Тут уже Пруденс перехопила через край.

За наступні кілька днів у редакцію газети посипалися обурені відгуки від читачів. Деякі листи надійшли від нажаханих матерів («Донька Генрі Віттекера тримає своїх дітей босими!»), але більшість — від розлючених чоловіків («Якщо місіс Діксон любить чорношкірих африканців так сильно, як заявляє, то хай видасть свою найгарнішу білу донечку за чорнішого за чорне синка її сусідів — дуже хочеться на це подивитися!»).

Що ж до Алми, то її ця стаття роздратувала. У тому, як Пруденс розповідала про свій спосіб життя, Алма запідозрила легкий натяк на гордощі, ба навіть пиху. Не те щоб Пруденс була марнославна, як усі прості смертні (Алма ніколи не бачила, щоб та зазирала в дзеркало), вона поводилася пихато, але по-іншому — більш завуальовано, виставляючи напоказ свій аскетизм і жертовність.

Дивіться, як мало мені треба, натякала Пруденс.

Погляньте, яка я милосердна. Крім того, Алмі не сходило з думки ще одне: а може, темношкірі сусіди Пруденс — Геррінґтони — хотіли б одного вечора скуштувати щось інше, крім кукурудзяного хліба й патоки — чому б Діксонам просто не купити їм щось поїсти, замість і собі голодувати на знак безглуздої солідарності?

Газетна стаття наробила клопоту. Філадельфія, може, й була вільним містом, але це не означало, що його мешканцям було до вподоби, коли вишукані білошкірі дами водилися з нужденними неграми. Спочатку на родину Геррінґтонів посипалися погрози й напади — їх довели до того, що вони мусили перебратися в іншу дільницю. Відтак Артура Діксона закидали кінським гноєм, коли той ішов на роботу до Пенсильванського університету. Матері забороняли дітям бавитися з дітлахами Діксонів. На воротах їхнього будинку що другий день хтось чіпляв смужки південнокаролінської бавовни, а на ґанку насипав купку цукру — направду дивне й винахідливе попередження! А тоді одного дня в середині 1838 року Генрі Віттекер дістав непідписаного листа, в якому писало: «Краще закрийте рота своїй доньці, містере Віттекер, а то скоро від ваших складів тільки попіл залишиться».

Генрі ввірвався терпець. Досить того, що донька проциндрила його щедрий посаг, то тепер ще й його майно було під загрозою. Він викликав Пруденс до Білого Акру, маючи намір втовкмачити їй, що пора би вже взятися за розум.

— Тільки не кричи на неї, тату, — попросила його Алма напередодні тієї зустрічі. — Пруденс і так, напевно, стривожена й знервована. Події останніх тижнів і так їй допекли, та й вона, певно, більше хвилюється про життя своїх дітей, ніж ти — про свої склади.

— Сумніваюся, — буркнув Генрі.

Але Пруденс не виглядала заляканою чи занепокоєною. Вона зайшла до кабінету Генрі гордо, мов Жанна д'Арк, і безстрашно стала перед батьком. Алма приязно її привітала, однак Пруденс і не думала церемонитися. Як і Генрі. Той зараз же приступив до розмови.

— Бачиш, що ти наробила? Спочатку зганьбила нашу сім’ю, а тепер привела до батькового дому натовп лінчувальників? Оце така твоя подяка за все, що я для тебе зробив?

— Перепрошую, але я ніякого натовпу не бачу, — незворушно сказала Пруденс.

— Скоро він тут буде! — Генрі шпурнув Пруденс лист з погрозами — та прочитала його, і бровою не повівши.

— Попереджаю тебе, Пруденс, — я буду дуже незадоволений, якщо мені доведеться керувати своїми справами з обвугленого кістяка замість будинку. Що ти собі думаєш, коли граєш у ті свої ігри? Для чого ти наговорила то все тій газетці? Це так низько. Беатрікс це не сподобалося б.

— Я горджуся тим, що мої слова надрукували, — відповіла Пруденс. — І гордо повторю все до останнього слова будь-якому газетяреві з Філадельфії.

Пруденс тільки підкидала дров до багаття.

— Ти приходиш сюди в лахмітті, — у голосі Генрі щораз сильніше звучало роздратування, — бідна, як церковна миша, хоч я був до тебе щедрим. Приходиш зі злиденного пекла, де тебе тримає твій чоловік, і граєш тут із себе бідну й нещасну, щоб ми всі почувалися біля тебе нікчемами. Лізеш туди, куди тебе не просять, і підбурюєш людей розколоти це місто надвоє — і заодно розвалити мою компанію! І основне, що ти висмоктала все це з пальця! У Співдружності Пенсильванія нема ніякого рабства, Пруденс! То нащо ти далі товчеш воду в ступі? Хай Південь сам розбирається зі своїми гріхами!

