— Оце так блюзнірство! — вигукнув він. — Гірка ж випала мені доля — побачити себе в усій красі! Та я все одно надішлю фотографію своїм родичам у Бостоні. Сподіваюсь, вони впізнають рідного синочка.

Чи інші люди, які зібралися до шлюбу, теж потрапляють у таку круговерть? Алма не знала. Вона була нечастим свідком залицянь, заручин і шлюбних церемоній. Ніколи не вичитувала дамських журналів і не захоплювалася легким любовним чтивом, написаним для юних цнотливих дівчаток. (Вона, звісно ж, читала непристойні книжки про злягання, але нічого особливого вони їй не прояснили.) Одне слово, Алма була далеко не досвідченою кралею. Коли б Алмин досвід на любовному поприщі не був такий куций, вона б переконалася, що їхні заручини направду були квапливі й несподівані. За три місяці після знайомства вони з Емброзом не обмінялися ні любовним листом, ні віршем, жодного разу не обнялися. Їхні почуття були очевидні й незмінні, але пристрасті між ними не було. Інша жінка на місці Алми поставилась би до такого з пересторогою. Алмі, натомість, голова йшла обертом від запитань. Деякі з них були цілком приємні, але їх стільки клубочилося в її голові, що вона не могла думати ні про що інше. Чи Емброз тепер вважається її коханцем? Чи може вона так його називати? Чи належить вона йому? Чи можна тепер будь-коли взяти його за руку? Як він ставиться до неї? Як виглядає його тіло без одежі? Чи її тіло подарує йому задоволення? Чого він чекає від неї? На жодне з цих запитань вона не могла знайти відповіді.

До того ж вона була безнадійно закохана.

Алма, звичайно, завжди захоплювалася Емброзом, відколи його вперше зустріла, але дотепер — доки він не запропонував їй вийти за нього — не дозволяла собі з головою поринути в палке кохання — це здавалося їй надто сміливим, ба навіть небезпечним. Їй завжди вистачало просто бути поруч із ним. Алма охоче вважала б Емброза просто своїм любим приятелем, аби тільки це назавжди втримало його в Білому Акрі. Щоранку снідати разом грінками з маслом, милуватися його просвітленим обличчям, коли він говорить про орхідеї, спостерігати за тим, як майстерно створює гравюри, дивитися, як вмощується біля неї на канапі послухати її теорії про перетворення й вимирання біологічних видів — їй направду було б цього досить. Вона б не наважувалася мріяти про більше. Їй цілком вистачало Емброза в ролі друга, у ролі брата.

Навіть після трафунку в палітурній майстерні Алма не просила б більшого. Хоч що там сталося між ними в темряві, вона була готова залюбки вважати це унікальним моментом, ба навіть взаємною галюцинацією. Переконала б себе, що сама вигадала той потік слів, що плинув поміж ними в тиші, те збудження, що прокотилося її тілом через дотик їхніх рук. Минув би час, і вона б забула, що між ними щось було. Навіть після того випадку вона б не дозволила собі кохати його так відчайдушно, так глибоко, так безнадійно — хіба що б він сам їй це дозволив.

Але тепер вони побралися — і їй було дозволено. Алма більше не мала змоги — та й причини — стримувати свої почуття. Вона дозволила собі поринути в них з головою. Відчула палке захоплення, бурхливе натхнення, зачарування. Якщо раніше вона бачила на лиці Емброза світло, то тепер — небесне сяйво. Раніше їй просто подобалися його руки й ноги — тепер вони були досконалі, як у римської статуї. Його голос звучав немов вечірні піснеспіви. Його мимовільний погляд сповнював її серце боязкою радістю.

Вперше в житті від давшись до останку коханню, переповнена нестримною енергією, Алма ледве впізнавала саму себе. Її можливості здавалися безмежними. Сну вона, здається, взагалі не потребувала. Відчувала в собі сили запливти човном на вершину гори. Вона рухалася світом наче у полум’яному німбі. Алма ожила. Вона сприймала не лише Емброза, а й усіх і все з чіткою ясністю й захопленням. Раптом усе довкола стало чудесним. Хоч куди вона дивилася, всюди бачила гармонію і витонченість. Одкровення таїлися навіть у найменших дрібницях. Її накрила хвиля дивовижної самовпевненості. Зненацька їй вдавалося розв’язати ботанічні задачі, які роками не давали їй спокою. Вона понаписувала сповнені нетерпіння листи відомим ботанікам (чия слава завжди її лякала), піддаючи сумніву їхні висновки, чого ніколи не дозволяла собі робити раніше.

