— Що вона сказала? — запитала Алма.

— Попросила мене вийти з кімнати, — відповіла Пруденс рівним голосом. — Питала, де ти.

Алма накинула на плечі шаль.

— Ляж поспи, — сказала вона Пруденс, забрала в неї свічку й пішла до материної спальні.

Беатрікс лежала з розплющеними очима. Одне око налилося кров’ю і нерухомо застигло. Друге пильно дивилося на Алму, обмацуючи допитливо кожну рису її лиця.

— Мамо, — сказала Алма й озирнулася в пошуках чогось, що б їй можна було дати попити.

На столику біля ліжка стояло горнятко з холодним чаєм, що його недопила Пруденс, коли чергувала біля матері. Та Беатрікс нізащо не питиме клятого англійського чаю, навіть на смертному одрі. Але нічого більше не було. Алма піднесла горнятко до пересохлих материних губ. Беатрікс сьорбнула і, як Алма й передбачала, скривилася.

— Я принесу тобі кави, — вибачилася Алма.

Беатрікс ледь помітно хитнула головою.

— А що тобі принести? — запитала Алма.

Мовчанка.

— Покликати Ганнеке?

Беатрікс, здається, не почула — Алма ще раз повторила запитання, тепер уже голландською.

— Zalik Hanneke roepen?

Беатрікс заплющила очі.

— Zalik Henry roepen?

Мовчанка.

Алма взяла матір за руку — холодну й маленьку. Вони ніколи не трималися за руки. Минула хвилина-дві. Беатрікс не розплющувала очей. Алма мало не задрімала, коли матір заговорила — англійською.

— Алмо.

— Так, мамо.

— Ніколи не покидай…

— Я тебе не покину.

Але Беатрікс похитала головою. Вона не це мала на увазі. Ще раз заплющила очі. Алма знову чекала, відчуваючи втому, яка лягла на неї тягарем у цій темній кімнаті, де панувала смерть. Минуло багато часу, доки Беатрікс зібралася з силами й змогла вимовити повне речення.

— Ніколи не покидай батька, — сказала вона.

Що було Алмі казати? Що можна пообіцяти жінці на смертному ложі? Надто, якщо та жінка — ваша матір? Тоді пообіцяєш будь-що.

— Я ніколи його не покину, — відповіла Алма.

Беатрікс вдивлялася в обличчя Алми одним здоровим оком, немовби оцінюючи, наскільки її обіцянка щира. Вочевидь, вона була задоволена побаченим, бо знову заплющила очі.

Алма дала матері ще краплину опію. Дихання Беатрікс стало неглибоким, шкіра — холодною. Алма вирішила, що матір уже сказала свої останні слова, але за години дві, коли вона задрімала в кріслі, почувся хрипкий кашель, і Алма, здригнувшись, пробудилась. Вона подумала, що Беатрікс задихається, але та просто силкувалася ще щось сказати. Алма знову змочила матері губи ненависним чаєм.

Беатрікс сказала:

— Мені крутиться голова.

Алма відповіла:

— Я покличу Ганнеке.

Неймовірно, але Беатрікс усміхнулася.

— Ні, — сказала вона. — Hetis fijn. Це приємно.

Відтак Беатрікс Віттекер заплющила очі і — немовби з власної волі — померла.

Другого дня вранці Алма, Пруденс і Ганнеке вимили й одягнули покійницю, закутали її в саван і підготували до поховання. Мовчазна, сумна робота.

Попри місцевий звичай, тіло не поклали у вестибулі для відкритого прощання. Беатрікс не воліла б, щоб на неї дивилися, та й Генрі не хотів дивитися на труп дружини. Мовляв, він цього не терпить. Крім того, в таку спеку наймудріше й найбезпечніше було якомога скоріше поховати покійну.

Тіло Беатрікс ще за життя почало гнити, і тепер усі боялися, що воно швидко розкладатиметься. Ганнеке наказала одному з теслярів, які працювали в Білому Акрі зараз же витесати просту домовину. Щоб запобігти смороду, трійко жінок попідкладали під саван подушечки з лавандою, а як тільки домовина була готова, тіло Беатрікс поклали на підводу й завезли до церкви, де воно до самого похорону лежало в прохолодному підвалі. Алма, Пруденс і Ганнеке пов’язали на передпліччях чорні жалобні пов’язки. Їх вони носили ще півроку. Тканина так міцно стискала руку, що Алма почувалася немов підв’язане дерево.

