Ось і все, що знав Генрі, крім того, що цинхона обіцяє добрий заробіток і що росте вона тільки в високих Андах, у віддаленій провінції Перу під назвою Лоха. Він не мав ні порадника, ні мапи, ні книжки, які б ще щось йому підказали, тож мусив сам давати собі раду. Перед тим, як дістатися до Лохи, Генрі пережив річкові переправи, колючі чагарники, змій, хвороби, спеку, холод, дощ, іспанських можновладців і — найбільшу небезпеку — власну команду — впертих мулів, колишніх рабів і розлючених негрів, чиї говірки, образи й таємні змови він допіру починав розгадувати.
Босоногий і голодний, він прямував уперед. Щоб не вибитися з сил, жував листя коки, як індіанці. Вивчив іспанську, себто затявся, що вже може говорити по-іспанському і що люди вже можуть його розуміти. Коли ж не розуміли, він кричав на них щораз голосніше й голосніше, доки тим нарешті не ставало ясно. Врешті-решт він дістався до провінції під назвою Лоха. Розшукав і підкупив каскарильєрів, або ж «зрізувачів кори», — місцевих індіанців, які знали, де ростуть путні дерева. Та пошуків не припиняв і знайшов приховані від чужого ока гущавини, де росли хінні дерева.
Як син садівника, Генрі відразу ж помітив, що більшість дерев зачахли, хворі, з облупленою корою. Кілька цинхон мали стовбур завтовшки як його стан, але не більше. Він узявся обкладати мохом місця зі здертою корою, щоб ті позагоювалися. Каскарильєрів Генрі вчив зрізати кору поздовжніми смугами замість вбивати дерево, вирізаючи кору кільцями довкола стовбура. Інші хворі дерева він повирубував, щоб звільнити місце молодим. Генрі не покидав роботи, навіть коли сам хворів. Якщо недуга чи зараження звалювали його з ніг, він наказував індіанцям прив’язати його, як бранця, до мула, щоб далі щодня навідуватися до своїх дерев. Їв морських свинок. Застрелив ягуара.
У Лосі він провів чотири жалюгідні роки, сам босоногий і закоцюблий, ночував у халупі разом з босоногими й закоцюблими індіанцями, які палили кізяки, щоб зігрітися. Він далі піклувався про зарості цинхон, які за законом належали Іспанській королівській аптеці, та які Генрі потайки вважав своїми. Він був надто глибоко в горах, щоб у його справи втручався хтось із іспанців, а з часом навіть індіанцям він перестав надокучати. Виявилося, що найсильніщі ліки можна добути з хінних дерев із найтемнішою корою, а найкращу кору мають наймолодші пагони. Отож годилося їх обрізати. Він визначив і назвав сім нових видів цинхони, але з більшості з них жодної користі, на його погляд, не було. Генрі зосередився на найціннішому виді — так званій цинхоні червоній. Він щепив її до кореневища міцніших, стійкіших до хвороб видів цинхони, щоб одержати більше кори.
А ще він багато думав. Молодий чоловік на самоті в далеких лісах високо в горах має вдосталь часу на роздуми, тож Генрі вибудовував грандіозні теорії. Від покійного Росса Найвена він дізнався, що торгівля єзуїтською корою приносить Іспанії десятки мільйонів реалів на рік. Тоді чому сер Джозеф Бенкс хотів, щоб він усього лиш дослідив її, якщо вони могли б нею торгувати? І чому єзуїтську кору добувають лише в цьому закутку світу, куди годі дістатися? Генрі пам’ятав батькові слова про те, що людство споконвіку полювало за цінними рослинами перед тим, як їх вирощувати, і що полювати за деревом (як-от дертися за ним, проклятущим, на верхівки Анд) зовсім невигідно супроти того, якби його культивувати (себто навчитися вирощувати його деінде, у середовищі, що піддається керуванню). Він знав, що французи 1730-го року пробувати висадити цинхону в Європі, але зазнали невдачі, і тепер зрозуміло чому: вони знехтували висотою. У Долині Луари це дерево не виростиш. Цинхона потребувала високогірного, розрідженого повітря й вологого лісу — а у Франції таких місцин не було. І в Англії теж. Та й в Іспанії, раз на те пішло. Шкода. Підсоння до себе не привезеш.
Але за чотири роки роздумів ось що спало Генрі на думку: Індія. Генрі був готовий закластися, що цинхона ростиме й процвітатиме у холодних, вологих передгір’ях Гімалаїв — місці, де Генрі ніколи не був, але про яке чув від британських офіцерів у Макао. Ба більше: чому б не вирощувати це корисне, лікувальне дерево ближче до місцевостей, де спалахує малярія, ближче до місць, де воно направду потрібне? В Індії єзуїтська кора була на вагу золота — нею лікували лихоманки, які підточували здоров’я британським воякам і тамтешнім робітникам. Наразі ліки коштували надто дорого, щоб ними лікувати простих вояк і робітників, але ж все могло змінитися. У 1780-х, поки єзуїтська кора діставалася з Перу до європейських ринків, її ціна зростала на двісті відсотків, здебільшого через вартість перевезення. Настав час перестати полювати за цим деревом і почати вирощувати його задля прибутку ближче до місць, де його потребували. Генрі Віттекер, якому вже виповнилося двадцять чотири, вирішив, що найкраще за всіх це вдасться саме йому.
