Крім того, Генрі прийшов до Бенкса з порожніми руками, а для ботаніка-колекціонера це непрощенна помилка. Його перуанська колекція досі була на палубі корабля з Кадіса, який безпечно став на якір у гавані. Колекція розкішна, але звідки Бенкс міг про це знати, коли всі екземпляри сховали від людського ока на торгівельному кораблі, в міхурах биків, бочках, джутових лантухах і в скляних скриньках Ворда? Генрі варто було прихопити зі собою що-небудь і особисто вручити Бенксові — якщо не живець самої цинхони червоної, то принаймні гарненьку розквітлу фуксію. Будь-що, аби тільки захопити увагу старого, м’яко переконати, що сорок фунтів на рік, які він виділяв на Генрі Віттекера, й Перу не пішли за вітром.

Але м’яко переконувати Генрі не вмів. Натомість він словесно напав на Бенкса, кинувши йому в обличчя різке звинувачення:

— Ви помиляєтесь, сер, коли просто досліджуєте цинхону замість продавати її!

Цей напрочуд непродуманий закид зробив із Бенкса дурня і водночас осквернив площу Сохо відразливим духом торгівлі — так наче сер Джозеф Бенкс, найзаможніший джентльмен у Британії, міг мати особисту потребу вдаватися до крамарства.

Заради справедливості скажемо, що розум Генрі дещо потьмарився. Він багато років провів на самоті в дрімучих лісах, а молодий чоловік у лісі може стати загрозливо вільним мислителем. Генрі стільки разів подумки обговорював цю тему з Бенксом, що вже не міг дочекатися, коли ж вони порозмовляють насправді. Генрі уявлялось, що все вже успішно домовлено. Генрі думалось, що розмова мала єдино можливе закінчення: Бенкс назве його ідею геніальною, познайомить Генрі з управителями Ост-Індської компанії, залагодить усі дозволи, роздобуде гроші й розпочне — не пізніш як завтра по обіді — цю честолюбну затію. Генрі мріялось, як плантації цинхони вже ростуть у Гімалаях, він уже став тим казковим багатієм, як колись пророкував Джозеф Бенкс, а лондонське товариство вже прийняло його як джентльмена в свої обійми. Ба більше: Генрі дозволив собі повірити в те, що вони з Джозефом Бенксом уже вважають один одного за дорогих, близьких приятелів.

Генрі Віттекер і сер Джозеф Бенкс могли б, ясна річ, стати дорогими й близькими приятелями, якби не одна маленька проблема: сер Джозеф Бенкс зроду не вважав Генрі Віттекера кимось більшим за невихованого та злодійкуватого шмаркача-роботягу, чиїм єдиним життєвим призначенням було витиснути з себе все до останньої краплі, догоджаючи великим світу цього.

— Крім того, — сказав Генрі, поки Бенкс намагався оговтатися від посягання на його почуття, честь і вітальню, — я думаю, що нам варто обговорити моє призначення до Королівського наукового товариства.

— Постривайте, — втрутився Бенкс. — Хто, заради Бога, запропонував призначити вас членом Королівського наукового товариства?

— Гадаю, це зробите ви, — відповів Генрі. — У винагороду за мою працю й винахідливість.

Бенкс на хвилю втратив дар мови. Його брови самоволі полізли на лоба. Він різко вдихнув. А тоді — на превелике нещастя для майбутнього Британської імперії — розсміявся. Він так нестримно реготав, що мусив прикладати до очей хустинку з бельгійського мережива, яка, цілком правдоподібно, коштувала більше, ніж будинок, у якому виріс Генрі Віттекер. Після виснажливого дня було приємно трохи собі пореготати, й Бенкс віддався веселощам усім тілом. Він так голосно гиготів, що слуга, який стояв за дверима, не витримав і з цікавості встромив голову до кімнати подивитися, чому там зненацька стало так весело. Бенкс так заходився від реготу, що не міг слова сказати. Що, мабуть, було й на краще, бо навіть коли б він і не реготав, то не міг би дібрати слів, які б передали всю безглуздість цього твердження про те, що Генрі Віттекер, який за всіма правилами ще дев’ять років тому мав гойдатися на шибениці в Тайберні, який мав тхорячий писок вродженого злодюжки, чия базгранина добряче тішила Бенкса всі ці роки, чий батько (бідолаха!) водився зі свинями — що цей юний пройдисвіт сподівається, що його запросять до найповажнішого й найшляхетнішого вченого товариства в усій Британії! Ото сміхота!

