Але їй це все не було за щастя.

Алма була виснажена до краю, батькова смерть її, звісно, засмутила, але його щедрий заповіт скоріше ліг тягарем на її плечі, ніж став для неї честю. Що їй було до гігантської компанії, що імпортує рослини, чи до жвавої фармацевтичної фірми? Навіщо їй здалися півдесятка заводів і шахт по всій Пенсильванії? Для чого їй маєток на тридцять чотири кімнати з рідкісними скарбами й зухвалими робітниками? Скільки теплиць треба ботаніку, щоб досліджувати мохи? (Відповідь проста: жодної.) Але все це тепер належало їй.

Коли адвокат пішов, спантеличена Алма, шкодуючи сама себе, рушила на пошуки Ганнеке де Ґроот. Їй хотілося, щоб її заспокоїла найближча людина, яка зосталась в неї у цілому світі. Вона застала стару економку біля великої, охололої печі в кухні — та стромляла ручку віника в комин, силкуючись збити ластівчине гніздо, але звідти на неї сипались тільки пил і сажа.

— Ганнеке, хіба ніхто не може тобі з цим допомогти? — запитала Алма голландською замість привітання. — Я покличу когось з дівчат.

Запилюжена й сердита Ганнеке позадкувала від печі.

— Думаєш, я їм не казала? — роздратовано запитала вона. — Але хіба в цьому домі знайдеться хоч одна християнська душа, крім мене, охоча встромити свою голову в комин, га?

Алма подала Ганнеке вологу ганчірку витерти лице, й вони обидві сіли за стіл.

— Адвокат уже пішов? — запитала Ганнеке.

— Тільки що, хвилин п’ять тому, — відповіла Ганнеке.

— Швидко він впорався.

— Йому не було що робити.

Ганнеке спохмурніла.

— То він, значить, все віддав тобі?

— Так, — кивнула Алма.

— А Пруденс — нічого?

— Нічого, — відповіла Алма, зауваживши, що про себе Ганнеке не питала.

— Дідько б його побрав, — кинула Ганнеке, трохи помовчавши.

Алма скривилась.

— Не кажи так, Ганнеке. Батька тільки день як поховали.

— Дідько б його побрав, ще раз кажу, — повторила економка. — Хай буде проклятий як запеклий грішник — забути про свою другу доньку.

— Вона б і так нічого від нього не прийняла, Ганнеке.

— Але ж ти знаєш напевне, Алмо! Вона — частина нашої родини, чи принаймні мала б нею бути. Твоя матір, якої нам дуже не вистачає, хотіла, щоб вона стала однією з нас. Сподіваюсь, ти подбаєш про Пруденс?

Алма здивовано на неї глянула.

— Яким це чином? Моя сестра не хоче мене бачити й відмовляється від усіх моїх подарунків. Я навіть тістечком не можу її пригостити, бо вона каже, що їй стільки не треба. Невже ти справді думаєш, що вона дасть мені поділитися з нею батьковим багатством?

— Так, вона дівчина горда, — сказала Ганнеке — в її голосі прозвучало більше захоплення, ніж хвилювання.

Алмі захотілося змінити тему.

— Ганнеке, що тепер буде з Білим Акром без батька? Я не хочу керувати маєтком без нього. Таке враження, що з цього дому вирвали величезне, живе серце.

— Я не дозволю тобі зневажити сестру, — сказала Ганнеке, так ніби не почула ні слова з того, що сказала Алма. — Коли Генрі лежить у могилі, грішний, дурний самолюбець, це одне, а коли ти поводитимешся так у житті — це зовсім інше.

Алма розгнівалася.

— Я прийшла до тебе за підтримкою і порадою, Ганнеке, а ти мене ображаєш.

Вона встала, збираючись піти геть із кухні.

— Ох, дитинко, сядь. Нікого я не ображала. Я просто кажу, що ти маєш перед сестрою немаленький борг, і мусиш подбати, щоб той борг виплатити.

— Я нічого сестрі не винна.

Ганнеке, вся чорна від сажі, сплеснула руками.

— Невже ти нічого не бачиш, Алмо?

— Якщо ти натякаєш на те, що між мною і Пруденс не найтепліші взаємини, то прошу тебе, Ганнеке, не звалювати всю вину на мої плечі. Вона в цьому винна такою ж мірою, як і я. Ми ніколи не любили проводити час разом, і всі ці роки вони відганяла мене від себе.

— Я не говорю про теплі взаємини. Багато сестер їх не мають. Я кажу про жертву. Мені відомо все, що відбувається в цьому домі, дитинко. Думаєш, ти одна приходила до мене в сльозах? Думаєш, тільки ти стукала в двері Ганнеке, коли в тебе краялося серце? Я знаю всі таємниці.

