У затоці Матаваї жили й інші діти, але вони ставилися до життя набагато серйозніше, ніж п’ятеро хлопчисьок із «ватаги Гіро», як їх подумки охрестила Алма. Ті інші діти щодня по обіді ходили до місіонерської школи на заняття з англійської й читання, навіть якщо їхні батьки не мешкали в селищі преподобного Веллса. Серед них були хлопчики з акуратно зачесаним коротким волоссям і усміхнені дівчатка з гарними косичками, вбрані в довгі сукенки. Вони займалися у церкві, а навчала їх весела молода жінка, яка в той день, коли Алма тільки прибула до селища, гукнула їй:

— Ми розмовляємо англійською!

Ту жінку звали Етіні — «білі квіти, розсипані стежкою», й вона бездоганно розмовляла англійською, з виразним британським акцентом. Казали, що її в дитинстві навчала сама дружина преподобного Веллса, і тепер Етіні вважалась найкращою вчителькою англійської на цілому острові.

Охайні, слухняні школярі приємно вразили Алму, та набагато сильніше її зацікавили п’ятеро неграмотних бешкетників з ватаги Гіро. Вона ще ніколи не бачила, щоб діти насолоджувались такою свободою, як Гіро, Макеа, Папеіга, Тіномана й другий Макеа. Малі королі свободи й веселуни! Наче якісь міфічні створіння, що пішли водночас від риби, птаха й мавпи, вони всюди — у воді, на деревах, на суші — почувалися як удома. З безстрашними криками вони звішувалися з ліан і, розгойдавшись, стрибали в річку. Гребли на маленьких дощечках до рифу, а тоді робили щось неймовірне — ставали на дошки й розтинали ними пінисті хвилі, що наростали й розбивалися об риф. Вони називали це заняття фагееї, й Алма не могла уявити, якими спритними й упевненими вони почувалися, коли так легко розсікали воду. Повернувшись на пляж, хлопчаки невтомно вовтузились і борюкались. Вони мали ще одну улюблену гру: робили собі ходулі, намащували тіло якимось білим порошком, вставляли під повіки галузки й бігали один за одним по піску, мов якісь цибаті, моторошні чудовиська. Запускали уо — повітряного змія з сухого пальмового листя. Набігавшись, грали в крем’яшки. Мали й свій звіринець, в якому жили щораз інші тваринки: коти, собаки, папуги й навіть вугрі (вугрі плавали в зроблених із каміння річкових загатах; на звук хлопчачих посвистів вони вистромлювали свої страшні голови з води, готові вхопити з рук шматочки фруктів). Час від часу ватага Гіро поїдала своїх улюбленців — хлопці обдирали з них шкіру й запікали на власноруч зробленому рожні. Тут було прийнято їсти псів. Преподобний Веллс сказав Алмі, що таїтянський пес смакує так само, як англійське ягня, але, знову ж таки, він востаннє куштував ягня десятки років тому, тож вона сумнівалась, чи варто йому довіряти. Алма сподівалась, що Роджера ніхто не з’їсть.

Роджером звали того малого пса, який навідався до Алми, коли та вперше ночувала у своїй фаре. Роджер, схоже, нікому не належав, але, напевно, сподобав собі Емброза, який і назвав його цим поважним, шляхетним іменем. Усе це Алмі розповіла сестра Етіні, яка, крім того, дала їй одну дивну пораду:

— Роджер нізащо вас не вкусить, сестро Віттекер, хіба що ви спробуєте його нагодувати.

Перші кілька тижнів, відколи Алма оселилась у своїй хатині, Роджер щоночі приходив до її тісної кімнатки й щосили на неї гавкав. Довгий час він ніколи не траплявся їй на очі за дня. Поступово, явно неохоче, пес таки заспокоївся, а його напади люті покоротшали. Якось уранці Алма, прокинувшись, побачила, що Роджер спить на підлозі біля її ліжка, а це значило, що вночі він зайшов до будинку без гавкоту. А це вже неабищо. Почувши, що Алма поворухнулась, Роджер загарчав і втік, але наступної ночі знову повернувся і відтоді більше не гавкав. Одного разу вона все-таки спробувала його нагодувати, а він, як і попереджала сестра Етіні, ледь її не вкусив. А взагалі вони добре ладнали одне з одним. Ні, дружелюбним Роджер не став, але він більше не виявляв бажання перегризти їй горло, а це вже досягнення.