Сер Джозеф Бенкс, звісно ж, був усіма шанований голова Королівського наукового товариства — про що Генрі чудово знав — і якби він запропонував прийняти до товариства борсука з переламаною лапою, то його колеги гостинно прийняли б те створіння й навіть викарбували для нього почесну медаль. Але прийняти Генрі Віттекера? Дозволити цьому зухвалому крутію, брехливому шмарколизу, неотесаному селюку ставити перед своїм абияк нашкрябаним підписом ініціали «К.Н.Т.»?

Нізащо.

Коли Бенкс розреготався, шлунок Генрі сплюснувся в твердий кубик. Горло стиснулося так, наче довкола нього таки зав’язали петлю. Він заплющив очі й побачив кров. Він був здатен на вбивство. Генрі уявив, як убиває Бенкса, й ретельно обдумав можливі наслідки. Поки Бенкс нестримно реготав, у нього було вдосталь часу, щоб подумати, чим це все може скінчитися.

«Ні, — вирішив. — Не вбиватиму».

Коли він розплющив очі, Бенкс усе ще заходився від сміху, але Генрі вже став іншою людиною. Молодість, яка ще жевріла в його серці того ранку, назавжди згасла. З цього моменту йому йтиметься не про те, ким стати, а про те, як заробити. Ніколи йому не бути джентльменом. Ну і хай. До дідька клятих джентльменів. До дідька їх усіх. Генрі стане багатшим за всіх джентльменів, які жили на світі, і одного дня вони всі танцюватимуть під його дудку. Генрі зачекав, поки Бенкс перестав реготати, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

На вулиці тут же звернув у провулок і знайшов собі шльондру. Сперши її до стіни, він вибив з себе свою невинність, покалічивши і дівчину, і себе так, що та обізвала його тварюкою. Тоді ввалився до шинка, вижлуктив дві склянки рому й перерахував комусь ребра, за що його викинули на вулицю й віддубасили по нирках. Ну от і по всьому. Все, від чого Генрі останні дев’ять років утримувався, аби стати шанованим джентльменом, — все перепробував. Ще й так легко! Діло, ясна річ, неприємне, зате з ним покінчено.

Він найняв човняра, щоб той переправив його вгору по ріці до Ричмонда. Вже споночіло. Генрі, не зупиняючись, пройшов повз жалюгідну халупу, де жили його батьки. Своїх рідних він більше ніколи не побачить — та й не хотітиме. Хлопець пробрався у сади К’ю, знайшов лопату й викопав усі гроші, які заховав там у шістнадцять років. Під землею на нього чекав величенький згорток зі сріблом — він навіть не пригадував, щоб стільки свого часу ховав.

— Молодець, — похвалив він себе тодішнього: малолітнього, жадібного злодійчука.

Заночував Генрі коло річки, примостивши під голову замість подушки вогкий пакунок із монетами. Другого дня він повернувся до Лондона й придбав собі добротне вбрання. Під його пильним оком усю перуанську ботанічну колекцію — насіння, бичачі міхурі, взірці кори — вивантажили з корабля, що прибув із Кадіса, й перенесли на судно, яке прямувало до Амстердама. За законом, уся колекція належала К’ю. А пішло те К’ю під три чорти! Хай спробують його знайти.

Через три дні він поплив до Голландії й продав свою колекцію, ідеї й послуги Голландській Ост-Індській компанії — чиї прискіпливі й хитрі розпорядники прийняли його, до слова, без натяку на посмішку.

Минуло шість років — Генрі Віттекер розбагатів і прямував до ще більшого багатства. Його плантація цинхони на голландському колоніальному острові Ява процвітала, проростаючи так легко, мов бур’ян у прохолодних, вогких, уступчастих горах під назвою Пенґаленґан — як Генрі й думав, тамтешнє середовище виявилося достоту таким, як у перуанських Андах і біля підніжжя Гімалаїв. Генрі сам жив на плантації, не спускаючи ока зі свого ботанічного скарбу. Світові ціни на єзуїтську кору тепер визначали його компаньйони в Амстердамі, дістаючи шістдесят флоринів з кожної сотні фунтів обробленої кори. Вони не встигали її обробляти. То була справжня золота жила — і то завдяки пильності Генрі. Він увесь час щось вдосконалював у своєму саду, який був тепер захищений від перехресного запилення менш життєздатними деревами й давав дієвішу й міцнішу кору за ту, що прибувала з самого Перу. До того ж вона не втрачала своїх властивостей під час перевезень і — не потрапляючи до рук капосних іспанців та індіанців — вважалася в світі надійним товаром.