Хіба не так?

І навіщо Пруденс зі шкіри пнеться, щоб виставити усіх довкола скупими нікчемами супроти неї самої, яка пожертвувала мало не всім?

— Дякую за твою доброту, — казала Пруденс щоразу, коли Алма навідувалася до них з подарунком чи кошиком з їжею, але в її словах ніколи не звучала щира вдячність і любов.

Пруденс трималася ввічливо — і холодно. Після таких візитів Алма поверталася з убогої домівки Пруденс до розкішного Білого Акру з відчуттям, що її допитали й винесли нищівний вердикт — так, наче вона постала перед суворим суддею, і той визнав її винною. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що з часом Алма почала навідувати Пруденс усе рідше й рідше — між сестрами пролягла глибока прірва.

І от тепер, коли вони поверталися екіпажем додому з Трентона, Джордж Гокс сказав Алмі, що Діксони опинилися в біді через підбурливий памфлет Артура Діксона. Тієї весни 1848 року Алма стояла біля валунів і, роблячи нотатки про ріст моху, міркувала, чи не відвідати їй знову Пруденс. Якщо її зять ризикує втратити місце в університеті, справа, вочевидь, серйозна. Але що Алма може сказати? Як може цьому зарадити? Яку допомогу запропонувати Пруденс, щоб та не відкинула її через пиху й удаване смирення?

Та, й крім того, Діксони самі заварили кашу! Хіба то не був логічний наслідок їхніх крайніх і радикальних поглядів? Які з Артура й Пруденс батьки, якщо вони наражають життя своїх шістьох дітей на небезпеку? А їхня справа була направду карколомна. Аболіціоністів частенько тягнули по землі й лупцювали — навіть у вільних північних містах! Північ не любила рабства, проте любила мир і стабільність, а противники рабства їх порушували. Розлючений натовп уже не раз нападав на негритянський сиротинець, де Пруденс безплатно навчала дітей. А борець проти рабства Елайджа Лавджой? Його вбили в Іллінойсі, а друкарські верстати, на яких він друкував памфлети й статті аболіціоністів, розтрощили й пожбурили в річку. Те ж саме могло статися тут, у Філадельфії. Пруденс і її чоловіку варто поводитися обачніше.

Алма повернулася думками до своїх замшілих каменів. Їй було що робити. За останній тиждень вона й так відстала, доки влаштовувала горопашну Ретту до божевільні доктора Ґриффона, і тепер не збиралася ще більше пасти задніх через нерозсудливу хоробрість своєї сестри. На неї чекали вимірювання — треба було їх провести.

На одному з найбільших валунів росло три колонії Dicranum. Алма спостерігала за ними двадцять шість років і недавно впевнилася в тому, що один з видів, без сумніву, рухався уперед, тоді як два інші — відступали. Алма присіла біля каменю, порівнюючи нотатки й малюнки, зроблені за більш як два десятки років. Вона геть нічого не розуміла.

Dicranum був найсокровеннішим захопленням Алми — самим осердям її любові до моху. Земля була вкрита сотнями, тисячами видів Dicranum, і кожен різновид мав свої, властиві тільки йому особливості. Алма знала про Dicranum більше за всіх на світі — і все одно цей клас не давав їй спокійно спати. Алма — яка все своє життя мізкувала над будовою і походженням — роками сушила голову над пекучими питаннями щодо цього складного класу. Звідки з’явився Dicranum? Чому він настільки різноманітний? Навіщо природа завдала собі такого клопоту й створила кожен вид на одну йоту іншим від решти? Чому одні різновиди Dicranum витриваліші за своїх родичів? Чи Dicranum споконвіку існував у такому розмаїтті, чи, може, одні види перейшли — перетворилися — на інші, тоді як предок зостався спільний?

Останнім часом наукові кола жваво обговорювали перетворення біологічних видів. Алма пильно стежила за перебігом дискусії. Про це говорили не вперше. Сорок років тому Жан Батист Ламарк із Франції заявив, мовляв, кожен вид на Землі змінився з моменту, коли його створено, через так зване «внутрішнє почуття», що закладене в організмі й спонукає його вдосконалюватися. А зовсім недавно Алма читала працю анонімного британського автора під назвою «Сліди природничої історії творення», який стверджував, що біологічні види здатні розвиватися і змінюватися. Автор не запропонував переконливого пояснення, як саме види можуть змінюватися, але наголосив на тому, що перетворення таки існує.