Роджер був потворний. Мало того, що рудий і плямистий, він мав криву щелепу й сильно накульгував, а чималий кавалок його хвоста, схоже, зник у чиїйсь хижій пащі. Крім того, він був туапуу — горбатий. Та все ж Алмі подобалося мати його поряд. Емброз полюбив його за щось, подумала вона, цікаво тільки за що. Вона годинами розглядала пса, міркуючи, що той знає про її чоловіка, свідком яких сцен був. Їй було приємно в його товаристві. Не можна було сказати, що Роджер її захищав чи був їй вірний, але якусь прив’язаність до цієї хатини пес таки відчував. Знаючи, що він прийде уночі, вона не боялася засинати сама.

І це було на краще, бо Алма вже давно перестала сподіватися хоч на якусь безпеку чи можливість побути на самоті. Не було ніякого сенсу навіть пробувати означити якісь межі довкола своєї оселі чи тих кількох речей, що у неї залишились. Дорослі, діти, тварини, погода — всі і все в затоці Матаваї відчували за собою право вільно заходити до Алминої фаре просто так, у будь-яку годину дня і ночі. Щоправда, вони не завжди приходили з порожніми руками. З часом її пожитки почали повертатися — окремі їхні частини і деталі. Невідомо, хто приносив їй ці речі. Вона ніколи не бачила, коли це відбувалося. Здавалося, що сам острів спочатку глитнув її багаж, а тепер потрохи його викашлює.

У перший тиждень до неї повернувся стосик паперу, нижня спідниця, пляшечка ліків, згорток тканини, моток мотузки й щітка для волосся. Треба тільки трохи почекати, й усе повернеться, подумала вона. Але помилилась, бо речі зникали так само несподівано, як і з’являлися. На превелику радість, їй віддали ще одну дорожню сукню — як не дивно, з подолу ніхто не вийняв ні монети, а от капелюшків так ніхто й не повернув. Папір для писання теж принесли, але небагато. Аптечки вона так більше й не побачила, зате на ґанку з’явилась рівненька шерега скляних пляшечок для ботанічних екземплярів. Одного ранку Алма виявила, що зник один черевик — тільки один! — але їй було важко уявити, кому потрібен був один черевик, тоді як такі корисні акварельні фарби їй повернули. Наступного дня їй дісталась назад основа її дорогоцінного мікроскопа, зате окуляр хтось за це забрав собі. Це нагадувало хвилі, які то припливали до її оселі, то відпливали, приносячи зі собою й забираючи уламки її колишнього життя. Вона не мала іншого виходу, як змиритися з цим і щодня дивуватися з того, що знайшла, а що втратила, щоб наступного дня знову втратити і знову знайти.

Проте Емброзову валізку більше ніколи в неї не забирали. Того ранку, коли її повернули на ґанок, Алма поставила валізку на столик усередині фаре, й так вона там і стояла — недоторканна, мовби її охороняв невидимий полінезійський Мінотавр. Ба більше: не зникло жодне з зображень Хлопця. Вона не розуміла, чому до цього саквояжа і його вмісту поставилися так шанобливо, коли більше жодної речі не можна було залишити в затоці Матаваї напризволяще. Але запитати когось: «Чому ви не торкаєтесь цієї валізки і не крадете цих малюнків?» вона не наважувалась. Та й як їй було пояснити, що то за малюнки і чому той саквояж такий важливий для неї? Їй залишалось хіба мовчати, нічого не розуміючи.

Алма повсякчас думала про Емброза. На Таїті від нього не зосталось ні сліду, крім симпатії в серцях тубільців, але вона без упину шукала ознак його присутності. Все, що вона робила, все, чого торкалась, викликало в неї роздуми: чи він теж так робив? Як він проводив тут час? Якої він думки був про цю крихітну хатину, дивну їжу, незрозумілу мову, безперестанний гул моря, ватагу Гіро? Чи подобалось йому на Таїті? Чи він, як і Алма, вважав цей острів надто чужим і чудернацьким, щоб його полюбити? Чи засмагав він на сонці, як тепер Алма на чорному піщаному пляжі? Чи сумував за свіжими фіалками й тихим співом дрозда удома, як Алма навіть у ті хвилини, коли милувалась пишним гібіскусом і слухала гучні викрики зелених папуг? Який він був — сумний і зажурений чи радісний, бо знайшов рай на землі? Чи хоч раз згадував про Алму? Чи тут же викинув її з голови, радіючи, що звільнився від її бентежних бажань? А, може, він забув про неї, бо закохався у Хлопчика? А Хлопчик — де він тепер? Та й хлопчиком його не назвеш — подумки зізналася Алма, вкотре передивившись малюнки.