— Я ще ніколи не бачив таких прекрасних ілюстрацій! — сказав Джордж замість привітання. — Отримав їх учора з Бостона. Така дивна історія з ними вийшла! Дивись, який талант!

Джордж простягнув Алмі літографію плямистої орхідеї роду Catasetum. Квітка була зображена так майстерно, що немовби виростала просто зі сторінки. Її пелюстки мали червоні цятки на жовтому тлі й виглядали вологими, наче жива плоть. Листочки були соковиті й м’ясисті, а з кореневих цибулинок, здавалося, можна струсити землю. Не встигла Алма добре розгледіти цю красу, як Джордж подав їй ще одну фантастичну гравюру — Регіsteria barkeri з золотистими суцвіттями — такими свіжими, що от-от сколихнуться від вітру. Той, хто розмалював цю літографію, був майстром текстури й кольору: пелюстки скидалися на м’який оксамит, а білі краплинки на кінчиках створювали враження, мовби суцвіття вкрите росою.

Коли Джордж простягнув їй ще один малюнок, Алма аж охнула. Такої орхідеї вона ніколи не бачила. Її крихітні рожеві пелюсточки були схожі на сукенки, що їх феї одягли б на бал-маскарад. Їй ще не траплялися такі ретельно вималювані, витончені зображення. Алма добре зналася на літографіях. Цей спосіб зображення винайшли всього лиш за чотири роки до її народження, і в бібліотеці Білого Акру вона зібрала чи не найвишуканішу в світі колекцію літографій. Алма думала, що їй відомі всі вади цього способу зображення, але ці малюнки довели, що вона помиляється. Джордж Гокс теж чудово розумівся на літографії. У Філадельфії не було талановитіших за нього майстрів. Але коли він передавав Алмі ще один малюнок — ще одну орхідею — його рука тремтіла. Він хотів, щоб вона побачила все — все й відразу. Алмі страшенно кортіло передивитися всі малюнки, але спершу треба було з’ясувати, звідки ж вони взялися.

— Стривай-но, Джордже. Скажи мені спочатку — хто це намалював? — запитала Алма.

Їй були відомі всі найкращі ботанічні ілюстратори, але цього художника вона не знала. Навіть сам Волтер Гуд Фітч так не намалював би. Якби вона хоч раз побачила щось подібне, то запам’ятала б назавжди.

— Напевно, хтось надзвичайно здібний, — відповів Джордж. — Його звуть Емброз Пайк.

Алма вперше чула це ім’я.

— А хто видає його ілюстрації? — спитала вона.

— Ніхто!

— А хто ж тоді їх замовив?

— По-моєму, ніхто не замовляв, — сказав Джордж. — Містер Пайк самотужки надрукував літографії у друкарні свого приятеля в Бостоні. Він знайшов орхідеї, зробив замальовки, надрукував і навіть власноруч розфарбував. Він надіслав мені свої роботи, пояснивши не більше, як оце я тобі. Вони прибули вчора в найзвичайнісінькій коробці. Але я мало не впав, коли її відкрив. Містер Пайк каже, що останні вісімнадцять років мешкав у Гватемалі й Мексиці й зовсім недавно повернувся додому, в Масачусетс. Ці орхідеї він намалював, перебуваючи в джунглях. Про нього ніхто не чув. Треба, щоб він приїхав до Філадельфії, Алмо. Може, ти б могла запросити його до Білого Акру? Його лист дуже скромний. Він написав, що присвятив цій справі ціле своє життя. І питає, чи міг би я надрукувати його ілюстрації.

— Ти ж надрукуєш, правда? — запитала Алма, яка тут же уявила, як ці розкішні малюнки виглядатимуть у вишуканому фоліанті.

— Ну звісно! Але спочатку треба зібратися з думками. Деякі з цих орхідей, Алмо, я бачу вперше в житті. Такої досконалої майстерності я ніколи не бачив.

— Я теж, — відповіла Алма, схилившись над столом і обережно перегортаючи ілюстрації.

