Алма запам’ятала з її листа одне: дівчина, яку він кохав і обожнював. Матір була певна, що Емброз усе їй розповів, але він нічого їй не сказав. Хто та дівчина? Коли вона померла? Емброз поїхав з Фремінґема до Гарварда, коли йому заледве виповнилося сімнадцять, і відтоді туди не повертався. Виходить, вони мали роман — якщо справді мали — в дуже юному віці. Були ще зовсім дітьми. Напевно, та дівчина була красива. Алма уявила собі гарненьку кралечку, милу маленьку колі, бездоганне створіння з каштановим волоссям і блакитними очима, яке виспівувало медовим голоском гімни і гуляло з юним Емброзом серед весняних, розквітлих орхідей. Чи її смерть внесла свою лепту в його божевілля? Як звали ту дівчину? Чому Емброз ніколи не про неї не згадував? З іншого боку, хіба він мусив? Хіба в нього немає права тримати давні історії при собі? Чи Алма розповідала Емброзу про своє обшарпане, безглузде, помилкове кохання до Джорджа Гокса? Чи треба було йому розповісти? Але ж там не було про що розповідати. Джордж Гокс навіть не здогадувався, що він — дійова особа любовного роману, а це значить, що роману як такого взагалі не було.

І що тепер їй з цим всім робити? Найперше, з самим листом? Вона ще раз його перечитала, запам’ятала написане й заховала. Вона відповість місіс Пайк пізніше, напише щось коротеньке й безневинне. Краще б та їй узагалі нічого не писала! Тепер треба змусити себе забути прочитане.

Як же звали ту дівчину?

На щастя, її увагу привернув другий пакунок — загорнутий у коричневий вощений папір і перев’язаний мотузкою. На її здивування, його прислала Пруденс Діксон. Розгорнувши папір, Алма побачила нічну сорочку з м’якого білого льону, оздоблену мереживом. На вигляд вона була їй якраз. Гарна, проста сорочка — скромна, але жіночна, з пишними складками, високим комірцем, ґудзиками зі слонової кістки й широкими рукавами. Корсаж тьмяно виблискував чепурними квітами, вишитими блідо-жовтими шовковими нитками. Сорочка, від якої пахло лавандою, була акуратно складена й перев’язана білою стрічкою, під якою лежала записка, де бездоганним почерком Пруденс писало: «З найкращими побажаннями!».

Звідки Пруденс узяла таку розкішну сорочку? Власноруч вона б такої не пошила — напевно, замовила в умілої швачки. Але скільки ж їй це коштувало! Звідки вона взяла гроші? Адже родина Діксонів хтозна-коли відцуралася таких матеріалів — шовку, мережива, заморських ґудзиків, усілякої розкоші. За тридцять років Пруденс жодного разу не вбрала такої вишуканої речі. Одне слово, Пруденс той подарунок обійшовся чималим коштом — і грошовим, і моральним. Алмі підійшов клубок до горла. Що такого вона зробила для сестри, що та її так обдарувала? Як Пруденс могла обрати для неї такий подарунок, надто — зваживши на їхню останню зустріч?

Спершу Алма подумала, що мусить від нього відмовитися. Треба запакувати нічну сорочку назад й повернути її Пруденс, щоб та порізала її на шматки й пошила своїм донькам гарні сукенки, або — ймовірніше — продала й пожертвувала зароблене на боротьбу проти рабства. Та ні — це виглядатиме невиховано й невдячно. Подарунків не повертають. Навіть Беатрікс завжди так казала. Подарунків не можна повертати. Це вияв люб’язності. І прийняти його треба теж люб’язно. Алма мусить виявити смирення і вдячність.

Пізніше, коли Алма пішла до спальні й зачинила двері, стала перед дзеркалом і одягнула нічну сорочку, вона нарешті збагнула, що сестра підказувала їй зробити, і чому сорочку не можна повернути: Алма повинна була вдягти цю прекрасну річ у першу шлюбну ніч.

У ній вона виглядала розкішно.

Весілля відбулося у вівторок, 29 серпня 1848 року, у вітальні в Білому Акрі. Алма вбрала коричневу шовкову сукню, пошиту зумисне для цієї оказії. За свідків були Генрі Віттекер й Ганнеке де Ґроот. Генрі мав добрий настрій, Ганнеке — не дуже. Церемонію провів суддя з Західної Філадельфії, який раніше вів справи з Генрі, а тепер погодився зробити господарю дому послугу.

