Від Папеете до затоки Матаваї було сім миль. Алма так шкодувала бідолашного поні, який мусив тягнути на собі її речі, що вийшла з екіпажа і пішла пішки поруч із ним. Як приємно було крокувати після стількох нерухомих місяців на морі! Мальовнича дорога пролягала в затінку мереживного листя пальм і хлібних дерев. Краєвид видався Алмі знайомим і водночас на диво чужим. Деякі види пальм росли в батькових оранжереях, тоді як решта були загадковими витворами з переплетеного листя й слизької, цупкої кори. Досі Алма тільки бачила пальми в оранжереях, але ніколи їх не чула. Вітер шелестів у їхній листві м’яко, мов шовк. Коли ж він дув сильніше, їхні стовбури рипіли, як старі двері. Пальми були живі й мали свій голос. Що ж до хлібних дерев, ті були величніші й вишуканіші, ніж вона собі уявляла. Нагадували в’язи з її рідних теренів — такі ж лискучі та величні.

Візник — старий таїтянець зі страшнуватими малюнками, наколеними на спині, й грудьми, ретельно змащеними олією — не міг збагнути, навіщо Алма так уперто йде пішки. Він явно боявся, що йому не заплатять. Щоб заспокоїти його, вона вирішила заплатити йому за половину дороги. Але це ще більше заплутало візника. Капітан Терренс наперед домовився з ним про ціну, а тепер все виходило зовсім по-іншому. Алма заплатила йому американськими монетами, а той дав замість решти цілу пригорщу брудних іспанських піастрів і болівійських песо. Алма ніяк не могла утямити, за яким курсом він рахує, аж поки не зрозуміла, що той вимінює старі тьмяні монети на блискучі нові.

Її висадили в затінку біля бананового гаю посеред місіонерського поселення у затоці Матаваї. Візник склав її багаж у невеличку пірамідку; вона виглядала точнісінько так само, як та, що сім місяців до того височіла навпроти возівні в Білому Акрі. Зоставшись на самоті, Алма роззирнулась довкола. Досить приємно, подумала вона, тільки трохи скромніше, ніж вона уявляла. Місіонерська церква була простою приземкуватою спорудою, вибіленою й з дахом із пальмового листя — довкола неї з’юрмилися такі ж побілені, накриті пальмовим листям хатини. Тут мешкало щонайбільше кілька десятків людей.

Громада — хоч яка вона там була — тулилася на березі річечки, що вела просто до моря. Річка перетинала пляж, вигнутий і подовгастий, засипаний щільним, чорним вулканічним піском. Через колір піску затока не сяяла бірюзою, як то зазвичай буває в Південних морях, а скидалася на величну бухту чорнила, якою повільно котилися важкі хвилі. Їх стримував риф, що виступав з води ярдів за триста від берега. Навіть з такої відстані Алма чула, як хвилі розбиваються об далекий риф. Вона набрала жменю піску — кольору сажі — й пропустила його крізь пальці. На дотик він був, як теплий оксамит, і зовсім не бруднив пальців.

— Затока Матаваї, — сказала Алма вголос.

Їй не вірилося, що вона там опинилась. Там, де побували всі найвідоміші мореплавці століття. І Волліс, і Ванкувер, і Бугенвіль. Капітан Блай півроку прожив на цьому самому пляжі. А найбільше Алму вразило те, що саме тут капітан Кук уперше зійшов на сушу на Таїті 1769 року. Неподалік від Алми, ліворуч, був високий виступ, звідки Кук спостерігав за проходженням Венери — він переплив цілий світ, щоб на власні очі побачити, як крихітна чорна планета проходить через сонячний диск. Лагідна річечка праворуч від Алми колись позначала останню в історії межу між таїтянцями й британцями. Щойно Кук зійшов на берег, представники обох народів стали по два боки від струмка й кілька годин насторожено розглядали одне одного. Таїтянці думали, що британці випливли з неба, а їхні величезні, разючі кораблі були островами — моту — які відкололися від зірок. Англійці силкувалися визначити, чи войовничі ті індіанці, чи загрожують вони їм. Таїтянки підійшли до самого краю річки й дражнили англійських моряків грайливими, викличними танцями. Небезпеки немає, вирішив капітан Кук, і відпустив своїх моряків до дівчат. Ті в обмін на тілесні утіхи дали їм залізні цвяхи. Жінки взяли цвяхи й повстромляли їх у землю з надією, що з них виросте дорогоцінне залізо, так як із галузки виростає дерево.

