Вона замовкла, збентежена ясним поглядом блакитних очей свого співрозмовника.

— Звичайно! — сказав він.

Алма чекала, що він ще щось скаже, але той мовчав. Це ж треба, він навіть нічого не запитав! Її поява анітрохи його не здивувала — так ніби вони ще десять років тому запланували собі цю зустріч.

— У мене достатньо грошей, — невпевнено додала Алма, — щоб заплатити місії за житло…

— Звичайно! — знову прощебетав преподобний Веллс.

— Я ще не вирішила, чи надовго тут залишусь… Але старатимусь вам не надокучати… Мені нічого особливо не треба…

Алма знову замовкла. Вона відповідала на запитання, яких він їй не ставив. Пізніше Алма побачила, що преподобний Веллс ніколи нікого ні про що не питав, але в ту мить їй це здавалося незвичним.

— Звичайно! — втретє вигукнув він. — А тепер ходімо разом з нами на вечірню молитву, сестро Віттекер.

— Звичайно, — повторила вона, змирившись.

Він повів її геть від її багажу — геть від усього, що вона мала в житті й що було цінне для неї, — і рушив широким кроком до церкви. Вона не мала іншого виходу, як піти слідом за ним.

Каплиця мала щонайбільше двадцять футів завдовжки. Всередині стояли шереги простих лавок, стіни були побілені й чисті. Чотири ліхтарі з китовим жиром підтримували в приміщенні напівморок. Алма нарахувала вісімнадцятьох вірян — усі тутешні таїтянці. Одинадцятеро жінок і семеро чоловіків. Алма роздивилась обличчя всіх чоловіків, скільки мала змоги (вона не хотіла видатися неввічливою). Хлопця з Емброзових малюнків серед них не було. Чоловіки були вбрані в звичайні штани європейського крою і сорочки, а жінки мали на собі такі ж самі довгі вільні сукні, що їх Алма бачила всюди, відколи зійшла на берег. Більшість жінок була в капелюшках, тільки одна — Алма впізнала в ній сувору пані, яка відігнала від неї малих бешкетників — мала на собі солом’яний бриль з широкими крисами, оздоблений вигадливим букетиком свіжозрізаних квітів.

За мить розпочалась найнезвичніша й найкоротша відправа, на якій бувала Алма. Спочатку всі заспівали псалом таїтянською мовою, хоч у руках ніхто псалтиря не тримав. Музика для Алминого слуху звучала дивно: негармонійна і різка, з немилозвучним багатоголоссям, під супровід одного тільки барабана, на якому вистукував хлопчина років чотирнадцяти. Ритм барабана не збігався зі словами пісні — принаймні Алмі так здалося. Жіночі голоси пронизливим лементом здіймалися над монотонним чоловічим співом. Вона не могла розрізнити в цій чудернацькій музиці мелодії. Вслухалася, щоб вловити знайомі слова (Ісус, Христос, Бог, Господь, Єгова), але так нічого й не піймала. Їй було ніяково сидіти мовчки, тоді як всі жінки довкола неї так голосно співали. А долучитися до дійства вона не могла.

Коли співи скінчилися, Алма подумала, що тепер преподобний Веллс виголосить проповідь, але той далі сидів на місці й, схиливши голову, молився. Він навіть не підвів голови, коли огрядна таїтянка в заквітчаному капелюшку встала й підійшла до простої кафедри. Жінка зачитала англійською короткий уривок із Євангелія від Матвія. Алмі було дивно, що вона вміє читати, ще й англійською. Хоч Алма була не з тих, хто звик молитися, знайомі слова її заспокоїли. Благословенні вбогі духом, смиренні, милосердні, чисті серцем; благословенні ви, коли вас скривджують і переслідують. Благословенні, благословенні, благословенні. Стільки благословень, так щедро їх роздано.

Відтак жінка згорнула Біблію і — далі розмовляючи англійською — гучно виголосила коротеньку й чудну проповідь.

— Ми народжуємось! — крикнула вона. — Повзаємо! Ходимо! Плаваємо! Працюємо! Народжуємо дітей! Старіємо! Дибаємо з ціпком! Але тільки в Господі знаходимо душевний спокій!

— Спокій! — повторила паства.

— Коли ми полетимо до небес, Бог буде там! Коли попливемо в море, Бог буде там! Коли підемо сушею, Бог буде там!

— Буде там! — вигукнули віряни.

Жінка простягнула перед собою руки й кілька разів швидко стиснула й розтиснула долоні. Тоді раз за разом закрила й відкрила рота. Засмикалася, як маріонетка. Дехто з присутніх загиготів. Але жінці, схоже, було байдуже. Раптом вона завмерла на місці й вигукнула:

— Подивіться на нас! Як ми розумно зроблені! Скільки в нас шарнірів!