По обіді в день похорону вони йшли за підводою, проводжаючи домовину на шведське лютеранське кладовище. Похорони були короткі, скромні, швидкі й добропристойні. Зібрався заледве десяток людей. Серед присутніх був аптекар, Джеймс Ґеррік. Впродовж усієї церемонії він аж заходився від кашлю. Алма знала, що роки праці з порошком іпомеї, який приніс йому добрі гроші, зруйнували його легені. Дік Єнсі теж там був — його лисина виблискувала на сонці, як зброя. Джордж Гокс теж прийшов — Алма мріяла кинутися йому в обійми. Вона неабияк здивувалася, побачивши там і блідого Артура Діксона — свого колишнього вчителя. Вона гадки не мала, звідки той дізнався про смерть Беатрікс, і навіть не підозрювала, що він відчував симпатію до своєї давньої господині, але її зворушило те, що Артур прийшов — вона так йому і сказала. Ретта Снов теж прийшла. Стояла між Алмою і Пруденс, тримаючи кожну з них за руку, незвично мовчазна. Того дня Ретта — віддамо їй належне — трималася так само стійко, як і всі Віттекери.

Ніхто не плакав, та й Беатрікс цього не хотіла б. Усе своє життя Беатрікс завжди вчила їх виявляти впевненість, терплячість і стриманість. Було б прикро виявити сентиментальність тепер, в останній момент, коли ця жінка так достойно трималася до самої смерті. Ніяких поминок, щоб випити лимонаду, поділитися спогадами про покійну й розрадити одне одного, після похорону в Білому Акрі не влаштовували. Алма знала, що матері подобалися вказівки, що їх Лінней — батько ботанічної класифікації — дав своїй родині на випадок своєї смерті: «Нікого не розважати й співчуттів не приймати».

Домовину опустили в свіжовириту могилу. Заговорив лютеранський священик. Літургія, молебень, Апостольський символ віри — все минуло швидко. Надгробного слова не виголошували, бо в лютеран такого не було прийнято, але проповідь, знайому і похмуру, прочитали. Алма щосили дослухалася, але пастор бубонів так монотонно, що вона вловлювала тільки окремі слова. Гріх — вроджений, почула Алма. Милість Господня — таїнство, яким обдаровує нас Бог. Милість не можна заробити чи змарнувати, її не можна ані примножити, ані скоротити. Милість мало кому дається. Ніхто не знає, хто її сподобився. Прийнявши хрещення, ми до смерті належимо Богу. Воздаймо хвалу Господу.

Палюче літнє сонце, яке вже спускалося за обрій, немилосердно обпікало Алмі обличчя. Від яскравих променів усі мружилися. Генрі Віттекер спантеличено заціпенів на місці. Він просив тільки про одне: прикрити віко соломою, коли домовину опустять у яму, щоб приглушити жахливий звук, коли перші грудки глини впадуть зі стуком на труну з його дружиною.

Тепер господинею маєтку Білий Акр стала Алма Віттекер, якій на той час виповнилося двадцять.

Вона перейняла материну роль так легко, ніби ціле життя до неї готувалася — хоч, до певної міри, так і було.

Наступного дня після похорону Алма зайшла до батькового кабінету й узялася перебирати гори паперів і листів, маючи намір зараз же подбати про все те, про що зазвичай дбала Беатрікс. І не на жарт стривожилася, побачивши, що останні кілька місяців, ба навіть цілий рік, коли здоров’я Беатрікс занепало, багатьма важливими справами — рахунками, фактурами, листуванням — ніхто не займався. Алма розізлилася сама на себе за те, що не помітила цього раніше. На письмовому столі Генрі завжди творився безлад — потрібні документи валялися упереміш із мотлохом, однак Алма щойно тепер, уважніше роззирнувшись довкола, зрозуміла, як усе погано.

Ось що вона побачила: останні кілька місяців на столі Генрі нагромадилося стільки паперів, що важливі документи попадали на підлогу, утворивши такий собі геологічний пласт. Глибоко в шафі — який жах! — лежали гори коробок із нерозібраними паперами. Передивившись одну з них, Алма знайшла рахунки, що чекали оплати ще з минулого травня, відомості про заробітну плату, яку так і не нарахували, і листи — цілий пакунок листів! — від будівельників, які чекали на вказівки, від ділових партнерів, які мали термінові запитання, від заокеанських колекціонерів, юристів, патентного бюро, ботанічних садів з усього світу, від директорів найрізноманітніших музеїв. Якби Алма раніше дізналася, що стільки листів чекає відповіді, вона б давно про це подбала. Тепер усе дійшло до критичної межі. В ту мить корабель, повен Віттекерових рослин, стояв на якорі в порту Філадельфії: розвантажити його не можна було, бо капітанові не заплатили, а вартість його стоянки стрімко зростала з кожним днем.