— Шкода, що ти не поділяєш моїх поглядів, тату, — сказала Пруденс.

— Та мені наплювати на твої погляди! Але клянусь тобі — не дай Боже щось станеться з моїми складами…

— Ти впливова людина, — не дала йому договорити Пруденс. — Твій голос міг би допомогти нашій справі, а твої гроші могли б піти на благо цьому грішному світу. Прислухайся, що підказує тобі твоє серце…

— До дідька, що воно там мені підказує! Ти хочеш тільки одного — зіпсувати життя всім місцевим торговцям, які й так не мають коли вгору глянути!

— І що ж ти, тату, хочеш, щоб я зробила?

— Стулила рота й зайнялася своєю сім’єю.

— Всі, хто страждає, — моя сім’я.

— Чорта лисого! Проповідуй комусь іншому, а не мені! Люди в цій кімнаті — ось твоя сім’я!

— Така сама, як і всі решта, — відказала Пруденс.

Генрі замовк. Йому аж подих перехопило від її слів.

Навіть Алму вони приголомшили. У неї зненацька так сильно запекло в очах, ніби її хтось щойно уперіщив по переніссі.

— То значить, ми для тебе — не сім’я? — запитав, отямившись, Генрі. — Що ж, добре, дуже добре. Тоді ти більше мені не донька.

— Тату, не треба… — нажахано скрикнула Алма.

Однак Пруденс урвала її на півслові й дала таку ясну й спокійну відповідь, ніби роками повторювала її в думках. Може, так і справді було.

— Як хочеш, — сказала Пруденс. — Але знай — ти зрікаєшся доньки, яка завжди була тобі вірна і яка має право сподіватися на ніжність і співчуття єдиного чоловіка, якого вона пам’ятає як свого батька. Твій вчинок жорстокий і важким тягарем ляже на твоє сумління. Я молитимуся за тебе, Генрі Віттекер. І в своїх молитвах запитаю Господа на небесах, що сталося з совістю мого тата — чи, може, в нього її зроду не було?

Генрі зірвався на рівні й розлючено грюкнув обома кулаками по столу.

— Ти мала дурепо! — рявкнув він. — У мене ніколи її не було!

Це сталося десять років тому, і відтоді Генрі не бачив своєї доньки Пруденс, а Пруденс не шукала нагоди зустрітися з ним. Алма теж бачилася з сестрою кілька разів, навідуючись до будинку Діксонів з робленим виразом безтурботності й доброзичливості. Вона вдавала, начебто проїжджала їхньою дільницею у справах й заразом захопила невеличкі подаруночки племінникам і племінницям або — напередодні Різдва — кошик зі смаколиками. Алма знала, що сестра передасть подарунки й делікатеси якійсь убогішій сім’ї, але привозити їх не переставала. Коли їхні родинні стосунки дали тріщину, Алма пропонувала сестрі гроші, але Пруденс — як та й думала — відмовилася їх узяти.

Відвідини завжди відбувалися в прохолодній і незатишній атмосфері, і Алма завжди зітхала з полегшенням, коли вони добігали кінця. Щоразу, як вона бачила Пруденс, її гризло сумління. Хоч Алму й дратувала сестрина надмірна скромність і моральність, вона не могла погамувати в собі відчуття, що батько погано повівся під час тієї останньої зустрічі з Пруденс — чи то пак, вони з Генрі обоє повелися недобре. Той випадок виставив їх у негарному світлі: Пруденс твердо (хоч і лицемірно) стояла на боці Добра й Чесноти, тоді як Генрі всього лиш захищав своє майно й відцурався своєї названої доньки. А як же Алма? Що ж, Алма стала на бік Генрі Віттекера, принаймні так виглядало: не вступилася за сестру, зосталась у Білому Акрі після того, як Пруденс пішла геть.

Але ж вона потрібна батькові! Може, Генрі Віттекеру і бракує щедрості й милосердя, але він важлива персона і потребує її. Він не може без неї жити. Ніхто, крім неї, не може вести його справ — а справ у нього сила-силенна, і всі вони вимагають уваги. Так Алма себе переконувала.

До того ж аболіціонізм не зачіпав її за живе. Вона, цілком природно, вважала рабство огидним, але мала стільки різних клопотів, що це питання не обтяжувало її сумління кожного Божого дня. Зрештою, Алма жила за часом моху і просто не могла зосередитися на роботі — й дбати про свого батька — стежачи за найменшими порухами щоденної людської політичної драми. Так, рабство безглузде й несправедливе, і його неодмінно слід скасувати. Але ж у світі стільки всього несправедливого — бідність, тиранія, грабежі й убивства. Докладати зусиль, щоб подолати всяку несправедливість, і водночас писати змістовні книжки про американський мох і управляти справами родинної компанії, що діє по всьому світу, — просто неможливо.