— Містере Єнсі, — сказала Алма, показавши рукою на крісло. — Прошу, влаштовуйтесь зручніше.

Він не сів. Стояв посередині кімнати й тримав в одній руці валізку Емброза. Алма силкувалася не дивитися на неї — єдину річ її покійного чоловіка. Вона теж стояла. Вочевидь, зручніше вони не влаштовуватимуться.

— Ви хотіли поговорити зі мною про щось, містере Єнсі? Чи, може, хочете побачитися з моїм батьком? Останнім часом він, як ви знаєте, нездужає, але сьогодні один із тих кращих днів, і в нього ясна голова. Він може прийняти вас у своїй спальні, якщо вам буде зручно.

Дік Єнсі далі мовчав. Його славнозвісна тактика: мовчанка як зброя. Коли Дік Єнсі мовчав, люди довкола нього наповнювали тишу словами. Вони говорили більше, ніж збиралися сказати. З-за своїх мовчазних мурів Дік Єнсі спостерігав за тим, як у повітрі кружляли секрети. А тоді привозив ці таємниці додому, до Білого Акру. В цьому полягала його сила.

Алма вирішила уникнути цієї пастки й не говорити, добре перед тим не подумавши. Отож вони ще хвилини зо дві простояли в тиші. Алма не витримала. Знову заговорила:

— Бачу, ви тримаєте валізу мого покійного чоловіка. Напевно, ви були на Таїті й забрали її звідти? Ви приїхали повернути мені цю валізу?

Дік Єнсі далі мовчки стояв на місці.

Алма продовжувала:

— Якщо ви хочете запитати, чи хотіла б я забрати цю валізу, містере Єнсі, то я скажу вам — так, хотіла б. Дуже. У мого покійного чоловіка було мало речей, тому для мене було б за щастя отримати на згадку єдину річ, яку він вельми цінував.

Той далі мовчав. Невже він хоче почути від неї благання? Може, треба йому заплатити? Чи він хоче виміняти її на щось? А раптом — ця думка промайнула в голові, як облудна, несподівана блимавка — він з якоїсь причини вагається? Чи здатний він сумніватися? З Діком Єнсі ніколи не знаєш напевне. Його думки неможливо вгадати. Алму охопила нетерплячка й водночас страх.

— Боюсь, мушу наполягати на тому, містере Єнсі, — сказала вона, — щоб ви пояснили причину свого приїзду.

Дік Єнсі був не з тих людей, які щось комусь пояснюють. І Алма знала це краще за всіх. Він не марнував слів на всілякі нікчемні пояснення. Він узагалі не витрачав слів намарно. З самого малку Алма ніколи не чула, щоб він промовив більш як три слова поспіль. А того дня Діку Єнсі вистачило всього двох слів, які він процідив крізь зуби, рушивши до дверей і жбурнувши їй при цьому валізу.

— Спаліть її, — сказав він.

Цілу годину Алма сиділа наодинці в батьковому кабінеті, втупившись у валізу, мовби силкуючись роздивитись — через зношену, поплямовану сіллю шкіру — що ховається усередині. Чому, заради Бога, Єнсі це сказав? Навіщо він завдав собі клопоту привезти їй ту валізу з другого кінця світу — щоб її спалити? Якщо так, то чому він сам її не спалив? І чи треба їй спершу відчинити валізу й подивитися, що всередині, чи ні? Чому він так довго вагався, перед тим, як її віддати?

Розпитати його про все це, звісно, не було змоги: він давно поїхав геть. Дік Єнсі рухався з неймовірною швидкістю; тепер він уже міг бути на півдорозі до Аргентини. Та навіть якби він зостався в Білому Акрі, то б не відповів на жодне з її запитань. Вона це знала. Такі розмови не входили до послуг, що їх надавав Дік Єнсі. Зрозуміло було одне: перед нею — дорогоцінна валіза Емброза, а ще дилема, що з нею робити.

Алма вирішила забрати її до свого кабінету в возівні, щоб там спокійно подумати на самоті. Вона поставила валізу на канапу в кутку — там, де багато років тому з нею щебетала Ретта, де Емброз любив простягнутися, звісивши на землю довгі ноги, де Алма спала в похмурі місяці після його від’їзду. Вона оглянула валізу. Два фути заввишки, півтора фута завширшки, шість дюймів завглибшки — простий прямокутник із дешевої волової шкіри кольору меду. Подряпана, поплямована й непримітна. Ручка, напевно, не раз ламалася, бо її кілька разів обмотали дротом і шкіряними смужками. Металеві кутики поржавіли від морського повітря й часу. Над ручкою ледь виднілися викарбувані ініціали: «Е. П.». Два шкіряні ремені скріпляли валізу докупи, наче попруга, затягнута попід черевом коня.