— Живіть у злагоді, — сказав він на завершення, коли наречені обмінялися клятвами. — Підтримуйте одне одного в горі й розділяйте радість.

— Партнери в науці, торгівлі й житті! — несподівано рявкнув Генрі й голосно висякався.

Більше нікого з друзів і родичів не було. Джордж Гокс надіслав з нагоди їхнього одруження ящик груш і записку про те, що він зліг з гарячкою і, на жаль, не зможе прийти. Аптека Ґерріка надіслала ще напередодні великий букет квітів. Від Емброза нікого не було. Його приятель Деніел Таппер із Бостона прислав уранці телеграму «молодчина пайк», але сам на весілля не приїхав. Дорога потягом з Бостона зайняла б не більше, як півдня, але порадіти за Емброза все одно ніхто не прибув.

Озирнувшись довкола, Алма здивувалася, як повужчало їхнє родинне коло. Товариство зібралося геть тісне. Так мало людей! Заледве вистачило на те, щоб визнати їхній шлюб законним. Як вони дійшли до такого відлюдного життя? Їй згадався бал, що його батьки влаштували 1808 року, рівно сорок років тому: як на веранді й великому лузі кружляли танцівники й музиканти, як вона бігала поміж них із факелом. Тепер здавалося неймовірним, що в Білому Акрі колись відбувалися такі видовища, лунав сміх, творилися всілякі безумства. Відтоді їхня господа перетворилася на згусток тиші.

З нагоди одруження Алма подарувала Емброзу розкішне антикварне видання «Священної теорії Землі» Томаса Барнета, яка вперше вийшла друком 1684 року. Теолог Барнет припускав, що наша планета — до Всесвітнього потопу — була гладкою сферою досконалої форми, сповнена «краси молодості й квітучої природи, свіжа й родюча, без жодної зморшки, рубця чи тріщини в своєму тілі; не мала вона ні скель, ні гір, ні порожнистих печер, ні глибоченних каналів, рівна й однорідна по всій своїй поверхні». Барнет називав її «первозданною Землею». Алма подумала, що її чоловікові сподобається — так воно й було. Уявлення про ідеал, мрії про незаплямовану вишуканість — в усьому цьому був Емброз до самих кісток.

Наречений натомість подарував Алмі квадратик із прегарного італійського паперу, згорнутий у крихітний, химерний конвертик, вкритий восковими печатками чотирьох кольорів. На кожному згині стояла різна печатка. Мила річ — така маленька, що вміщалася у долоні — і, водночас, дивна і трохи містична. Алма покрутила конвертик у руках.

— Як відкрити твій подарунок? — запитала вона.

— Його не можна відкривати, — сказав Емброз. — Хай завжди буде запечатаний.

— А що в ньому всередині?

— Любовне послання.

— Справді? — зраділа Алма. — Любовне послання! Я б хотіла його побачити!

— Я хочу, щоб ти його уявляла.

— У мене не така багата уява, як у тебе, Емброзе.

— Але ти, Алмо, так сильно любиш знання, що твоїй уяві піде на користь, коли щось залишиться нерозгаданим. Ми з тобою так близько пізнаємо одне одного. Нехай хоч щось зостанеться в таємниці.

Вона поклала подарунок до кишені. Він пролежав там цілий день — чудна, невагома таємниця.

Того дня вони повечеряли з Генрі та його приятелем-суддею. Генрі з другом перепили портвейну. Алма нічого не пила, Емброз теж. Її чоловік усміхався до неї щоразу, як вона дивилася в його бік — але ж він і раніше так робив, ще до того, як вони побралися. Нічим не примітний вечір, тільки вона вже стала місіс Емброз Пайк. Сонце заходило за обрій поволі, наче старигань, який, не кваплячись, шкандибає сходами вниз.

Нарешті після вечері Алма з Емброзом уперше пішли разом до Алминої спальні. Алма сіла на краю ліжка, Емброз — поруч із нею. Він узяв її руку. Після довгої мовчанки вона сказала:

— Я на хвилинку…

Їй кортіло одягнути нову нічну сорочку, але не хотілось роздягатися на його очах. Алма взяла сорочку й пішла до лазнички за рогом спальні — її облаштували в 1830-х, встановивши ванну й крани з холодною водою. Роздягнулася й одягнула сорочку. Вона не знала: хай волосся буде зібране чи краще розпустити. Розпущеним воно не завжди виглядало гарно, але спати зі шпильками було незручно. Алма трохи повагалась, тоді вирішила залишити його зібраним.