— О Господи, — вихопилось в Алми.

І вона раптом збагнула, що вже давно повторює ці слова, з кожним новим разючим малюнком.

О Господи, о Господи, о Господи.

Алма Віттекер була жінкою, здатною швидко все з’ясувати, і далеко не безневинним ягням, коли йшлося про чуттєві насолоди. Уміст валізи підштовхував до одного висновку: Емброз Пайк — взірець чистоти, ангел Фремінґему — содоміт.

Їй пригадався його перший вечір у Білому Акрі. За вечерею він приголомшив їх обох — і Генрі, і Алму — своїми ідеями про ручне запилення ванільних орхідей на Таїті. Як він там сказав? Що це буде дуже просто, він обіцяє: треба тільки знайти малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Тоді це сприймалося як жарт. Тепер же його слова звучали порочно. Але вони все пояснювали. Емброз не міг сповнити свого подружнього обов’язку не тому, що Алма була стара, і не тому, що він хотів наслідувати ангелів, а тому, що він хотів малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Або — судячи з цих малюнків — великих хлопців.

О Господи, що він змусив її пережити! Якої брехні наплів! Як обвів її навколо пальця! Змусив її відчути огиду до своїх цілком природних бажань. Як він дивився на неї того пообіддя у лазничці, коли вона встромила його пальці собі до рота — так, ніби вона була дияволом у тілі жінки, що явився зжерти його плоть. Їй згадався рядок із Монтеня, що його вона прочитала багато років тому і відтоді запам’ятала назавжди — тепер він здавався жахливо слушним: «За моїми спостереженнями, дві речі завжди йдуть поруч: ангельські помисли й ница поведінка».

Емброз зі своїми ангельськими помислами, грандіозними мріями, вдаваною невинністю, напускною побожністю, шляхетними розмовами про зв’язок із божественними силами пошив її у дурні — і, найголовніше, куди це його привело! У горезвісний рай з охочим до содомітних утіх хлопчиком із гарненьким, виструнченим прутнем!

— Ах ти брехливий сучий син, — сказала вона вголос.

Інша жінка на її місці дослухалась би до поради Діка Єнсі і спалила валізу й усе, що було всередині. Проте Алма була надто старанним ученим, щоб спалювати хоч якісь докази. Вона заштовхала валізу під канапу в своєму кабінеті. Там її ніхто не знайде. У цю кімнату й так ніхто не заходить. Вона терпіти не могла, щоб їй переривали роботу, й тому навіть прибрати в своєму кабінеті нікому не дозволяла. Та й усім було байдуже, що там та стара діва робить у своїй кімнатці, заставленій дурнуватими мікроскопами, занудними книжками й слоїками з засохлим мохом. От дурепа. І життя її — комедія, жахлива, сумна комедія.

За вечерею їй було не до їжі.

Хто ще про це знає?

За ті кілька місяців після їхнього весілля вона чула — чи думала, що почула — всі найгірші плітки про Емброза, але не пригадувала, щоб хтось називав його мужоложцем. Чи злягався він з хлопчиками зі стайні? З молодими садівниками? То ось чого він хотів? Але коли Емброз цим займався? Хтось би та й розбовкав. Вони завжди були разом, Алма й Емброз, а пікантні таємниці недовго залишаються таємницями. Плітки — коштовні монети, що пропалюють дірки в кишенях, й, хоч як їх берегти, все одно губляться. Але про це ніхто ні слова не говорив.

А Ганнеке знає? — думала Алма, дивлячись на стару економку. Може, це тому вона була налаштована проти Емброза? Ми його не знаємо, стільки разів казала вона… А Деніел Таппер у Бостоні — вірний приятель Емброза? Чи, може, більше, ніж приятель? Телеграма, яку він надіслав у день їхнього весілля — «молодчина пайк» — чи був то якийсь зухвалий код? Але ж Деніел Таппер був одружений і мав цілу купу дітей, згадала Алма. Принаймні так казав Емброз. Та це однаково не мало значення. Люди могли, вочевидь, грати багато ролей, і всіх їх одночасно.

А як же його матінка? Чи місіс Констанс Пайк знала? Може, саме це вона мала на увазі, коли писала: «Може, пристойний шлюб зцілить його від нехтування мораллю?». Чому Алма не прочитала її лист уважніше? Чому не з’ясувала всього?

Як вона могла так недогледіти?