Замка — як і варто було сподіватися від Емброза — не було. Він є — точніше, був — такий довірливий. Може, якби валіза мала замок, вона б її не відкривала. Може, варто було б одного легенького натяку на якусь таємницю, і вона б відступила. А, може, й ні. Алма була з тих людей, які народжені досліджувати, дарма чим це може скінчитися, дарма, що доведеться зламати замок.

Вона без зусиль відкрила валізу. Всередині лежав складений жакет із коричневого вельвету, такий знайомий, що їй аж горло стислося. Алма витягла його й притисла до лиця, сподіваючись вловити в волокнах тканини запах Емброза, але відчула тільки дух плісняви. Під жакетом вона знайшла купу паперів: ескізи й рисунки на широких зазубрених аркушах кольору яєчної шкаралущі. Зверху лежав малюнок тропічного дерева пандана — вона відразу впізнала його за листям, що закручувалося вздовж стовбура по спіралі, й за товстими коренями.

Видно було віртуозну руку Емброза-ілюстратора — дерево було промальоване до найменших деталей. Проста замальовка олівцем — і така розкішна! Пильно роздивившись, Алма відклала її набік. Під першим малюнком лежав другий — детальний рисунок квітки ванілі, намальований чорнилом і майстерно зафарбований: здавалося, що квітка от-от злетить з аркуша.

Алма відчула, як у її серці народжується надія. Отже, в валізі ілюстрації, які Емброз створив, перебуваючи на півдні Тихого океану. Ця думка заспокоїла її з багатьох міркувань. По-перше, це значило, що, перебуваючи на Таїті, Емброз знайшов утіху в творчості, а не просто скнів у пустому відчаї. По-друге, тепер, діставши ці малюнки, Алма матиме щось від Емброза — щось чудове й відчутне на дотик, що нагадуватиме їй про нього. До того ж ці рисунки проллють світло на його останні роки життя: вона зможе побачити те, що бачив він, подивиться на світ його очима.

На третьому малюнку була кокосова пальма, проста, зроблена нашвидкуруч, незакінчена замальовка. Однак від четвертого малюнка їй перехопило подих. На ньому було зображене лице. Велика несподіванка, бо, наскільки Алма знала, Емброз ніколи не виявляв інтересу до зображення людських постатей. Емброз не був портретистом і ніколи себе таким не вважав. Проте ось він — портрет, детально промальований у манері Емброза пером і чорнилом. Голова молодого чоловіка, повернута праворуч. Його риси свідчили про полінезійське походження. Широкі вилиці, приплюснутий ніс, повні губи. Привабливий і сильний. Коротке, як у європейця, волосся.

Алма взяла до рук наступний малюнок: ще один портрет того ж молодого чоловіка, тільки тепер він дивиться ліворуч. Далі — зображення чоловічої руки. Вона належала не Емброзу. Плече ширше, ніж у нього, передпліччя — міцніше. За ним ішов рисунок людського ока, вималюваний до найменших деталей. Це не було око Емброза (його Алма впізнала б серед тисячі інших). Те око з пухнастими віями належало комусь іншому.

На наступному малюнку — молодий чоловік у повен зріст, голий, зображений ззаду, так, ніби він віддаляється від художника. Широка, мускулиста спина. Видно, як виступає кожен хребець.

Далі — оголений молодий чоловік спирається на кокосову пальму. Його обличчя вже було Алмі знайоме — те саме горде чоло, ті самі повні губи, ті самі мигдалевидні очі. На цьому малюнку він виглядав трохи молодшим, ніж на інших — майже хлопчик. Сімнадцяти чи вісімнадцяти років.

Більше ботанічних ілюстрацій не було. Всі решта малюнків, замальовок і акварелей у валізі зображали оголене тіло. Їх було понад сотня — і на всіх той самий молодий тубілець, пострижений по-європейському коротко. На деяких малюнках він немовби спав. На інших біг, тримав спис, піднімав камінь, закидав рибальську сітку — як атлет чи напівбог на давньогрецькій кераміці. На всіх малюнках він був голий-голісінький, ба навіть босий. На більшості малюнків пеніс був зображений переважно відвислим і розслабленим. На деяких — зовсім навпаки. На цих рисунках хлопець дивився на художника з відвертою, навіть здивованою прямотою.