Такі теорії могли здійняти неабияку бучу. Припустити, що будь-яка істота може самотужки змінюватися, означало поставити під сумнів верховенство Бога. Згідно з засадами християнства, Господь створив усе живе на світі за один день, і жодне з його творінь споконвіку не змінювалося. Однак Алма дедалі сильніше переконувалася в тому, що насправді все мінялося. Вона тримала в руках взірці скам’янілого моху, геть не схожого на сучасний мох. І то була одна крихітна рослинка! Що ж тоді казати про велетенські викопні кістки ящероподібних істот, що їх Ричард Овен нещодавно охрестив «динозаврами»? Не було ні найменшого сумніву в тім, що ці гігантські тварини колись ходили по землі, а тепер — цілком очевидно — перестали. На зміну динозаврам прийшло щось інше, або вони перетворилися у якусь іншу істоту, а, може, просто зникли з лиця землі. Як пояснити такі масові вимирання й перетворення?

Як писав великий Лінней: Natura non facit saltum.

Природа не робить стрибків.

Проте Алма вважала, що таки робить. Хай навіть малесенькі стрибки — на заячий скік. У природі явно відбувалися метаморфози. Достатньо було поглянути на розведення собак і овець, на безперевний переділ влади й володінь між різними колоніями моху на цих найзвичайнісіньких вапнякових брилах на узліссі в Білому Акрі. Алма мала певні здогадки, але ніяк не могла зліпити їх докупи. Вона була твердо переконана, що одні види Dicranum виникли з інших, давніших його різновидів. Вважала, що один вид міг постати з іншого або взагалі призвести до вимирання цілої колонії. Алма не могла збагнути, як це відбулося, але в тому, що це справді так, — не сумнівалася.

Вона відчула, як груди їй стиснуло знайоме відчуття — бажання упереміш із гострою потребою. Залишилося ще дві години до заходу сонця, коли ще можна було попрацювати надворі, перед тим як повернутися до батькових щовечірніх завдань. Щоб дослідити ті питання так, як належить, їй потрібно було більше, значно більше годин. Та їх завжди бракуватиме! Того тижня вона й так змарнувала купу часу. Кожна жива душа на світі чомусь вважала, що Алмин час належить їй. А коли ж вона зможе нарешті присвятити себе науковим пошукам?

Спостерігаючи за тим, як сонце сідає за обрій, Алма вирішила, що не поїде до Пруденс. У неї просто нема на це часу. Читати свіжий бунтарський памфлет вона теж не мала охоти. Чим Алма може зарадити Діксонам? Сестра не хотіла ні чути Алминої думки, ні приймати її допомоги. Алмі було шкода Пруденс, але вона розуміла, що їхати туди — зайве, бо й так під час кожного її візиту всі почувалися не в своїй тарілці.

Відтак Алма обернулася до своїх каменів. Витягнула рулетку й ще раз виміряла розміри колоній. Нашвидкуруч занотувала дані в блокноті.

Ще дві години, і по всьому.

А роботі кінця-краю не видно.

Артур і Пруденс муситимуть навчитися уважніше дбати про своє життя.

Через кілька днів Алма дістала записку від Джорджа Гокса, який просив її завітати на Арк-стріт до його друкарні й подивитися на дещо незвичайне.

— Наразі більше нічого тобі не скажу, щоб не зіпсувати несподіванки, — писав він, — але, гадаю, ти вельми зрадієш, побачивши це на власні очі, коли матимеш вільний час.

Що ж, вільного часу Алма не мала. Та й Джордж теж — і саме тому його записка була мов грім серед ясного неба. Раніше Джордж писав Алмі тільки у видавничих справах або коли ставалося якесь лихо з Реттою. Але відколи вони влаштували Ретту в шпиталь Ґриффона, з нею більше не траплялося нічого лихого, а Джордж з Алмою наразі над жодною книжкою не працювали. Що ж то за нагальна справа?

Алму взяла така цікавість, що вона тут же сіла в екіпаж і рушила на Арк-стріт.

Вона застала Джорджа в підсобці — той схилився над довгим столом, встеленим сліпучим розмаїттям форм і кольорів. Коли Алма підійшла ближче, то побачила, що це велетенська колекція зображень орхідей, складених у високі стосики. І не тільки малюнки, а й літографії, рисунки і гравюри.