Після вечері вона ходила туди-сюди кімнатою. Почувалася так, наче її розрізали навпіл, а нутрощі вивернули. Її охопила нестримна цікавість, відполірована до блиску гнівом. Нездатна зупинитися, вона повернулася до возівні. Пішла до друкарні, яку більш як три роки тому так ретельно (й немалим коштом) облаштувала для Емброза. Тепер усі верстати були накриті простирадлами, меблі теж. Вона відкрила верхню шухляду, ще раз взяла записник Емброза. Розгорнула навмання й натрапила на уривок знайомих, містичних нісенітниць: не існує нічого, крім РОЗУМУ, а ним рухає уперед СИЛА… Не затьмарювати день, не сяяти фальшивим блиском… Покінчити з зовнішнім, покінчити з зовнішнім!

Вона згорнула записник й презирливо пхикнула. Більше ні слова! Невже не можна було писати ясно?

Алма повернулася до свого кабінету й витягла з-під дивана валізу. Цього разу вона уважніше оглянула її вміст. Завдання не з приємних, але його треба зробити. Вона пообмацувала краї валізи, шукаючи потаємного відділу, перевіряючи, чи не пропустила чогось, коли оглядала її вперше. Понишпорила в кишенях зношеного жакета Емброза, але знайшла там тільки огризок олівця.

Тоді знову повернулася до малюнків — трьох бездоганних рисунків рослин і десятків непристойних зображень одного й того ж вродливого молодого чоловіка. Раптом, придивившись ближче, їй вдасться дійти іншого висновку? Але ні, портрети були надто відверті, надто чуттєві, надто інтимні. По-іншому їх витлумачити було неможливо. Алма помітила, що на зворотному боці одного з портретів щось написано гарним, елегантним почерком Емброза. Напис тулився у кутку, схожий на невиразний, скромний підпис. Але то був не підпис, а тільки два слова з маленької літери: завтра вранці.

Перевернувши ще один портрет, Алма побачила в тому ж нижньому правому кутку ті ж самі два слова: завтра вранці. Один за одним, вона передивилася всі малюнки. На кожному тим самим гарним, знайомим почерком писало одне й те саме: завтра вранці, завтра вранці, завтра вранці…

Що це могло значити? Невже знову якийсь клятий код?

Вона взяла аркуш паперу й розклала фразу «завтра вранці» на окремі літери, склавши з них нові слова:

трава, ціна раз, танці

Ні, виходить якесь безглуздя. Переклала фразу французькою, голландською, латинською, грецькою й німецькою — нічого не зрозуміло. Прочитала навспак, призначила літерам цифри залежно від їхнього місця в абетці — даремно. Може, це ніякий не код. Може, він хоче таким робом щось відкласти? Може, завтра вранці з тим хлопцем мало щось статися, принаймні на думку Емброза? Що ж, дуже схоже на нього: загадково й таємниче. А, може, він просто відкладав момент злягання зі своєю вродливою тубільною музою? «Зараз я не буду тебе грати, хлопчику, але завтра вранці візьмусь за це першим ділом!». Може, так він беріг чистоту наперекір спокусі. Може, він ніколи й пальцем не торкнувся до того хлопця. Але навіщо тоді малював його оголеним?

Алмі спало на думку ще одне: а що, як ці малюнки виконані на замовлення? Чи хтось — якийсь інший содоміт, багатий — заплатив Емброзу, щоб той намалював цього хлопця? Але навіщо Емброзові були гроші, коли Алма подбала про те, щоб їх ніколи йому не бракувало? І чому б йому братися за таку роботу, якщо він — така витончена натура, чи принаймні вважав себе таким? Якщо він тільки вдавав із себе високоморальну людину, то, певно, мусив далі грати свою роль і по від’їзді з Білого Акру. На Таїті він не мав лихої слави, інакше преподобний Френсіс Веллс не завдав би собі клопоту й не прославляв Емброза Пайка як «джентльмена з бездоганною мораллю й безкорисливою вдачею».

Тоді навіщо? Навіщо він намалював цього хлопця? Оголеного й збудженого? Такого вродливого молодого супутника з таким виразним обличчям? Чому він витратив стільки зусиль на десятки малюнків? Чому не намалював замість них квіти? Емброз кохався у квітах, а на Таїті їх росло предостатньо! Хто був його музою? І чому Емброз зійшов у могилу, безперестанку збираючись зробити щось із цим хлопцем — і робити це, вічно й без кінця, завтра вранці?