Алма з самого малку боялася Діка Єнсі, як вогню. Його всі боялися. Сам Генрі називав Діка «дресированим крокодилом» і колись зізнався:

— Навіть не знаю, хто небезпечніший — дресирований крокодил чи дикий. Хай там як, а я б довго не тримав своєї руки в його пащі, дай йому Бог здоров’я.

Алма ще малою зрозуміла, що на світі є два типи мовчазних чоловіків: перші — покірні й послужливі, другі — такі, як Дік Єнсі. Замість очей у нього було двійко акул, які повільно кружляли по колу, і тепер у його погляді, яким він уп’явся в Алму, чітко читалося: «Принеси рому».

Тож Алма спустилася в погріб і слухняно принесла рому — дві повні плящини, по одній на кожного. А тоді пішла геть до возівні, зануритися в роботу й не бачити їхніх захмелілих облич. Далеко за північ вона заснула на канапі — хоч лежати на ній було незручно, повертатися додому не хотілося. На світанку Алма прокинулася й пішла через грецький сад до будинку поснідати. Однак підійшовши ближче, вона почула, що батько з Діком Єнсі ще й не думали лягати. Вони щосили горланили моряцьких пісень. Дарма, що Генрі вже років тридцять не був на морі — усі пісні він досі пам’ятав.

Алма зупинилася на порозі, притулилася до дверей і прислухалася. У сірому ранковому світлі по цілому маєтку відлунював батьковий голос — сумний, похмурий і виснажений. Здавалося, що то голосять привиди з океанських глибин.

Не минуло й двох тижнів, як уранці 10 серпня 1820 року Беатрікс Віттекер упала з парадних сходів у Білому Акрі.

Того дня вона прокинулася вдосвіта й, напевно, відчула в собі сили трохи попрацювати в саду. Беатрікс взула старі шкіряні черевики, зібрала волосся під цупкий голландський чепчик і рушила вниз по сходах. Але напередодні сходинки якраз наполірували воском, а шкіряні черевики Беатрікс мали надто слизьку підошву. Вона покотилася по сходах вниз головою.

Алма сиділа в своєму кабінеті в возівні, редагуючи статтю для «Botanica Americana» про клапани пухирника, які ловлять і перетравлюють комах, коли побачила, як до неї через грецький сад біжить Ганнеке де Ґроот. Алмі найперше подумалося, що стара економка дуже кумедно біжить — спідниці лопочуть, руки метляються, обличчя почервоніло й напружилось. Здавалося, що подвір’ям котиться, підстрибуючи, гігантська бочка з пивом, на яку хтось натягнув сукню. Та вже за мить Алма оговталася. Ганнеке явно розхвилювалася, а вона була не з тих жінок, які через будь-яку дрібницю здіймають переполох. Напевно, сталася якась біда.

Алма подумала: батько вмер.

Вона схопилася за серце. Будь ласка, тільки не це. Господи, тільки не тато.

Ганнеке вже добігла до дверей й, широко розплющивши перелякані очі, намагалася віддихатись. Економка закашлялася, глитнула й випалила:

— Je moeder is dood. Твоя матір померла.

Слуги занесли Беатрікс до спальні й поклали її на ліжко. Алма боялася ступити через поріг; їй мало коли дозволяли заходити до материної спальні. Вона побачила, що мамине обличчя зблідло. На чолі виросла ґуля, на розбитих губах запеклася кров. Шкіра була холодна на дотик. Слуги поставали довкола ліжка. Одна зі служниць піднесла до носа Беатрікс люстерко з надією, що та ще дихає.

— Де батько? — запитала Алма.

— Ще спить, — відповіла служниця.

— Не будіть його, — сказала Алма. — Ганнеке, послаб її корсет.

Беатрікс завжди була туго затягнута в добропристойний, міцний, задушливий корсет. Вони обернули її на бік, і Ганнеке послабила шнурування. Та це не допомогло — Беатрікс не дихала.

Алма обернулася до одного з молодших слуг — хлопчака, який, судячи з усього, вмів швидко бігати.

— Принеси мені salvolatile, — сказала вона.

Той здивовано на неї витріщився. Алма збагнула, що через поспіх і хвилювання звернулася до хлопчини латиною.

— Принеси карбонат амонію, — тут же виправилася вона.

Знову той самий погляд. Алма крутнулася й обвела очима всіх присутніх. Довкола неї — одні збентежені обличчя. Ніхто не розумів, про що вона говорить. Треба сказати по-іншому. Вона перебрала кілька варіантів. Спробувала ще раз.

