Він прагнув стати ангелом Божим, а насправді — хай береже його Господь! — був просто ягням.

Невже вона справді намагалася придумати найкращий для нього план дій? Пізніше вона запевняла себе, що так, намагалась. Вона не розлучатиметься з ним; нема змісту наражати їх обох на такий скандал. Йому дадуть вдосталь грошей — ні, він не просив у неї ні копійки, але так треба. Назад у Массачусетс вона його не пошле не тільки тому, що ненавидить його матір (вона зненавиділа її після того єдиного листа!), а й через те, що думка про те, як Емброз до кінця життя спатиме на канапі свого приятеля Таппера, завдавала їй болю. Назад у Мексику він теж не поїде, про це не може бути й мови. Лихоманка й так ледь не загнала його у могилу.

Але й у Філадельфії він зоставатися не міг, бо його присутність завдавала їй нестерпних страждань. Господи, як він її принизив! І все ж, їй досі подобалося його лице — хай навіть бліде й заклопотане. Один тільки погляд на його обличчя викликав у ній нестерпну, непристойну хіть. Він мусить поїхати геть — якомога далі. Щоб вона не наражала себе на небезпеку знову його побачити.

Алма написала лист Дікові Єнсі — чоловіку з залізними кулаками, який вів справи її батька, — він на той час перебував у Вашингтоні, домовляючись про співпрацю з тамтешніми новими ботанічними садами. Алма знала, що невдовзі Єнсі вирушить на китобійному судні на південь Тихого океану. Він їде на Таїті — з’ясувати, що не так з плантацією ванілі, яка належить компанії Віттекера, й спробувати запровадити штучне запилення — метод, що його сам Емброз запропонував її батьку в перший вечір його візиту до Білого Акру.

Єнсі збирався відчалити на Таїті зовсім скоро, через два тижні. Треба було вирушити в дорогу до штормів, які лютували пізньої осені, й до того, як гавань замерзне.

Алма чудово про це знала. Тоді чому б Емброзу не поїхати разом з Діком Єнсі на Таїті? Достойне, ба навіть ідеальне рішення. Емброз міг би перейняти на себе управління плантацією. І це йому прекрасно вдавалося б, хіба ні?

Адже ваніль належить до родини орхідей. Генрі Віттекеру теж сподобається цей план; він із самого початку хотів відправити Емброза на Таїті, поки Алма, собі на горе, його не відрадила.

Чи було це вигнанням? Алма старалася так не думати. Кажуть, що Таїті — рай на Землі, переконувала вона себе. Зовсім не схожий на виправну колонію. Так, Емброз — чутлива натура, але Дік Єнсі захистить його від неприємностей. Робота буде цікава. Клімат на острові м’який і корисний для здоров’я. Та й кому б не хотілося побачити легендарні узбережжя Полінезії? Усякий ботанік чи торговець вхопився б за таку нагоду, тим більше за неї ще й заплатять.

Алма змусила замовкнути голоси, які нашіптували їй — так, це, звісно, вигнання, та ще й жорстоке. Вона заплющила очі на те, що прекрасно знала: Емброз — не ботанік, не торговець, а людина надзвичайно чутлива й обдарована, з чутливою душею і, мабуть, зовсім не готова до тривалої мандрівки на китобійному судні й життя на аграрній плантації в далеких Південних морях. Емброз, скоріше, дитя, а не дорослий чоловік, і він не раз казав Алмі, що в житті йому нічого не треба, крім затишної домівки й лагідного супутника.

Що ж, ми багато чого хочемо в житті, казала собі Алма, але не завжди це дістаємо.

Крім того, йому більше нема куди йти. Отак вирішивши, Алма — доки Дік Єнсі не повернувся з Вашингтона — влаштувала свого чоловіка в готель «Сполучені Штати» акурат навпроти великого банку, де в чималих таємних сейфах зберігалися гроші її батька.

У вестибулі цього ж готелю Алма через два тижні познайомила свого чоловіка з Діком Єнсі — кремезним, мовчазним Діком Єнсі з грізним поглядом і немовби висіченим із каменю підборіддям, який ні про що ніколи не питав і робив тільки те, що йому сказано. Що ж, Емброз теж зробив так, як йому сказали. Згорблений і блідий, Емброз ні про що не питав. Він навіть не поцікавився, чи надовго їде до Полінезії. Та й навіть якби спитав, Алма не знала б, що йому відповісти. Його не відправляють у заслання, подумки повторювала вона. Але їй самій було невідомо, скільки це триватиме.

