— Преподобний Веллсе? — з надією крикнула Алма, геть непристойно розмахуючи рухами.

Чоловік підійшов ближче. Важко сказати, що дивувало більше — його крихітна постать чи його худорлявість. Він був Алмі по пояс, мав тіло, як у дитини, ще й кістляве. Щоки позападали, під сорочкою виступали гострі плечі. Штани трималися на вузенькій талії завдяки двічі обмотаній мотузці. Борода спадала до середини грудей. Він був узутий у чудернацькі сандалі, теж сплетені з мотузки. Капелюха не мав, і його лице сильно засмагло. Його одежа нагадувала, скоріше, лахміття. А сам він був схожий на поламану парасолю. На старого, мініатюрного вигнанця.

— Преподобний Веллсе? — ще раз запитала вона, вже не так упевнено, як раніше.

Той подивився на неї знизу вгору щирими, ясно-блакитними очима.

— Я преподобний Веллс, — відповів він. — Принаймні думаю, що досі ним є!

Він розмовляв із легким, невиразним британським акцентом.

— Преподобний Веллсе, мене звати Алма Віттекер. Сподіваюсь, ви дістали мій лист?

Він схилив набік голову, наче пташка, зацікавлений і незворушний.

— Ваш лист?

Сталось саме те, чого вона так боялася. Її тут ніхто не чекав. Алма глибоко вдихнула, міркуючи, як краще все пояснити.

— Я приїхала сюди відвідати вас, преподобний Веллсе, а може, й затримаюсь трохи надовше — як ви бачите.

Вона вибачливо махнула рукою у бік піраміди з багажем.

— Мене цікавить ботаніка, і я б хотіла дослідити тутешні рослини. Знаю, що ви теж, до певної міри, натураліст. Я приїхала з Філадельфії, що в Сполучених Штатах. А ще я б хотіла оглянути плантацію ванілі, яка належить моїй сім’ї. Генрі Віттекер був моїм батьком.

Її співрозмовник здивовано звів свої пухнасті білі брови.

— Генрі Віттекер був вашим батьком, так ви сказали? — запитав він. — А що, цей добрий чоловік уже відійшов?

— Так, преподобний Веллсе, на жаль. Торік.

— Мені прикро це чути. Нехай Господь прийме його до себе. Бачите, я роками по-своєму працював на вашого батька. Продав йому чимало екземплярів рослин, за які він люб’язно мені заплатив. Тільки я ніколи не бачив вашого батька, працював через його посланця, містера Єнсі. Він завжди був щедрим і чесним чоловіком, ваш добрий тато. За всі ці роки гроші від містера Віттекера не раз допомагали врятувати цей хутірець. Ми ж не завжди можемо розраховувати, що Лондонське місіонерське товариство зможе до нас сюди дістатися, правда ж? Але от на містера Єнсі й містера Віттекера ми завжди могли покластися. Скажіть мені, ви знаєте містера Єнсі?

— Дуже добре знаю, преподобний Веллсе. Я знайома з ним із самого малку. Він допоміг мені сюди приїхати.

— Ще б пак! Звісно, що ви його знаєте. Тоді знаєте й те, що він добра людина.

Алма не могла зізнатися, що їй би ніколи не спало на думку назвати Діка Єнсі «доброю людиною», та вона все одно кивнула. Так само вперше вона чула, щоб батька хтось називав щедрим, чесним і добрим. До таких слів ще треба звикнути. Їй пригадався один чоловік із Філадельфії, який колись обізвав її батька «двоногим хижаком». Та він би не повірив своїм вухам, якби почув, як того «двоногого» шанують тут, десь посеред Південних морів! При тій думці Алма всміхнулась.

— Я з великим задоволенням покажу вам плантацію ванілі, — продовжував тим часом преподобний Веллс. — Відколи нас покинув містер Пайк, управління нею перебрав на себе абориген із нашої місії. Ви знали Емброза Пайка?

Серце зробило в Алминих грудях пірует, але їй вдалося зберегти на обличчі байдужий вираз.

— Так, я була з ним знайома. Я досить тісно працювала зі своїм батьком, преподобний Веллсе, й насправді ми обоє вирішили відіслати містера Пайка на Таїті.