— Принеси мені нашатирного спирту, — сказала вона.

Ні, ці люди й такого не чули. Цей термін щось каже хіба науковцям. Алма заплющила очі, силкуючись згадати народну назву речовини, яка їй була потрібна. Як її називають прості люди? Пліній Старший згадував про «аміачну сіль». Нею повсякчас користувалися алхіміки тринадцятого століття. Але згадки про Плінія ніяк їй не зарадять, та й середньовічна алхімія у пригоді не стане. Алма кляла свій мозок — смітник мертвих мов і нікому не потрібних знань. Вона марнувала дорогоцінний час.

Нарешті згадала. Розплющивши очі, рявкнула наказ, який цього разу подіяв:

— Нюхальні солі! — крикнула вона. — Знайдіть їх! Швидко! І принесіть мені!

Солі зараз же принесли. Їх знайшли скоріше, ніж Алма згадала їхню назву.

Алма піднесла кристалики солі матері до носа. Беатрікс з вологим, деренчливим хрипом вдихнула. Слуги й служниці, які зібралися довкола ліжка, вражено зойкнули й заохали, а одна жінка скрикнула:

— Слава Господу Богу!

Отож Беатрікс не померла, але цілий тиждень пролежала без тями. Алма й Пруденс по черзі сиділи біля матері, пильнуючи її днями й довгими ночами. Першої ночі Беатрікс знудило уві сні — Алма її вмила. Вона витирала й сечу й випорожнення.

Вона ніколи досі не бачила материного тіла — крім лиця, шиї та рук — але вмиваючи нерухому постать на ліжку, помітила, що в неї у грудях по кілька твердих гульок. Пухлини. Великі. Одна з пухлин вкрилася виразкою, звідки сочився гній. Від її вигляду Алму занудило. Згадалося грецьке слово: karkinos. Рак. Беатрікс, напевно, страждала від нього вже довший час. Місяцями, якщо не роками, жила в муках. Вона жодного разу не поскаржилася. У ті дні, коли біль ставав нестерпний, просто вибачалася й вставала зі столу, мовляв, їй паморочилася голова.

Ганнеке де Ґроот цілий тиждень майже не спала, і вдень, і вночі приносила компреси й бульйони. Ганнеке обгортала голову Беатрікс свіжими вологими пов’язками, змащувала виразки на грудях, приносила дівчатам хліб з маслом і змочувала водою потріскані вуста Беатрікс. Алмі було соромно за те, що деколи біля материної постелі її охоплювала нетерплячка, тоді як Ганнеке терпляче піклувалася про свою господиню. Беатрікс і Ганнеке все життя провели пліч-о-пліч. Вони разом виростали в ботанічних садах Амстердама. Разом припливли кораблем з Голландії. Обидві заради Філадельфії покинули своїх близьких і більше ніколи не бачили своїх батьків і братів із сестрами. Інколи Ганнеке оплакувала свою господиню й молилася голландською. Алма не плакала й молитов не шептала. Як і Пруденс — принаймні цього ніхто не бачив.

Генрі забігав до спальні в будь-яку пору дня і ночі, розхристаний і неспокійний. Від нього даремно було чекати допомоги. Краще б він узагалі не приходив. Генрі сидів біля дружини хвилину-другу, а тоді вигукував:

— Не можу більше цього терпіти! — і, горланячи прокльони, ішов геть з кімнати.

Він узагалі перестав про себе дбати, однак Алма не мала на нього часу. Вона спостерігала, як її матір в’янула під тонкими фламандськими простирадлами. То більше не була грізна Беатрікс ван Девендер Віттекер — то був жалюгідний, неживий предмет, смердючий і чахлий. Через п’ять днів Беатрікс перестала виділяти сечу. Її живіт набряк, став твердий і гарячий. Їй зосталося недовго.

Приїхав лікар, по якого послав аптекар Джеймс Ґеррік, та Алма відіслала його геть. Кровопускання й банки ніяк матері не допоможуть. Алма натомість передала через нього записку містерові Ґерріку з проханням приготувати для неї настоянку опію, яку б вона щогодини крапала матері до рота.

Сьомої ночі Алма спала в своєму ліжку, коли прийшла Пруденс — яка сиділа біля Беатрікс — і збудила її, торкнувши за плече.

— Вона заговорила, — сказала Пруденс.

Алма мотнула головою, щоб зрозуміти, де вона є. Моргнула, глянувши на свічку в руках Пруденс. Хто заговорив? Їй снилися кінські копита й крилаті звірі. Алма ще раз мотнула головою, згадавши нарешті, де вона.