— А я ніколи й не говорив про справедливість! — крикнув Генрі й прогнав її назад до возівні, щоб вона себе опанувала.

Їй здавалося, що весь світ з неї глузує, і тому їй було важко подивитися цьому світу в вічі.

Алма завжди мала міцне здоров’я і ніколи не знала скорботи, що ховається в постелі недужого, але в ту першу зиму після від’їзду Емброза їй було важко вставати вранці з ліжка. Вона втратила інтерес до своїх досліджень. Не розуміла, чим її взагалі зацікавив мох — чи будь-що інше. Всі її давні зацікавлення заросли бур’янами. Вона нікого не запрошувала до Білого Акру. Не мала жодного бажання. Розмови нестерпно втомлювали, мовчанка — ще більше. Думки огортали її отруйною хмарою. Якщо котрась служниця чи садівник насмілювалися перейти їй дорогу, вона не раз кричала: «Невже я не можу й хвилини побути сама?» й кидалася в протилежному керунку.

Намагаючись розгадати таємницю Емброза, вона обшукала його кабінет, де він залишив усе так, як було. У верхній шухляді його стола Алма знайшла списаний записник, їй не пасувало читати таку інтимну реліквію, і вона це знала, але сказала собі, що якби Емброз хотів зберегти свої найпотаємніші думки в секреті, то не тримав би нотатки в такому очевидному місці — відчиненій верхній шухляді письмового стола. Але записник не дав їй ніяких відповідей. Навпаки, ще дужче її збентежив й налякав. Сторінки не були списані зізнаннями чи бажаннями, не був то і звичайний щоденник повсякденних дій на кшталт тих нотаток, що вів її батько. Жоден із записів не був датований. Чимало речень узагалі не були схожі на речення — просто уривки думок, а на кінці — багато тире й крапок:

Яка твоя воля —?.. Вічне забування усіх чвар… прагнути тільки розумного й чистого, дотримуючись самого лиш божественного мірила самовладання… Знаходити у всьому зв’язок… Чи ангели відчувають таку болісну відразу до себе й до мерзенної плоті? Все, що є зіпсоване в моєму нутрі, хай стане безкінечним і відродиться в образі, що не скалічить мене!.. Докорінно — відродитися! — у добродійній твердості!.. Мудрість дається тільки вкраденим вогнем або вкраденим знанням!.. Наука не має сили, вона в поєднанні обох — лінія, де вогонь народжує воду… Христе, будь моїм взірцем, заклади в моїй душі приклад!.. ПЕКУЧИЙ голод, коли його втамовано, породжує ще сильніший голод!

І так сторінка за сторінкою. Конфетті з думок. Воно починалося нізвідки, ні до чого не вело й нічого не підсумовувало. У царині ботаніки таку незрозумілу мову назвали б nomina dubia або nomina ambigua — облудні, невиразні назви рослин, через які їх неможливо класифікувати.

Одного пообіддя Алма нарешті не втерпіла й зламала печатки на вигадливо згорнутому аркуші паперу, що його Емброз подарував їй у день їхнього весілля — загадкову річ, «послання кохання», яке він наполегливо просив ніколи не відкривати. Вона розгорнула його численні згини й розпрямила папір. Посередині сторінки було одне слово, написане його елегантним, впізнаваним почерком:

Безглуздя.

Що він за людина? Точніше, ким він був? І ким стала Алма тепер, коли він поїхав? Хто вона така? Заміжня незайманка, яка цнотливо ділила постіль зі своїм витонченим молодим чоловіком аж цілий місяць. Чи має вона взагалі право величати себе дружиною? Мабуть, ні. Вона більше не витерпить, щоб до неї зверталися «місіс Пайк». Це ім’я стало жорстоким насміхом, і вона рявкала на кожного, хто наважувався вимовити його вголос. Вона досі Алма Віттекер — і завжди нею була.

Їй було важко опиратися думці про те, що коли б вона була вродливіша чи молодша, то змогла б умовити свого чоловіка кохати її так, як годиться чоловікові. Чому Емброз вибрав саме її для manage blanc? Та тому, що вона виглядала ідеальним претендентом на цю роль: проста, геть неприваблива жінка. Алма діймала себе роздумами ще й про те, чи не варто їй було стерпіти приниження їхнього шлюбного життя, як радив їй батько. Може, треба було згодитися на умови Емброза? Коли б вона проковтнула свою гордість і придушила власні бажання, то він — супутник її життя — досі був би поруч із нею. Сильніший духом витримав би.