Вони були такі чудові, що їх лячно було торкатися. Кожну з них вартувало сховати за склом. Навіть наймініатюрніші замальовки були справжніми шедеврами. Мимоволі вона глянула на стелю, чи та ціла, чи не накапає звідти на малюнки вода і їх не знищить. А що, як трапиться пожежа, чи в дім проникнуть грабіжники? Треба, щоб Джордж замикав кімнату на ключ. І рукавиці годилось би вдягти.

— Ти коли-небудь… — почав, було, Джордж і тут же від хвилювання затнувся.

Алма ще ніколи не бачила його таким збудженим.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ніколи.

Того ж вечора Алма написала лист містерові Емброзу Пайку з Масачусетса.

За життя вона написала тисячі листів — було серед них і чимало запрошень, і хвалебних послань — але тут вона не знала, з чого почати. Як звернутися до істинного генія? Врешті-решт Алма вирішила написати просто.

Він приїхав у середині травня 1848 року.

Алма працювала в своєму кабінеті за мікроскопом, коли побачила, що до брами підкотився екіпаж. З нього вийшов високий, худорлявий, рудоволосий молодий чоловік у коричневому вельветовому костюмі. Здалеку він виглядав років на двадцять, хоч Алма знала, що такого не може бути. Зі собою він мав тільки шкіряну валізку, яка, здавалося, кілька разів об’їздила разом з господарем довкола світу й до вечора розсиплеться на порох.

Перш ніж вийти назустріч гостю, Алма ще деякий час за ним поспостерігала. За своє життя вона бачила, як до Білого Акру прибували сотні гостей, і ті, хто приїжджав до них уперше, завжди поводилися однаково: завмирали на місці й вражено розглядали будинок перед собою, адже Білий Акр зачаровував і, водночас, лякав, надто з першого погляду. Помістя зумисно побудували так, щоб вселяти страх, і мало кому з гостей вдавалося приховати свій трепет, заздрощі чи страх — особливо, якщо вони не знали, що за ними спостерігають.

Але містер Пайк навіть не глипнув на маєток. Він, навпаки, зараз же обернувся до нього спиною і почав розглядати старий грецький сад Беатрікс — що його Алма з Ганнеке десятками років тримали в первозданному вигляді в пам’ять про неї. Гість ступив кілька кроків назад, так, наче хотів краще його роздивитися, а тоді зробив щось дуже дивне: поставив на землю валізу, зняв жакет, подався до північно-західного закутка саду, а тоді перетнув його широкими кроками по діагоналі до південно-східного кутка. Трохи там постояв, роззирнувся, а тоді виміряв кроками дві прилеглі сторони саду — його довжину й ширину — так землемір вимірює межі наділу. Дійшовши до північно-західного кута, він зняв капелюх, почухав голову, трохи постояв на місці, а тоді розреготався. Алма не чула його сміху, але бачила, як він сміється.

То вже було занадто — вона не витримала й вибігла з возівні йому назустріч.

— Містере Пайк! — гукнула вона, простягаючи йому руку для потиску.

— Ви, напевно, міс Віттекер! — відповів він, приязно всміхнувшись і потиснувши їй руку. — Не вірю власним очам! Скажіть мені, міс Віттекер, що то за божевільний геній завдав собі стільки клопоту, щоб розбити цей сад за строгими ідеалами евклідової геометрії?

— Це спало на думку моїй матері, сер. Коли б вона багато років тому не покинула цього світу, то дуже зраділа б, почувши, що ви розгадали її наміри.

— Та їх же кожен розгадає! Це ж золотий перетин! Ось тут — подвійні квадрати, кожен з яких містить сітку з квадратів, а стежки, що розділяють усю цю конструкцію навпіл, утворюють кілька трикутників зі співвідношенням сторін три-чотири-п’ять. Так приємно! Не можу повірити, що хтось завдав собі клопоту й зробив це в такому великому масштабі. Деревця самшиту ідеально сюди пасують. Вони мовби знаки рівності між частинами рівняння. Ваша матуся, певно, була чудесна особа.