Коли Алма працювала серед замшілих каменів, Емброз простягався поруч на траві з книжкою. Коли Емброз малював орхідеї в оранжереї, Алма підсувала крісло ближче до нього й розбирала свої листи. Раніше вона небагато часу проводила в оранжереї, але після приїзду Емброза те місце стало найчарівнішим у всьому маєтку. Той витратив добрих два тижні на те, щоб відчистити кілька сотень шиб — тепер усередину проникали потоки прозорого, яскравого світла. Вимив і навощив підлогу, аж та заблистіла. Ба більше: на великий подив Алми він ще тиждень потратив на те, щоб натерти до блиску листочки кожнісінької орхідеї банановими шкурками, доки ті засяяли, немов чайний сервіз, виглянсуваний відданим дворецьким.

— Що далі, Емброзе? — брала його на кпини Алма. — Може, тепер позачісуємо волоски на кожній папороті?

— Думаю, папороть була б не проти, — відповів він.

Щойно Емброз навів лад і блиск в оранжереї з орхідеями, у Білому Акрі сталося щось дивне: порівняно з нею решта споруд видалися зненацька сірими й тьмяними. Так, наче хтось відполірував на запиленому дзеркалі один кружечок, і решта поверхні почала виглядати проти нього по-справжньому брудною. Раніше цього ніхто не помічав — тепер же воно відразу впадало в очі. Емброз немовби відчинив двері до чогось невидимого, й Алма нарешті побачила правду, якої досі не бачила: хоч який вишуканий був Білий Акр, за чверть століття він поволі погруз у стан занепаду й запустіння.

Усвідомивши це, Алма заповзялася навести в цілій садибі такий блиск, як в оранжереї з орхідеями. Зрештою, коли востаннє мили шибки в інших оранжереях? Вона так і не змогла згадати. Хоч куди глянеш — всюди пліснява й пил. Усі огорожі треба побілити й полагодити, під'їздна доріжка заросла бур’янами, а в бібліотеці висить павутина. Усі килимки треба було добряче витріпати, а грубки — поладнати. Пальми у великій оранжереї роками ніхто не підрізав — вони мало не пробивалися крізь дах. У закутках комор валялися висохлі кісточки тварин — там роками мародерствували коти, мідь на каретах потьмяніла, а строї служниць виглядали безнадійно застарілими — бо так воно й справді було.

Алма заплатила швачкам, щоб ті пошили всім слугам нові однострої, і навіть замовила дві льняні сукні для себе. Вона запитала Емброза, чи не хотів би він дістати новий костюм, але той попросив натомість купити йому чотири нові пензлики. (Рівно чотири. Алма запропонувала купити п’ять. Але йому не треба п’ять. Чотири пензлики — це й так уже розкіш.) Вона найняла цілу роту молодих робітників, щоб ті навели в садибі блиск. Виявилося, що коли старі працівники Білого Акру вмирали чи звільнялися, їм ніхто не шукав заміни. Тепер у садибі працювало втричі менше людей супроти того, скільки їх було двадцять п’ять років тому — їм вкрай бракувало робочих рук.

Попервах Ганнеке не хотіла мати справи з новоприбулими.

— Я більше не маю ні здоров’я, ні душевних сил доводити невмілих робітників до розуму, — нарікала вона.

— Але ж, Ганнеке, — заперечувала Алма. — Поглянь, як спритно містер Пайк навів лад в оранжереї з орхідеями! Хіба ж тобі не хочеться, щоб увесь маєток виглядав так само гарно?

— У цьому світі забагато спритності, — відповіла Ганнеке, — й замало здорового глузду. Твій містер Пайк тільки створює іншим зайву роботу. Та твоя матінка крутилась би в труні, якби почула, що квіти хтось полірує.

— Не квіти, — виправила її Алма. — Листя.

Але з часом і Ганнеке здалася — незабаром Алма побачила, як та наказує молодим робітникам викочувати з погребу старі бочки з борошном і сушити їх на сонці — востаннє таке робили за президента Ендрю Джексона.

— Дуже не захоплюйтеся прибиранням, — застеріг її Емброз. — Трохи неохайності піде тільки на користь. От ти колись помічала, що найгарніший бузок той, який росте уздовж занехаяних комор і покинутих халуп? Деколи краса найяскравіше сяє на тлі легкої занедбаності.

— І це каже той, хто полірує орхідеї банановими шкурками! — засміялася Алма.

