало не наговорила професору грубощів. Беатрікс була незадоволена ними обома.

Алма й Пруденс сиділи у вітальні тихо, як миші, чекаючи на матір. Опиняючись удвох, вони завжди мовчали. Жодного разу їм не вдалося знайти приємної теми для розмови. Вони ніколи не теревенили про те, про се. І так буде завжди. Пруденс сиділа, склавши руки на колінах, Алма теребила в руках хустинку. Вона зиркнула на Пруденс, шукаючи на її обличчі сама не знаючи чого. Можливо, приязні. Тепла. Чогось, що б могло їх зблизити. Якоїсь згадки про події того вечора. Однак Пруденс — сяючи, як завше, своєю вродою — явно не збиралася вести задушевних розмов. Алма все ж вирішила спробувати.

— Пруденс, а те, про що ти сьогодні говорила? — запитала вона. — Від кого ти це почула?

— Від містера Діксона. Наш любий учитель полюбляє розмови про становище й важку долю африканської раси.

— Та невже? Ніколи не чула, щоб він про таке згадував.

— Тим не менше, ця тема його хвилює, — незворушно відповіла Пруденс.

— То він, значить, аболіціоніст?

— Еге ж.

— Господи, — видихнула Алма, дивуючись, що Артура Діксона може щось хвилювати. — Мамі з татом краще про це не знати!

— Мама знає, — відповіла Пруденс.

— Знає? А тато?

Пруденс промовчала. Алму переповнювали запитання — ціла купа питань — та Пруденс не виявляла великої охоти до розмови. У кімнаті знову запала тиша. Аж раптом Алма її порушила, дозволивши шаленому, божевільному питанню злетіти з її вуст.

— Пруденс, — запитала вона, — а якої ти думки про містера Джорджа Гокса?

— По-моєму, він порядний джентльмен.

— А я закохана в нього до нестями! — вигукнула Алма, вразивши сама себе цим абсурдним, несподіваним зізнанням.

Та не встигла Пруденс відповісти — якщо вона взагалі збиралася щось відповідати — як до вітальні ввійшла Беатрікс, обвівши поглядом обох доньок, які сиділи на канапі. Вона довго мовчала. Беатрікс свердлила дівчат суворим поглядом — спочатку зміряла очима одну, потім другу. Алму її мовчанка лякала більше за всякі нотації, бо вона таїла в собі незлічимі, жахливі наслідки. Беатрікс могла про все здогадуватися, все знати. Алма далі бгала в руках хустинку, надірвавши кутик. Пруденс далі сиділа незворушно.