Як і в дитинстві, вперше відчувши потяг до пізнання, Алма почала з того, що обстежила свою оселю. Це зайняло їй небагато часу, бо мініатюрній таїтянській фаре було далеко до Білого Акру. Одна кімнатка, сякі-такі двері, три вікна без шибок, грубо збиті меблі й дах з пальмового листя — ось і все, що там було. Того першого ранку Алма ретельно обшукала всю хату в пошуках хоч найменшого сліду Емброза — нічого. Ознак присутності Емброза вона почала шукати ще раніше, ніж взялася за (цілком даремні) розшуки свого зниклого багажу. Що вона сподівалася знайти? Послання для неї, нашкрябане на стіні? Таємну схованку з малюнками? А може, в'язку листів чи щоденник, де він записував не тільки незрозумілі містичні бажання? Ні, після нього нічого не зосталось.

Змирившись, Алма позичила в сестри Ману віник й позмітала зі стін павутиння. Замість старого сіна насипала на долівку нове. Підбила матрац і прийняла фаре за свою нову оселю. А ще, за порадою преподобного Веллса, прийняла той прикрий факт, що її речі або рано чи пізно повернуться, або ні, і що цьому ніяк — геть ніяк — не зарадиш. І хоч ця думка її засмучувала, проте було в цьому щось на диво слушне, ба навіть справедливе. Втратити все, що тобі дороге, — наче вмить відбути покуту. Алма відчула, що вони з Емброзом зблизилися — обоє приїхали на Таїті, щоб втратити там усе.

І от, у єдиній сукні, що в неї зосталась, вона подалася досліджувати довколишній світ.

За хатиною стояла так звана гімаа — відкрита піч, де Алма навчилася кип’ятити воду й готувати кілька простих страв. Сестра Ману підказала їй, що можна зробити з місцевих фруктів та овочів. Алма не думала, що її кулінарні витвори смакуватимуть як сажа чи пісок — а саме так вони й смакували! — але вона не здавалась і гордилася, що може сама себе прогодувати, чого їй зроду не доводилось робити. (Автотроф, от хто вона така, сумно всміхнулась Алма; як би нею пишалася Ретта Снов!) Був там і жалюгідний клаптик саду, але з нього не було пуття; Емброз збудував собі хатину на палючому піску — даремно було навіть пробувати щось там вирощувати. Ящірок, які цілу ніч бігали туди-сюди по балках, теж неможливо було позбутись. Зрештою, плазуни допомагали боротися з москітами, тому Алма старалася не звертати на них уваги. Вона знала, що шкоди ящірки їй не заподіють, та все ж краще б вони не повзали по ній уночі. Але хоч не змії — то вже добре. На щастя, змії на Таїті не водилися.

Зате аж кишіло крабами, проте Алма з часом перестала зважати на крабів усіх можливих розмірів, які без упину крутилися в неї під ногами на березі. Вони теж були безневинні. Щойно запримітивши її своїми очицями на рухомих стеблинках, вони тут же квапливо дріботіли в протилежному керунку, поклацуючи клешнями. Невдовзі Алма звикла ходити босоніж, зрозумівши, що це значно безпечніше. На Таїті було надто спекотно, волого, піщанисто й слизько, щоб ходити взутій. На щастя, природа сприяла босоногій ходьбі — тут не росло жодної колючої рослини, а стежки були здебільшого викладені гладенькими камінцями або піском.

Алма вивчила береговий ландшафт і години припливу та відпливу. Купатися вона не любила, але змушувала себе заходити в повільні, темні води затоки Матаваї — з кожним тижнем трошки глибше. Добре, що риф захищав затоку від хвиль.

Вранці Алма звикла купатися в річці разом з іншими мешканками селища — такими ж опасистими й сильними, як вона сама. Таїтянці були одержимі чистотою, кожного дня мили волосся й тіло пінистим соком імбиру, що ріс вздовж узбережжя. Алма, яка не звикла щодня купатися, невдовзі дивувалася, чому вона все життя так не робила. Так само дуже скоро вона перестала звертати увагу на хлопчаків, які тлумилися біля річки й кепкували з жінок і їхньої голизни. Ховатися від них було марно; дітлахи ходили назирці і вдень, і вночі.

Таїтянкам було байдуже до їхніх насмішок. Їх більше хвилювало жорстке як дріт, вицвіле Алмине волосся, коло якого вони засмучено й стурбовано метушилися. Усі жінки мали красиве волосся, яке спадало їм на спину чорними хвилястими пасмами, і їм було страшенно шкода, що в Алми немає такого розкішного багатства, їй самій було шкода. Однією з перших фраз, які Алма вивчила таїтянською, було вибачення за те, що в неї таке волосся. Цікаво, чи є ще у світі таке місце, де б її волосся не вважалося трагедією? Мабуть, нема.