Глибоко вражена, Алма намагалася уявити, як її стримана сестра Пруденс в сльозах кидається в обійми економки. Ні, це неможливо. Пруденс ніколи не була така близька з Ганнеке, як Алма. Пруденс не знала Ганнеке з пелюшок, не вміла розмовляти по-голландськи. Як вони могли зблизитися?

Та все ж Алма не стрималася:

— Які таємниці?

— Чому б тобі самій не спитати Пруденс? — відповіла Ганнеке.

Алмі здалося, що економка навмисно не хоче говорити, і в неї урвався терпець.

— Я не можу змусити тебе все мені розповісти, — сказала Алма, переходячи на англійську.

Вона була надто сердита, щоб далі говорити старою доброю голландською.

— Хочеш тримати щось у таємниці — тримай. Але зі мною більше не грайся. Якщо знаєш про нашу родину щось, що мені вартувало б знати, краще скажи. Бо коли ти сидиш тут і глузуєш із моєї необізнаності — необізнаності в тому, чого я ніяк не можу знати — то я шкодую, що взагалі до тебе сьогодні прийшла. Мені треба вирішити, що робити зі всіма людьми, які живуть в нашому домі, і я тяжко сумую за татом. Тепер на мені лежить велика відповідальність. Я не маю ні часу, ні сил розгадувати твої загадки.

Ганнеке пильно глянула на Алму, ледь примружившись. Коли та закінчила, вона кивнула, так ніби одобрила тон і зміст Алминих слів.

— Що ж, добре, — сказала Ганнеке. — Ти коли-небудь задумувалась, чому Пруденс вийшла заміж за Артура Діксона?

— Перестань говорити загадками, — різко урвала її Алма. — Я вже сказала, що на сьогодні з мене досить.

— Я не говорю загадками, дитинко. Просто намагаюсь тобі щось сказати. Ти ніколи не дивувалася з їхнього шлюбу?

— Звісно, що дивувалася. Кому могло спасти на думку вийти за Артура Діксона?

— А й справді — кому? Гадаєш, Пруденс кохала свого вчителя? Ти роками бачила їх разом, коли він тут жив і вчив вас обох. Ти хоч раз помічала якісь ознаки того, що вона його кохала?

Алма замислилась.

— Ні, — визнала вона.

— Бо вона його не кохала. Вона все життя була закохана в іншого. Алмо, твоя сестра кохала Джорджа Гокса.

— Джорджа Гокса? — Алма змогла тільки повторити його ім’я.

Вона тут же уявила видавця ботанічних книжок — не такого, яким він став (втомленим шістдесятилітнім чоловіком, згорбленим і одруженим із божевільною), а такого, яким він був тридцять років тому, коли вона сама його кохала (велетнем із розкуйовдженою каштановою чуприною і скромною, лагідною усмішкою, поруч із яким було так спокійно на душі).

— Джорджа Гокса? — ще раз по-дурному перепитала вона.

— Твоя сестра Пруденс кохала Джорджа Гокса, — повторила Ганнеке. — І скажу тобі більше: Джордж Гокс теж її кохав. Б’юсь об заклад, вона досі його кохає, а він — її, до сьогоднішного дня.

Алма не могла повірити в те, що чує. Це було так само, якби їй сказали, що її тато з мамою були їй нерідними батьками, або що її звуть не Алма Віттекер і насправді вона живе не в Пенсильванії — так, ніби якась непохитна, явна істина розлетілася на друзки.

— Але за що Пруденс кохала Джорджа Гокса? — запитала Алма, надто приголомшена, щоб спитати щось розумніше.

— Бо він добре до неї ставився. Думаєш, Алмо, велике щастя бути такою гарною, як твоя сестра? Пам’ятаєш, як вона виглядала в свої шістнадцять? Пам’ятаєш, як чоловіки на неї витріщалися? Старі, молоді, одружені, робітники — всі до одного. Через поріг цього дому не переступала нога чоловіка, який би не дивився на твою сестру так, ніби хотів купити її для забави на одну ніч. І так було з самого малку. Те ж саме і з її матір’ю, але та була слабша й таки продалася. А Пруденс була дівчина скромна, порядна. Чому твоя сестра завжди мовчала за столом, га? Думаєш, вона була така дурна, що ні про що не мала власної думки? Чому на її лиці ніколи не було ніяких емоцій? Гадаєш, вона ніколи нічого не відчувала? Пруденс хотіла тільки одного, Алмо, — стати невидимою. Ти не знаєш, як це — коли все життя чоловіки їдять тебе очима, як товар, що продають на торгах.