Алма запропонувала допомогти Пруденс із припарками, але та відмовилася. Один із хлопчаків приніс Алмі бляшане горня з водою, набраною з помпи в саду. Вода була тепла й мала неприємний, болотяний присмак. Алма не хотіла її пити. Вона сіла на довгу лавку, не знаючи, куди поставити горня. Що казати, вона теж не знала. Пруденс, яка дістала Алмину записку кілька днів тому, привітала сестру з майбутнім одруженням, але обмін формальностями тривав щонайбільше хвилину, і на цьому тему було закрито. Алма похвалила дітей, чистоту на кухні, гірчичні припарки — вже не було що хвалити. Пруденс виглядала змарніло й втомлено, але ні на що не скаржилася і ніяких новин не розповідала. Алма й не питала. Вона боялася почути, в якому становищі опинилася їхня сім’я.

Через деякий час Алма зібралася з духом і спитала:

— Пруденс, можна порозмовляти з тобою наодинці?

Якщо її прохання і здивувало Пруденс, та ніяк цього не виявила. Втім, незворушне обличчя Пруденс ніколи не вміло виявляти найпростіших емоцій, зокрема й подиву.

— Capo, — гукнула Пруденс до найстаршої дівчинки. — Виведи всіх на вулицю.

Діти покинули кухню поважно й покірно, наче вояки, які йдуть на війну. Пруденс далі стояла, спершись спиною на велику колоду, що слугувала за кухонний стіл, згорнувши руки на чистому фартушку.

— Слухаю, — сказала вона.

Алма не знала, з чого почати. Не могла добрати слів, які б не звучали вульгарно чи грубо. Раптом вона страшенно пошкодувала, що послухала батька. Їй захотілося мерщій втекти з того будинку — назад до затишного Білого Акру, до Емброза, до місця, де з помпи лилася свіжа, холодна вода. Однак Пруденс не зводила з неї вичікувального, мовчазного погляду. Щось треба було казати.

— Вступаючи в подружнє життя… — почала Алма й відразу затнулась, безпомічно втупившись у свою сестру й усупереч здоровому глузду сподіваючись, що з безглуздого початку її речення Пруденс здогадається, про що та хоче спитати.

— Ну, я слухаю, — сказала Пруденс.

— Я зовсім не маю досвіду, — закінчила речення Алма.

Пруденс дивилася на неї мовчки й незворушно. «Допоможи мені, жінко!» — хотілося вигукнути Алмі. Коли б сюди Ретту Снов! Не теперішню, божевільну Ретту, а колишню — веселу й невимушену. Якби ж сюди Ретту, і щоб їм усім знову було по дев’ятнадцять! Вони б утрьох знайшли спосіб обережно обговорити цю тему. Ретта обернула б усе на сміх і говорила б відверто. Ретта позбавила б Пруденс від скутості, а Алму — від сорому. Але там не було нікого, хто б допоміг їм двом поводитися, як годиться сестрам. Крім того, Пруденс увесь час мовчала, навіть не намагаючись полегшити Алминих мук.

— Я не знаю, що робити на подружньому ложі, — пояснила Алма в пориві відчайдушної сміливості. — Батько сказав, що ти могла б мені порадити, як задовольнити чоловіка.

Пруденс ледь помітно підняла одну брову.

— Прикро, що він вважає мене знавцем у цій темі, — відповіла вона.

Алма подумала, що їй не варто було цього говорити. Та вже було пізно.

— Ти не так мене зрозуміла, — заперечила Алма. — Просто ти вже давно заміжня й маєш багато дітей…

— Шлюб — це не тільки те, на що ти натякаєш, Алмо. Крім того, деякі моральні принципи не дозволяють мені обговорювати з тобою те, до чого ти хилиш.

— Ну звісно, Пруденс. Я не хочу ображати твої почуття чи втручатися в твоє особисте життя. Просто те, про що я говорю, досі для мене загадка. Прошу тебе — зрозумій мене правильно. Мені не потрібна порада лікаря, я знайома з основами анатомії. Але я потребую поради заміжньої жінки, щоб зрозуміти, що може сподобатися моєму чоловіку, а що ні. Як підійти до мистецтва задоволення…

— Мистецтво потрібне, — відповіла Пруденс, — тільки тим жінкам, які торгують собою.