— Ох, так це ж орхідеї! — відповів Емброз. — Зовсім інша справа. Орхідеї — це священні реліквії, Алмо, і до них треба ставитися з благоговінням.

— Але ж, Емброзе, — сказала Алма, — вся ця садиба почала скидатися на священну реліквію… після священної війни!

Тепер вони називали одне одного «Алма» й «Емброз».

Минув травень. Промайнув червень. Настав липень.

Чи почувалася вона колись такою щасливою?

Ні, ще ніколи в житті вона не була така щаслива.

До приїзду Емброза Пайка Алмі добре жилося. Так, її світ виглядав тісним, а дні — монотонними, але в цьому не було нічого нестерпного. Своєю долею вона порядкувала якнайкраще. Вивчала мох, проводила бездоганні, сумлінні дослідження. Мала свої журнали, гербарій, мікроскопи, ботанічні розвідки, листування з заморськими ботаніками й колекціонерами, зобов’язання перед батьком. Власні традиції, звички й обов’язки. Власну гідність. Справді, вона була схожа на книжку, яку тридцять років поспіль розгортають на тій самій сторінці — але сторінці цілком непоганій. Вона почувалася життєрадісною. Задоволеною. Добре життя, як не крути.

Але вона нізащо не хотіла до нього повертатися.

У середині липня 1848 року Алма поїхала до божевільні Ґриффона відвідати Ретту — вперше, відколи її приятельку туди влаштували. Алма не дотримала своєї обіцянки, яку дала Джорджеві Гоксу, — навідуватися до Ретти щомісяця, але відколи до Білого Акру прибув Емброз Пайк, життя в садибі стало таке бурхливе й приємне, що вона просто забула про Ретту. Втім, у липні Алму вже почало гризти сумління, тож вона винайняла екіпаж, щоб поїхати на день до Трентона. Вона написала записку Джорджеві Гоксу, чи не має він охоти скласти їй компанію, але той відмовився. Він не пояснив, чому, проте Алма здогадалася, що йому буде нестерпно побачити Ретту в її теперішньому стані. Втім, скласти їй товариство зголосився Емброз.

— Але ж ти маєш тут багато роботи, — сказала Алма. — Та й сам візит не з приємних.

— Робота може зачекати. Я б хотів познайомитися з твоєю приятелькою. Чесно кажучи, хвороби уяви викликають в мене інтерес. Та й було б цікаво подивитися на шпиталь.

Діставшись без пригод до Трентона й порозмовлявши з лікарем, який опікувався Реттою, Алма з Емброзом пройшли до її кімнати. Вони застали Ретту в окремій кімнатці, де стояло охайно застелене ліжко і столик зі стільцем, лежав вузенький килимок, а на стіні, там, де раніше висіло дзеркало, зяяло порожнє місце — медсестра пояснила, що дзеркало забрали, бо воно засмучувало хвору.

— Ми спробували поселити її на якийсь час з іншою пані, — сказала медсестра, — але їй це не сподобалося. Вона почала шаленіти. Мала напади тривоги й жаху. Ми боялися, що її сусідка може постраждати. Краще, хай живе сама.

— Що ви робите, коли вона страждає від таких нападів? — запитала Алма.

— Крижані ванни, — відповіла медсестра. — І закриваємо їй очі й вуха. Здається, це її заспокоює.

Кімната виглядала досить приємно. Вікна виходили в сад, світла було вдосталь, однак Алма подумала, що її приятельці, напевно, тут самотньо. Хоч і охайно вбрана, з чистим волоссям, заплетеним в косу, Ретта все ж скидалася на примару. Бліда мов привид. Досі гарненька, але від її колишньої вроди залишилася одна тінь. Побачивши Алму, Ретта не виявила ні радості, ні занепокоєння, а на Емброза взагалі не звернула уваги. Алма сіла поруч з приятелькою і взяла її за руку. Ретта своєї руки не забрала. Алма помітила, що пучки на кількох пальцях забинтовані.

— Що з ними сталося? — запитала Алма медсестру.

— Вона кусає себе вночі, — пояснила та. — Ми ніяк не можемо її відучити.

Алма привезла подружці торбинку лимонних цукерок і букетик фіалок, загорнутий у папір, але Ретта тільки зиркнула на подарунки так, ніби не знала, котрий із них їсти, а котрим — милуватися. По останньому примірнику «Дамського журналу», що його Алма купила дорогою, вона теж тільки ковзнула поглядом. Алма запідозрила, що квіти, цукерки й журнал дістануться медсестрі.

— Ми приїхали тебе провідати, — нерішуче сказала Алма.