На початку 1785-го він покинув Перу, прихопивши не лише записки, розкішний гербарій і замотану в лляне полотно кору, а й голі кореневі живці й близько десяти тисяч насінин цинхони червоної. Ще він віз за собою кілька видів стручкового перцю і настурцій та декілька рідкісних фуксій. Але найціннішим скарбом був таємний згорток з насінням. Генрі два роки чекав, поки ті насінини проростуть, поки його найкращі дерева розквітнуть цвітом, якого не торкнувся мороз. Він цілий місяць висушував насіння на сонці, що дві години обертаючи його на другий бік, щоб не поцвіло, а вночі замотував його в полотно, щоб уберегти від роси. Знаючи, що насіння нечасто переживає плавання за океан (Бенксові, й тому не вдалося привезти додому насіння зі своїх мандрів з капітаном Куком), Генрі вирішив спробувати три способи пакування. Одну частину насінин він засипав піском, другу помістив у віск, а третю обклав сухим мохом. Кожну частину засунув у сечовий міхур бика, щоб захистити від вологи, а той прикрив від чужого ока вовною альпаки.
Монополією на цинхону досі володіли іспанці, а отже, за законом Генрі вважався контрабандистом. З огляду на новий статус, він вирішив триматися осторонь від жвавого тихоокеанського узбережжя й подався сушею на схід, через усю Південну Америку, маючи при собі паспорт французького торговця тканинами. Разом з мулами, колишніми рабами й незадоволеними індіанцями Генрі вирушив злодійським шляхом — від Лохи до ріки Самори, а відтак до Амазонки й Атлантичного узбережжя. Звідти він поплив до Гавани, тоді до Кадіса, а відтак додому, в Англію. Зворотна мандрівка тривала півтора року. На своєму шляху він не стрів ані піратів, ані лютих штормів, ані важких недуг. Не втратив жодного екземпляра. Все виявилося просто. Сер Джозеф Бенкс буде задоволений, подумав він.
Але коли Генрі вдруге зустрівся з ним у його затишній оселі на площі Сохо, 32, сер Джозеф Бенкс задоволений не був. А був ще більше постарілий, хворий і збентежений, ніж завжди, — тільки й усього. Його мучила подагра, спокою не давали наукові питання, які він сам же й вигадав, вважаючи їх важливими для майбутнього Британської імперії.
Бенкс силкувався придумати, як покласти край залежності Англії від заморської бавовни, і для цього відправив садівників до Британської Вест-Індії, де ті — поки що марно — намагалися вирощувати бавовну. Так само даремно він старався здолати голландську монополію на торгівлю прянощами, вирощуючи в К’ю мускатний горіх і гвоздику. Бенкс запропонував королю перетворити Австралію на колонію для злочинців (цю ідею він придумав якось на дозвіллі), але його ніхто не слухав. Він працював над створенням телескопа сорок футів заввишки для астронома Вільяма Гершеля, який жадав відкрити нові комети й планети. Але найдужче за все Бенксу хотілося мати повітряну кулю. Французи мали повітряні кулі. Французи експериментували з газами, легшими за повітря, і відправляли кулі з людьми в Париж. Англійці ж пасли задніх! Британська імперія, Їй-Богу, потребувала повітряних куль — заради науки й національної безпеки.
Тому того дня Бенкс не мав настрою слухати, як Генрі Віттекер запевняє його, мовляв, насправді Британській імперії потрібні плантації цинхони на середніх висотах індійських Гімалаїв — запевнення це аж ніяк не сприяло решті починань щодо бавовни, прянощів, відкриття комет і повітряних куль. У його голові роїлися тисячі думок, нога так боліла, що аж, а настирлива присутність Генрі так дратувала, що Бенкс пропустив повз вуха всю розмову. І тут сер Джозеф Бенкс скоїв рідкісну тактичну помилку — помилку, що пізніше дорого коштувала Англії. Втім, варто сказати, що й Генрі наробив у тій розмові з Бенксом чимало тактичних помилок. Ба навіть кілька поспіль. Першою помилкою були з’явитися на порозі його дому без попередження. Справді, він і раніше так робив, але Генрі вже не був тим нахабним парубійком, якому можна було пробачити таку погрішність у вихованні. Тепер то був дорослий чоловік (і до того ж кремезний), чий безперервний грюкіт у двері натякав на безсоромність і тілесну загрозу.