— Пруденс! — Алма крикнула так голосно, що сама здивувалася. — Подивись на мене! Ти бачиш — я зовсім не готова! Я що, схожа на молоду? Чи, може, на об’єкт бажання?

Досі Алма не усвідомлювала, як сильно боїться шлюбної ночі. Вона, ясна річ, кохала Емброза й була охоплена трепетним передчуттям, та від самої думки її кидало в дрож. Цей страх почасти пояснював, чому останні кілька тижнів вона півночі тремтіла під ковдрою, не в змозі заснути: Алма не знала, як поводитися в ролі дружини. Так, вона десятки років уявляла собі яскраві, непристойні, хтиві сцени, але при цьому була цнотлива. Уява — то одне, а два тіла поруч — зовсім інше. Як Емброз поставиться до неї? Як його зачарувати? Він був молодший за неї, вродливий, тоді як справедлива оцінка Алминої зовнішності в її сорок вісім звучала б так: вона була схожа скоріше на кущ ожини, ніж троянди.

Пруденс трохи зм'якла.

— Треба тільки мати бажання, — сказала Пруденс. — Чоловіка, який має згідливу й покірну дружину, не треба особливо задобрювати.

Її слова нічого не сказали Алмі. Пруденс теж, напевно, це відчула, бо додала:

— Повір мені — подружні обов'язки не такі вже й неприємні. Якщо твій чоловік буде з тобою ніжний, то не причинить тобі болю.

Алмі хотілося впасти на підлогу й заплакати. Невже Пруденс справді думає, що Алма боїться болю? Хто чи що може причинити біль Алмі Віттекер? Їй — в якої всі руки в мозолях? Яка може підняти дубову колоду, на котру так легко сперлася Пруденс, й завиграшки пожбурити її в другий кінець кімнати? В якої засмагла шия, а на голові не волосся, а чортополох? У першу подружню ніч Алма боялася не болю, а приниження. Їй страшенно хотілося знати, як представити себе Емброзу в вигляді орхідеї, якою була її сестра, а не замшілого каменя, яким була вона сама. Але такого не навчиш. Безглузда розмова — початок її приниження.

— Я вже й так відібрала в тебе забагато часу, — підвелась Алма. — У тебе хвора дитина. Вибач.

На мить Пруденс завагалась, так наче хотіла нахилитися до неї чи попросити сестру побути ще трохи. Втім, той момент промайнув так швидко, наче нічого й не було. Вона тільки сказала:

— Рада, що ти зайшла.

«Чому ми такі різні?» — хотілося крикнути Алмі. — «Чому ми не можемо стати ближчі?».

Натомість вона спитала:

— Ти приїдеш до нас на весілля в суботу? — хоч і підозрювала, що почує у відповідь відмову.

— Боюсь, що ні, — відповіла Пруденс.

Вона не пояснила, чому. Обидві й так знали: бо ноги Пруденс більше ніколи не буде в Білому Акрі. Генрі цього не потерпить, та й сама Пруденс теж.

— Що ж, тоді всього найкращого, — наостанок сказала Алма.

— І тобі, — відповіла Пруденс.

Допіру дійшовши до середини вулиці, Алма усвідомила, що тільки що наробила: вона попросила поради щодо мистецтва злягання не просто у втомленої сорокавосьмилітньої матері — з хворою дитиною вдома! — а в доньки хвойди. Як Алма могла забути про безчесне заняття матері Пруденс? Адже сама Пруденс навряд чи колись про це забувала й, мабуть, вела таке суворе й праведне життя на противагу ганебним порокам рідної матері. Та це не завадило Алмі ввірватися в її скромну, порядну й ощадну господу з питаннями про прийоми й ремесло спокуси.

Алма пригнічено сіла на покинуту бочку. Їй хотілось повернутися до будинку Діксонів і вибачитися, але як? Що вона могла сказати, щоб не погіршити й так неприємну ситуацію?

Як вона могла бути такою безтактною дурепою?

Де був її розум?

Напередодні весілля Алмі прийшли поштою два цікаві послання.

На першому конверті стояла марка Фремінґема, штат Массачусетс, а в куточку писало «Пайк». Алма відразу подумала, що то лист для Емброза, очевидно, від його родини, проте конверт був заадресований на її ім’я, тож вона його відкрила.