— Шарнірів! — повторили парафіяни.

— Але шарніри заіржавіють! Ми помремо! Тільки Бог залишиться!

— Залишиться! — крикнули віряни.

— Король плоті не має плоті! Він дасть нам спокій!

— Спокій! — гукнули віряни.

— Амінь! — сказала жінка в заквітчаному брилі й повернулася на своє місце.

— Амінь! — повторили парафіяни.

Тоді преподобний Веллс підійшов до вівтаря й почав причащати. Алма стала в чергу разом зі всіма. Преподобний був такий крихітний на зріст, що їй довелося зігнутися майже навпіл, щоб дістати причастя. Замість вина Христову кров символізував кокосовий сік. А за Христову плоть слугувала маленька хлібна кулька з чогось липкого й солодкого — з чого саме, Алма не розпізнала. Голодна як вовк, вона жадібно її ковтнула.

Преподобний Веллс прочитав навдивовижу коротку молитву:

— Дай нам сили, Боже, стерпіти всі біди, дані нам. Амінь.

— Амінь, — хором сказали віряни.

На цьому служба скінчилася. Все тривало не довше як п’ятнадцять хвилин. Утім, цього часу вистачило — побачила Алма, коли вийшла надвір — щоб небо почорніло, а всі її речі зникли.

— Забрали? — сердито перепитала Алма. — Але хто і куди?

— Гм, — гмикнув преподобний Веллс, чухаючи голову й утупившись у те місце, де ще донедавна лежали Алмині клунки. — Важко сказати. Розумієте, може, то ті малі шибеники їх кудись забрали. Вони таке люблять. Але їх точно забрали.

Його слова нітрохи її не заспокоїли.

— Брате Веллс! — стурбовано закричала вона. — Я ж питала вас, чи не можна занести речі в безпечне місце! Мені вони потрібні вже, негайно! Їх же можна було поставити в якійсь хатині за зачиненими дверима! Чому ви цього не запропонували?

Преподобний Веллс закивав, щиро з нею погоджуючись, але при цьому він анітрохи не розхвилювався.

— Ми могли б занести ваші речі в хатину, звичайно. Але, розумієте, їх би й так забрали. Вони б забрали їх якщо не тепер, то пізніше.

Алма подумала про свій мікроскоп, папір, чорнило, олівці, ліки й слоїки для рослин. А що з її одежею? О Господи, а як же Емброзова валіза, напхом напхана непристойними, паскудними малюнками? Їй хотілось розплакатися.

— Але ж я привезла подарунки для місцевих, брате Веллс. Їм не конче було їх у мене красти. Я б сама їм усе дала. Я привезла їм ножиці й стрічки!

Той широко всміхнувся.

— Що ж, як бачите, ваші подарунки вони вже дістали!

— Але там є речі, які я вимагаю, щоб мені повернули — предмети дуже для мене важливі й дорогі.

Все-таки, він не такий уже черствий. Треба віддати йому належне. Він лагідно кивнув на знак, що розуміє — бодай трохи — її горе.

— Ви, мабуть, засмутилися, сестро Віттекер. Але запевняю вас — ваші речі не вкрали назавжди. Їх просто позичили на якийсь час. Мусите трохи потерпіти, і щось вам та й повернуть назад. Якщо там були якісь особливо цінні для вас речі, я можу попросити, щоб їх віддали. Деколи речі повертаються, якщо правильно попросити.

Алма подумки перебрала всі свої пакунки. Що їй потрібно вже і негайно? Попросити про валізку з содомітськими малюнками Емброза вона не могла, хоч їй і було нестерпно прикро втрачати свою найдорожчу річ.

— Мій мікроскоп, — ледь чутно сказала вона.

Преподобний Веллс ще раз кивнув.

— З ним може бути важкувато. Розумієте, мікроскоп у цих краях — неабияка дивовижа. Його ніхто в очі не бачив. Та мені самому він ніколи не траплявся! Та все ж я зараз же почну всіх розпитувати. Що ж, будемо сподіватися на краще! Мусимо знайти, де вам сьогодні переночувати. Трохи далі на пляжі, за чверть милі звідси, є хатина, яку ми допомогли збудувати містерові Пайку, коли він сюди приїхав. Там усе досі так, як було, коли він помер, Царство йому Небесне. Я думав, що там поселиться хтось із місцевих, але, по-моєму, ніхто не хоче туди заходити. Те місце тепер має тавро смерті, як бачите — тобто це вони собі так гадають. Вони, розумієте, люди забобонні. Але це гарна хатина зі зручним умеблюваннями, і якщо ви не вірите в забобони, то вам там добре житиметься. Ви ж не забобонна, правда, сестро Віттекер? Принаймні ви на таку не схожі. То як, підемо подивимось?