— Ви стверджуєте, що у вашого Zygodon шістнадцять війок, а перистома немає? — дорікала вона.

Або:

— Чому ви такі впевнені, що це колонія Polytrichum?

Чи:

— Я не погоджуюся з висновком професора Маршалла. Я розумію ваше небажання досягати згоди щодо криптогамії, але раджу вам не квапитися і не оголошувати про відкриття нового виду, докладно не вивчивши зібраних доказів. Сьогодні кожен вид має стільки назв, скільки бріологів його вивчає, але це не означає, що він є конче новий чи рідкісний. У своєму гербарії я маю чотири таких види.

Досі їй бракувало сміливості виявити свою незгоду, проте кохання додало їй відваги, а розум запрацював як бездоганний механізм. За тиждень до весілля Алма різко пробудилася серед ночі, раптово збагнувши, що між водорослями й мохом існує зв’язок. Вона десятки років спостерігала за мохами й водоростями, та аж тепер усвідомила істину: вони — родичі. У цьому не було анінайменшого сумніву. Насправді, подумала вона, мохи не просто схожі на водорості, що вилізли з моря на сушу; мохи і є водоростями, що вибралися на сушу. Як моху вдалося перетворитися з водяної рослини на сухопутну, Алма не знала. Але історія обох видів перепліталася. Інакше бути не могло. Водорості щось вирішили, задовго до того, як Алма чи хтось інший звернув на них увагу, і в вирішальний момент вийшли з води й перетворилися. Вона не знала механізму їхнього перетворення, але не сумнівалася, що воно відбулося.

Коли Алма це збагнула, їй захотілося кинутися через коридор і застрибнути в ліжко до Емброза — до того, хто розпалив її плоть і дух. Їй кортіло все йому розповісти, показати, продемонструвати, як влаштований Усесвіт. Вона не могла дочекатися світанку, коли вони знову побачаться за сніданком. Їй нетерпеливилося зазирнути йому в обличчя. Коли вже настане той час, коли вони ніколи не розлучатимуться — навіть уночі, навіть уві сні! Вона лежала в постелі й тремтіла від нетерпіння й надміру почуттів.

Яка величезна відстань між їхніми кімнатами!

Що ж до Емброза, то з наближенням весілля він став ще спокійніший, ще уважніший. Був дуже ніжний з Алмою. Деколи вона боялася, що він передумає, але ніяких ознак цього не було. Простягаючи йому постанову Генрі Віттекера, вона дрижала зі страху, однак Емброз підписав її без ніяких вагань і нарікань — навіть не прочитавши. Щоночі перед тим, як розійтися по своїх кімнатах, він цілував її веснянкувату руку, трошки нижче за кісточки пальців. Він називав її «моя друга душа, моя ліпша душа».

Емброз казав їй:

— Я дуже дивний чоловік, Алмо. Ти впевнена, що стерпиш мої дивацтва?

— Стерплю, — обіцяла вона.

Алма боялася, що от-от спалахне.

Що помре від щастя.

За три дні до весілля — скромна церемонія мала відбутися у вітальні Білого Акру — Алма нарешті навідалася до Пруденс. Відколи вони бачилися востаннє, минуло багато місяців. Але не запросити сестру на весілля було б неввічливо, тому Алма написала Пруденс записку — про те, що збирається вийти заміж за друга містера Джорджа Гокса — і повідомила про свій майбутній візит. Крім того, Алма вирішила скористати з батькової поради й розпитати Пруденс, що ж відбувається на подружньому ложі. Думка про майбутню розмову не дуже її тішила, але вона хотіла підготуватися до обіймів Емброза, та й питати про таке більше не було в кого.

Алма приїхала до будинку Діксонів раннього вечора в середині серпня. Вона застала сестру на кухні — та готувала гірчичні припарки наймолодшому сину, Волтеру, який переївся зелених шкірок від кавуна й тепер лежав, схопившись за живіт, у ліжку. Решта дітлахів тинялися кухнею, допомагаючи матері то з тим, то з іншим. У кімнаті не було чим дихати. У кутку, поруч із Сарою, тринадцятилітньою донькою Пруденс, сиділо двійко темношкірих дівчаток, яких Алма раніше не бачила — всі троє вичісували вовну. Всі дівчатка — і чорні, і білі — мали на собі найпростіші сукенки. Дітлахи, навіть з темною шкірою, підійшли до Алми, ввічливо її поцілували, привіталися з «тітонькою» і повернулися до своєї роботи.