Не далі як торік вона була щасливою, здібною, працьовитою жінкою, яка ні сном ні духом не знала про Емброза Пайка, а тепер він отруїв їй життя. Цей чоловік приїхав, осяяв її існування, зачарував її розповідями про чудеса й красу, розумів її і, нараз, не розумів, одружився з нею, розбив їй серце, дивився на неї своїми сумними, сповненими безнадії очима, змирився зі своїм вигнанням і от тепер поїхав геть. Як різко й приголомшливо змінюється життя — хлине нестримний потоп і залишає по собі самі друзки!

Пори року неохоче змінювали одна одну. Настав 1850 рік. Однієї ночі на початку квітня Алма прокинулася від моторошного, безликого жахіття. Вона стиснула себе за горло, задихаючись від останніх крихт нічного жаху. Запанікувавши, вона вчинила щось дуже дивне. Зіскочила з канапи у возівні й помчала, боса, усипаною гравієм доріжкою, через материн грецький сад до будинку. Завернула за ріг, добігла до дверей, що вели до кухні, й, штовхнувши їх, увірвалась усередину — серце несамовито гупало, в грудях бракувало повітря. Алма кинулася вниз — у темряві її ноги безпомилково намацували кожну стерту дерев’яну сходинку — й зупинилася допіру тоді, коли добігла до ґраток, які обгороджували спальню Ганнеке де Ґроот — найтепліший закуток у погребі. Вона схопилась за гратки й затрясла ними мов навіжений в’язень.

— Ганнеке! — закричала Алма. — Ганнеке, мені страшно!

Якби вона, пробудившись, хоч на мить зупинилась, а не кинулась бігти, то б стрималася. Алма, п’ятдесятилітня жінка, кидається в обійми своєї старої няньки. Яке безглуздя! Але вона не стрималася.

— Wieisdaar? — злякано крикнула Ганнеке.

— Ikbenhet Alma! — гукнула Алма, збиваючись на милозвучну, добре знайому голландську. — Допоможи! Мені приснився страшний сон!

Спантеличена, Ганнеке встала й, бурмочучи, відчинила двері. Алма кинулася їй в обійми — її руки скидалися на два могутні засолені окости — і розридалася мов дитя. Ганнеке здивувалася, але оговталася, повела Алму до ліжка, посадила її, обійняла й дала їй виплакатися.

— Ну, ну, — сказала Ганнеке. — Не переживай, від цього не вмреш.

Та Алмі здавалося, що бездна смутку вб’є її. У ній годі було намацати дно. Вже півтора року вона тонула в цій безодні й боялася, що потопатиме в ній до кінця життя. Алма виплакалася на шиї в Ганнеке, вихлюпнувши зі сльозами всі плоди свого давнього смутку. Вона, мабуть, пролила цілий кухоль сліз на груди Ганнеке, але та не рухалась і нічого не говорила, а тільки повторювала:

— Ну, ну, тихенько, дитино. Ти від цього не вмреш.

Коли Алма нарешті трохи заспокоїлася, Ганнеке сягнула по чисту ганчірку й витерла їх обох так невимушено, наче витирала кухонний стіл.

— Те, чого не уникнути, треба витерпіти, — сказала вона Алмі, стираючи сльози з її обличчя. — Ти не помреш від смутку — ніхто з нас від нього не вмер.

— Але як його витерпіти? — жалісливо спитала Алма.

— Належно виконувати свої обов’язки, — відповіла Ганнеке. — Не бійся роботи, дитинко. Вона дасть тобі розраду. Якщо тобі вистачило сил ридати, то вистачить і працювати.

— Але я кохала його, — сказала Алма.

Ганнеке зітхнула.

— Тоді ти зробила помилку й дорого за неї заплатила. Ти покохала чоловіка, який думав, що світ зроблений з масла. Чоловіка, який хотів бачити зорі посеред білого дня. Він був дурнем.

— Він не був дурнем.

— Він був дурнем, — повторила Ганнеке.

— Він був особливим, — сказала Алма. — Не хотів жити в смертному тілі. Він прагнув стати небесним створінням, і щоб я теж ним стала.

— Що ж, Алмо, скажу тобі ще раз: він був дурнем. А ти ставилася до нього, як до божого посланця. Та й не тільки ти — всі ви!

— Думаєш, він був негідником? З ницою душею?

— Ні. Але й божим посланцем теж не був. Просто дурень, кажу тобі. І якби ж безневинний — а ти ж стала його жертвою. Що ж, дитинко, ми всі часом стаємо жертвами дурнів, а деколи й нам самим бракує розуму, й ми в них навіть закохуємося.