— Містер Єнсі подбає про тебе, — сказала вона Емброзу. — Він простежить, щоб тобі, по змозі, нічого не бракувало.

Алма почувалася так, наче залишає немовля під опікою дресированого крокодила. В ту мить вона кохала Емброза так сильно, як ніколи, — себто, всією душею. Вона вже відчувала прірву, яка утвориться, коли він попливе на другий кінець світу. Втім, ще від першої шлюбної ночі вона не відчувала нічого, крім розверзлої прірви. Їй хотілося обійняти його — але обійняти його їй кортіло завжди, а зробити цього вона не могла. Він цього не дозволить. Вона жадала притулитися до нього, благати його зостатися, молити його покохати її. Та цього не можна було робити. З цього однаково нічого не вийшло б.

Вони потисли одне одному руки, так, як у материному грецькому саду того дня, коли вперше зустрілися. Біля ніг Емброза стояла та сама старенька шкіряна валізка, в якій були поскладані його речі. На ньому був той самий коричневий вельветовий костюм. З Білого Акру він нічого зі собою не взяв.

Її прощальні слова звучали так:

— Прошу тебе, Емброзе, зроби мені таку ласку — нікому не розповідай про наш шлюб. Хай ніхто не знає, що сталося між нами. Ти вирушаєш у дорогу не як зять Генрі Віттекера, а як його робітник. Інакше люди почнуть розпитувати, а я не хочу слухати нічиїх запитань.

Він кивнув на знак згоди. Ні слова не сказав. Виглядав хворим і виснаженим.

Алмі не треба було просити Діка Єнсі тримати її взаємини з містером Пайком у таємниці. Дік Єнсі тільки те й робив, що зберігав секрети; саме тому Віттекери так довго й тримали його на службі.

Саме тому Дік Єнсі і був їм потрібен.

За наступні три роки Алма не дістала жодної звістки від Емброза. Вона взагалі майже нічого про нього не чула. На початку літа 1849 року Дік Єнсі написав, що вони прибули на Таїті живі-здорові, а плавання минуло без пригод. (Алма знала, що «без пригод» зовсім не означало, що воно минуло легко; для Діка Єнсі будь-яке плавання, яке не закінчувалося кораблетрощею або полоном у піратів, минало «без пригод».) Єнсі доповідав, що містера Пайка висадили на сушу в затоці Матаваї, передавши його під опіку колекціонера гербаріїв, місіонера преподобного Френсіса Веллса, і що містера Пайка ознайомлено з його обов’язками на плантації ванілі. Невдовзі після цього Дік Єнсі покинув Таїті й рушив залагоджувати справи Віттекера в Гонконзі. Після цього від нього не було жодної звістки.

Для Алми то була безутішна пора. А безутішність стомлює і швидко переходить у звичку — ось як кожен новий день став для Алми повторенням дня вчорашнього: сумним, самотнім і невиразним. Найважчою була перша зима. Алмі здавалося, що так зимно й похмуро ще ніколи не було; щоразу, як вона йшла від возівні до маєтку чи поверталася назад, над нею шугали невидимі хижі птахи. На неї відверто дивилися голі галуззя дерев, благаючи, щоб їх зігріти чи прикрити одежею. Скулкілл так швидко вкрилася товстою кригою, що чоловіки вночі палили на річці багаття й смажили на прутах биків. Варто було Алмі вийти надвір, як вітер ударяв їй в обличчя, хапав її і обгортав задубілим від морозу плащем.

Вона більше не спала в своїй спальні. Вона взагалі майже не спала. Після суперечки з Емброзом Алма практично перебралася до возівні й не уявляла, як знову зможе ночувати на подружньому ліжку. Вона перестала їсти разом з усіма й вечеряла тим самим, що снідала: супом із хлібом, молоком із патокою. Була млява й зажурена й відчувала охоту когось убити. З тими, хто був до неї найдобріший — як-от з Ганнеке де Ґроот — вона поводилася роздратовано й нетерпляче, а її сестра Пруденс і бідолашна давня приятелька Ретта більше не викликали в неї ні любові, ні співчуття. Батька вона уникала. Алма ледве давала раду паперам. Вона сказала Генрі, що той завжди ставився до неї несправедливо — що завжди мав її за служницю.