— Тоді чому ви не тут? — запитала Ретта — від настоянки опію її голос сів.

— Ми тут, люба. Просто перед тобою.

Ретта глянула на неї невидющими очима, а тоді знову обернулася до вікна.

— Я хотіла привезти їй призму, — сказала Алма Емброзу, — і забула. Вона обожнювала призми.

— Заспівай їй пісню, — шепнув Емброз.

— Я не вмію співати, — відповіла Алма.

— Думаю, їй байдуже.

Проте Алма не могла згадати жодної пісні. Натомість вона нахилилася до Ретти й прошепотіла їй на вухо:

— Хто любить тебе дужче за всіх? Хто любить тебе всім серцем? Хто думає про тебе, коли всі сплять?

Ретта мовчала. Алма обернулася до Емброза й схвильовано запитала:

— Ти знаєш якусь пісню?

— Багато різних, Алмо. Але її пісні не знаю.

Дорогою додому Алма й Емброз задумано мовчали.

Врешті-решт Емброз запитав:

— Вона завжди така була?

— Така задурманена? Ніколи. Вона завжди поводилася трохи божевільно, але в юності з нею було так весело. Мала нестримне почуття гумору й чари, перед якими ніхто не міг встояти. Її любили всі, хто знав. Вона розвеселила навіть нас із сестрою — а я вже тобі казала, що ми з Пруденс мало коли сміялися. Але з роками її недуга щораз більше давалася взнаки. А тепер, як бачиш…

— Так. Бачу. Бідолашне створіння. Мені так шкода божевільних! Коли я поруч з ними, то розумію їх усіх серцем. По-моєму, кожен, хто заявляє, мовляв, ніколи не почувався божевільним, бреше.

Алма задумалася над його словами.

— А мені здається, що я ніколи не почувалася божевільною, — сказала вона. — Цікаво, чи обманюю я тебе, коли так кажу. Не думаю.

Емброз усміхнувся.

— Звісно, що ні. Я мав би зробити для тебе виняток, Алмо. Ти не така, як усі решта. Твій розум ясний і здоровий. А нерви міцні, мов сейф. Ось чому біля тебе люди почуваються так спокійно.

— Справді? — Алма щиро здивувалася, почувши його слова.

— Авжеж.

— Цікаво. Мені ще ніхто такого не казав.

Алма визирнула в вікно екіпажу й задумалася. Раптом їй щось згадалося.

— Але ні, я вже чула такі слова раніше. Ретта колись сказала мені, що в мене міцне підборіддя.

— Ти вся випромінюєш міць і спокій, Алмо. Навіть твій голос заспокоює. Для тих з нас, хто відчуває, що життя жбурляє нас, як мірошник — полову, твоя присутність — неоціненна розрада.

Алма не знала, що відповісти на його несподіване зізнання й спробувала перевести тему.

— Але ж, Емброзе, — сказала вона. — Ти така врівноважена людина — невже ти колись почувався божевільним?

Той задумався на мить, а тоді сказав, ретельно добираючи слова:

— До стану, в якому перебуває твоя приятелька Ретта Снов, один крок — цього неможливо не відчувати.

— Емброзе, що ти таке кажеш!

Коли він змовчав у відповідь, Алма захвилювалася.

— Емброзе, — вже лагідніше сказала вона, — це ж неправда?

Але він не квапився з відповіддю.

— Я маю на увазі відчуття відчуженості від цього світу й приналежності до світу іншого.

— Якого такого іншого? — запитала Алма.

Той знову замовк — злякавшись, що цього разу вона перебрала міру, Алма запитала його ще раз, уже невимушеним тоном:

— Вибач, Емброзе. Я маю жахливу звичку — докучати запитаннями, доки не дістану задовільної відповіді. Напевно, така вже в мене натура. Сподіваюсь, ти не подумав, що я невихована.

— Усе гаразд, — відповів Емброз. — Мені до вподоби твоя допитливість. Тільки не знаю, як відповісти тобі так, щоб ти була задоволена. Нікому не хочеться втратити прихильності людини, якою захоплюєшся, оголивши перед нею душу.

Тож Алма облишила цю тему з надією, що вони більше ніколи не згадуватимуть про божевілля. Щоб трохи послабити напругу, вона витягнула з торбинки книжку й спробувала зосередитися на читанні. Карету немилосердно трясло, букви стрибали перед очима, а думки вперто поверталися до недавньої розмови, проте Алма все одно вдавала, начебто з головою поринула в книжку.