Алминого батька там не було. Генрі Віттекер прибув на Таїті через вісім років, під час третьої експедиції Кука, в серпні 1777 року. До того часу англійці й таїтянці вже звикли одне до одного — і навіть одне одного полюбили. Дехто з британських моряків мав на острові дружину й навіть дітей. Таїтянці кликали капітана Кука «Тутом», бо не могли вимовити його імені. Алма знала про це з батькових розповідей — розповідей, про які востаннє згадувала десятки років тому. Тепер вона все згадала. В юності тато купався в цій самій річці. Алма знала, що відтоді місіонери влаштовують у ній хрещення.

Опинившись нарешті на місці, Алма не знала, що робити далі. Довкола не виднілося ні душі, тільки дитина гралася самотньо біля річки. Хлопчик мав на вигляд не більш як три роки — голий-голісінький, він зовсім не хвилювався, що його залишили самого коло води. Алмі не хотілось покидати свої речі напризволяще, тож вона просто сіла на них зверху й чекала, поки хтось надійде. Її мучила спрага. Вранці вона була дуже схвильована й не поснідала на кораблі, тож тепер відчувала ще й голод.

Минуло багато часу, доки з однієї з дальших хатин вийшла дебела таїтянка в довгій, простій сукні й білому капелюшку, з мотикою в руках. Побачивши Алму, вона зупинилась. Алма підвелась і розправила сукню.

— Bonjour! — вигукнула вона.

Таїті офіційно належав Франції, тому Алма вирішила за краще говорити французькою.

Жінка чарівно всміхнулась.

— Тут говорять англійською! — гукнула вона у відповідь.

Алма хотіла спершу підійти ближче, щоб вони не мусили кричати одна до одної, але подумала, що не варто покидати багаж, хоч це й виглядало по-дурному.

— Мені потрібен преподобний Френсіс Веллс! — крикнула вона.

— Він сьогодні в саду! — весело крикнула у відповідь жінка й пішла далі своєю дорогою у бік Папеете, знову залишивши Алму наодинці зі своїми валізами.

У саду? Вони тут щось вирощують? Навіть якщо так, Алма не бачила ні загорожі, ні якихось насаджень. Що та жінка мала на увазі?

За наступні кілька годин повз Алму та кучугуру її скринь і валіз пройшло ще кілька таїтянців. Усі вони були приязні, але жодного з них її поява особливо не здивувала, й ніхто з нею довго не балакав. Від усіх вона почула одне й те ж: преподобний Френсіс Веллс сьогодні в саду. А коли він звідти повернеться? Ніхто не знав. Усі сподівалися, що до того, як стемніє.

Кілька хлопчаків оточили Алму й почали зухвало кидати камінці в її багаж, поціливши раз-другий і в ноги, аж поки огрядна стара жінка сердито їх не нагнала, й ті не втекли плескатися в річці. Надвечір групка чоловіків із вудками пройшла повз Алму на пляж і ввійшла в море. Вони стояли по шию серед лагідних хвиль, закидаючи вудки у воду. Спрагу й голод більше годі було витерпіти. Та все ж Алма не наважувалась піти геть і покинути свої речі без нагляду.

У тропіках швидко темніє. За стільки місяців у морі Алма вже в цьому переконалася. Тіні довшали. Дітлахи вибігли з води й помчали назад до своїх хатин. Алма спостерігала, як сонце квапливо заходило за скелясті вершини Муреа, далекого острова по той бік затоки. Її охопила паніка. Де вона сьогодні заночує? Над головою кружляли москіти. Таїтянці перестали звертати на неї увагу. Вони займалися своїми справами так, наче вона зі своїми речами була кам’яною брилою, що споконвіків стояла на пляжі. З дерев випурхнули на лови вечірні ластівки. Промені призахідного сонця відбивалися від води сліпучими зблисками.

Раптом Алма щось помітила у воді — до берега щось рухалося. Невелике каное, швидке й вузьке. Вона прикрила очі долонею й примружилася від світла, що відбивалося від води, силкуючись розгледіти людей, які в ньому сиділи. Ні, там сиділа тільки одна людина — і щосили гребла. Каное підлетіло до берега швидко, мов досконало направлена стріла — й з нього вискочив ельф. Принаймні це першим спало їй на думку: та це ж ельф! Та придивившись уважніше, Алма побачила, що перед нею насправді білошкірий чоловік із білосніжною чуприною і такою ж білою бородою, яку розвівав вітер. Низенький, кривоногий і моторний, він витягнув каное на берег із неймовірною для такого чоловічка силою.