Як тільки хтось із нею починав розмову, Алма старалася схопити якомога більше таїтянських слів. Люди ставились до неї приязно й охоче допомагали — її спроби розмовляти їхньою мовою вони сприймали за гру. Алма найперше вивчила назви того, що траплялося в затоці Матаваї найчастіше: дерев, ящірок, риб, неба й гарненьких голубок ууайро (це слово звучало точнісінько як їхній неголосний клекіт). Далі, як тільки випала змога, взялася за граматику. Мешканці селища розмовляли англійською — хтось вільно, а хтось просто імпровізував — та Алма, давня любителька мов, як тільки випадала нагода, наполегливо розмовляла таїтянською.

Але ця мова виявилась зовсім не простою. Своїм звучанням вона нагадувала їй, скоріше, пташиний спів, ніж людське мовлення, а музичного слуху їй бракувало. Алма побачила, що таїтянська мова ще й до того нелогічна. Вона не мала строгих правил, як латина чи грека. Жителі затоки Матаваї гралися словами й крутили їх на всі боки, щодень їх міняючи. Часом вони доточували до них кавалки англійських і французьких слів, вигадуючи нові химерні слова. Таїтянці обожнювали малозрозумілі каламбури, що їх Алма могла б зрозуміти хіба що тоді, якби діди її дідів народилися на цій землі. Крім того, у затоці Матаваї розмовляли по-іншому, ніж у Папеете, місті за якихось сім миль звідтіля, — а там говорили зовсім не так, як у Таравао чи Теагупо. На одному боці острова одне й те ж речення могло означати щось зовсім інше, ніж на другому боці; сьогодні — мати інше значення, ніж учора.

Алма пильно придивлялася до тамтешніх людей, вивчаючи триб життя у цьому дивному місці. Найважливішою персоною була сестра Ману — вона не лише дбала про свиней, а й стежила за дисципліною в цілому селищі. Вона стояла на сторожі правил, пильнуючи за добрими манерами й поведінкою. Якщо преподобного Веллса все селище любило, то сестру Ману — боялося. Сестра Ману — чиє ім’я означало «птаха» — мала такий же зріст, як Алма, й такі ж міцні мускули, як чоловік. Вона б заввиграшки понесла Алму на спині. Жінок, які б заслуговували на такі слова, було не так і багато.

Сестра Ману завше мала на голові бриль з широкими крисами, щодня оздоблений іншими квітами, однак, купаючись у річці, Алма помітила, що чоло Ману помережане грубуватими білими шрамами. Двоє чи троє старших жінок теж мали на чолі такі загадкові позначки, але Ману мала ще й інші рубці: на її мізинцях бракувало останньої фаланги. Алмі її каліцтва видались дуже дивними — надто акуратні й симетричні. Що можна було робити, щоб відірвати собі пучки обох мізинців, ще й так рівно? Але спитати вона не наважилась.

Сестра Ману щоранку й щовечора калатала в дзвін, скликаючи вірян на службу, й ті — всі вісімнадцятеро дорослих жителів селища — слухняно приходили. Навіть Алма старалася не пропускати жодної релігійної відправи в затоці Матаваї, бо сестра Ману образилась би, а без її прихильності Алма довго не прожила б. Та й на службі було не так вже й важко всидіти; вона мало коли тривала більш як чверть години, а проповіді, які сестра Ману вперто виголошувала англійською, завжди її розважали. (Якби лютеранські зібрання у Філадельфії були такі ж короткі й цікаві, подумалось Алмі, вона б частіше ходила до церкви.) Алма уважно прислухалась і з часом вловила зміст окремих слів і фраз у нерозбірливих таїтянських наспівах.

Те ріма атуа : рука Божа.

Те мау пуре атуа : народ Божий.

Що ж до хлопчика, який тієї першої ночі приніс Алмі окуляр від її мікроскопа, виявилось, що він був одним із зграйки, до якої входило п’ятеро шибеників, що блукали по селищу й, не маючи іншого заняття, безперестанку бавилися, а тоді падали від втоми на пісок і, як собаки, там же засинали. Минув не один тиждень, поки Алма нарешті навчилася їх розрізняти. Того, хто з’явився тоді в її кімнаті й віддав окуляр до мікроскопа, звали Гіро. Він мав найдовше волосся й, схоже, найвищий статус у їхній ватазі. (Згодом вона дізналася, що у таїтянській міфології Гіро був королем злодіїв. Їй стало смішно, що вона вперше зустрілась із малим королем злодійчуків у затоці Матаваї, коли той повертав їй вкрадене.) Гіро був братом хлопця на ім’я Макеа, хоч, може, вони й не були справжніми братами. Вони казали, що Папеіга, Тіномана й ще один Макеа — теж їхні брати, але Алма сумнівалась, що це правда, бо всі п’ятеро були більш-менш одного віку, а двійко ще й називалися однаково. Вона нізащо б не могла визначити, хто їхні батьки. Ніщо не вказувало на те, щоб про тих дітлахів хтось піклувався, крім них самих.