Вони їхали так досить довго, а тоді Емброз сказав:

— Я ще не розповідав тобі, чому багато років тому покинув Гарвард.

Алма відклала книжку й обернулася до нього.

— У мене був напад, Алмо, — сказав він.

— Божевілля? — запитала Алма прямо, як завжди, але при думці, яку відповідь може почути, їй аж на душі похололо.

— Можливо. Не знаю точно, як його назвати. Моя матінка думала, що я втратив розум. Друзі думали, що я втратив розум. Лікарі сказали, що збожеволів. Але я відчував, що то щось інше.

— Щось інше? — перепитала вона спокійним голосом, хоч сама ледь не тремтіла від хвилювання. — Може, одержимість духами? Зустріч з надприродним? Стирання меж матеріального? Натхнення з вогненними крилами?

Емброз не всміхнувся. Він не мав на думці жартувати.

Його зізнання так приголомшило Алму, що вона надовго замовкла. В її світогляді не було місця стиранню матеріальних меж. У житті Алми Віттекер не було нічого кращого й заспокійливішого за обнадійливу певність матеріальних кордонів.

Перед тим, як продовжити, Емброз пильно на неї глянув. Подивився так, мовби вона була термометром чи компасом, а він намагався визначити його покази, мовби вибирав напрямок, куди повернути розмову, спираючись виключно на характер її відповіді. Алма силкувалася приховати своє хвилювання. Мабуть, Емброза вдовольнив її вираз лиця, бо він повів мову далі:

— У дев’ятнадцять років я знайшов у Гарвардській бібліотеці добірку книжок Якоба Бьоме. Чула про нього?

Звичайно, чула. Вона мала власні примірники його книжок у книгозбірні Білого Акру. Алма читала Бьоме, проте захоплення він у неї не викликав. Якоб Бьоме — швець, який мешкав у XVI столітті в Німеччині — мав містичні видіння про рослин. Його називали одним із засновників ботаніки. Натомість Алмина матір вважала його клоакою середньовічних забобонів. Отож Якоб Бьоме був персоною суперечливою.

Старий швець вірив у так зване «означення всіх сутностей» — у те, що в будові кожної квітки, листочка, плода й дерева на Землі Бог заховав вказівки, які допоможуть людству досягнути досконалості. Весь світ природи — це божественний код, стверджував Бьоме, який містить доказ любові нашого Творця. Ось чому чимало лікарських рослин схожі за формою на хвороби, що їх здатні вилікувати, або на органи, яким вони йдуть на користь. Базилік з листками в формі печінки, вочевидь, лікує захворювання печінки. Чистотіл, який виділяє жовтий сік, здатний вилікувати жовтизну шкіри, яку викликає жовтяниця. Волоські горіхи, подібні за формою на мозок, позбавляють від головного болю. Мати-й-мачуха, яка росте поблизу холодних струмків, здатна лікувати кашель і застуду після перебування в крижаній воді. Спориш із його криваво-червоними цятками на листках затягує рани на тілі.

І так далі, до безкінечності. Беатрікс Віттекер завжди глузувала з його теорії («Майже всі листки мають форму печінки — то нам що, їх усіх їсти?»), й Алма перейняла її скептицизм.

Але тепер було не до нього, бо Емброз знову розглядав Алмине обличчя. Він відчайдушно шукав на її лиці дозволу продовжувати. І Алма, попри неабиякі душевні хвилювання, вкотре вдала незворушність. Емброз знову заговорив.

— Я знаю, що нинішня наука не погоджується з ідеями Бьоме, — сказав він. — І розумію чому. Якоб Бьоме працював у напрямку, протилежному до правильної наукової методології. Його мисленню бракує строгості й упорядкованості. Його праці пересипані уламками, скалками, друзками прозрінь. Він був ірраціональний. Легковірний. Бачив тільки те, що хотів бачити. Нехтував усім, що суперечило його поглядам. Він починав із теорій, а тоді допасовував до них факти. Таке ніхто не назве наукою — і матиме рацію.

Сама Беатрікс Віттекер не висловилась би краще, подумала Алма — але вголос не сказала, а тільки кивнула.

— І все ж… — Емброз замовк.

Алма дала приятелю час зібратися з думками. Він так довго мовчав, що вона подумала, що на цьому, певно, їхня розмова скінчиться. Але після тривалої мовчанки Емброз продовжив.

— І все ж, Бьоме сказав, що Бог залишив відбиток себе у світі й дав вказівки, щоб ми його відшукали.