Ще багато місяців тому, перед від’їздом із Філадельфії, Алма сказала собі, що на острові нікому не розповість про свої взаємини з Емброзом. Усю дорогу вона подолала як «міс Віттекер», дозволивши світові вважати її старою дівою. Правду кажучи, вона, звісно, нею і була. Жодній розумній людині і в голову не прийшло б вважати, начебто вони з Емброзом вступили в шлюб. Ба більше: вона справді виглядала, як стара діва — й почувалася нею. Взагалі, Алма не любила обманювати, але вона приїхала сюди, щоб скласти докупи історію Емброза Пайка, й дуже сумнівалась, що хтось говоритиме з нею щиро, дізнавшись, що той був її чоловіком. Якщо Емброз направду виконав її прохання й нікому ні словом не прохопився про їхній шлюб, то навряд чи хтось міг запідозрити, що між ними існує якийсь зв’язок, окрім того, що містер Пайк працював на її батька. Що ж до Алми, то вона була всього лиш мандрівним природознавцем, донькою доволі заможного імпортера рослин і фармацевтичного магната; немає нічого дивного в тому, що вона мала свої причини приїхати на Таїті — дослідити мох, оглянути плантацію ванілі, що належала її родині.

— Що ж, ми дуже сумуємо за містером Пайком, — мило всміхнувся преподобний Веллс. — Мені його, напевно, найбільше не вистачає. Розумієте, його смерть стала великою втратою для нашого села. Якби ж то всі чужинці, які приїжджають сюди, показували такий добрий приклад для тубільців, як містер Пайк, приятель сиріт і грішників, ворог злоби, пороку й усякого іншого зла. Він мав добре серце, той ваш містер Пайк. Розумієте, я ним захоплювався, бо бачив, що він міг показати аборигенам — як це не під силу багатьом християнам — по-справжньому християнську поведінку. Розумієте, інші християни, які сюди приїжджають, не завжди стараються поводитись так, щоб підвищити авторитет нашої релігії в очах цього простого люду. А от містер Пайк був взірцем доброти. До того ж мав дар, який мені рідко траплявся в інших — він дуже легко знаходив спільну мову з тубільцями. Зі всіма тримався дуже просто й доброзичливо. На жаль, люди, які приїжджають на острів із далеких країв, не завжди так поводяться. Хоч Таїті і рай на землі, тут буває небезпечно, скажу я вам. Для тих, хто звик до, так би мовити, строгішої моралі європейського суспільства, цей острів і його мешканці стають спокусою, перед якою важко встояти. І новоприбулі з цього користають. Мені прикро про це говорити, але навіть дехто з місіонерів дере шкуру з цих людей, невинних як діти, хоч через слово Боже ми вчимо їх більше стерегтися. Але містер Пайк був не такий, не використовував їх.

Алма була приголомшена. Вона ще ніколи не чула, щоб хтось виголошував цілу промову під час знайомства (хіба за винятком того дня, коли вона зустріла Ретту Снов). Преподобний Веллс навіть не поцікавився, навіщо Алма Віттекер приїхала через цілий океан із Філадельфії, щоб тепер сидіти на купі клунків і скринь посеред місіонерського селища, а вже взявся вихваляти Емброза Пайка! Вона такого не сподівалася. І не думала, що її чоловіка, з валізою, повною таємних і непристойних малюнків, прославлятимуть як моральний взірець.

— Так, преподобний Веллсе, — тільки й сказала вона.

Неймовірно, але той і не думав зупинятися:

— Крім того, я полюбив містера Пайка як свого найдорожчого друга. Ви не можете собі уявити, як приємно мати такого розумного співбесідника в такій глушині. Повірте мені: я б пройшов з десяток миль, щоб ще раз побачити його лице або по-дружньому потиснути йому руку, якби ж це було можливо — але такого чуда не станеться, бо містера Пайка забрали до раю, а ми, міс Віттекер, залишилися тут самі.

— Так, преподобний Веллсе, — повторила Алма.

Що їй ще було казати?

— Можете кликати мене братом Веллсом, — сказав він. — А ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас сестрою Віттекер?

— Звісно, що ні, брате Веллс, — відповіла вона.

— А тепер можете приєднатися до нас для вечірньої молитви, сестро Віттекер. Бачите, ми трохи поспішаємо. Сьогодні почнемо трохи пізніше, ніж завжди, бо я цілий день був серед коралів і трохи загаявся.

Ах, серед коралів, подумала Алма. Ну звісно! Він цілий день був у морі, в кораловому саду!

— Дякую, — сказала Алма.

Вона знову глянула на свої валізи й завагалась.

— А де б я могла залишити свої речі, щоб вони нікуди не зникли? У своєму листі, брате Веллс, я питала вас, чи не могла б я на якийсь час замешкати в вашому селищі. Розумієте, я вивчаю мох і хотіла б оглянути острів…