— У нас забракло дерева на домовину, — сказав преподобний Веллс, — тому ми загорнули містера Пайка у виткану на острові тканину й поховали його в старому каное — тут часом так роблять. Розумієте, столярувати без інструментів важкувато, а коли в руки тубільцям потрапляє хороша деревина, вони не хочуть марнувати її на домовини, тож ми обходимося старими каное. Але тутешній люд, як бачите, поставився з повагою до християнських переконань містера Пайка. Його поховали головою на захід, обличчям до сонця, що сходить, як роблять усі християнські церкви. Я вже казав, що його тут любили. Сподіваюсь, він помер щасливим. Достойний то був чоловік.

— А він здавався щасливим, коли тут жив, брате Веллс?

— З часом він, як і всі ми, знайшов на острові багато цікавого для себе. Але орхідей йому бракувало, це точно! Як я вже казав, Таїті може стати розчаруванням для тих, хто приїжджає сюди досліджувати природу.

— А містер Пайк вам ніколи не здавався стурбованим? — насмілилась запитати Алма.

— Люди прибувають на цей острів з різних причин, сестро Віттекер. Як казала моя дружина, людей прибиває до берега, й ці відкинуті всіма чужинці переважно не здогадуються, де опинилися! Одні з них на вигляд порядні джентльмени, а потім виявляється, що на своїй батьківщині вони сиділи у в’язниці. А інші були порядними джентльменами, коли жили в Європі, а, приїхавши сюди, поводяться як злочинці! Ніколи не знаєш, що твориться в чужій душі.

Він не відповів на її запитання.

А як же Емброз? — хотілося їй запитати. Що творилося в його душі?

Але вона стрималась.

А тоді преподобний Веллс, як завжди життєрадісно, сказав:

— А он там, по той бік низької стіни, поховані мої доньки.

Від його слів Алмі відібрало мову. Вона не знала, що в преподобного Веллса були доньки, не кажучи про те, що вони померли на острові.

— Їхні могилки зовсім маленькі, — сказав він, — бо дівчатка довго не прожили. Жодна не дожила й до року. Ліворуч — Гелен, Елеанор і Лора. Праворуч біля них — Пенелопа й Теодозія.

П’ять мініатюрних надгробків, менших за цеглину. Алма не знала, що сказати. Нічого сумнішого вона в житті не бачила.

Глянувши на її приголомшене обличчя, преподобний Веллс лагідно всміхнувся.

— Але без горя нема радості. Їхня наймолодша сестричка Крістіна жива й здорова. Господь дав нам одну доньку, яку ми змогли виховати, й вона досі жива. Живе в Корнволлі й сама вже стала матір’ю трьох хлопчиків. Місіс Веллс живе з нею. Як бачите, моя дружина оселилась з нашою єдиною дитиною, яка зуміла вижити, а я залишився тут, скласти товариство мертвим.

Він зазирнув Алмі через плече.

— О, дивіться! — вигукнув. — Плюмерія розцвіла! Зірвемо кілька галузок і принесемо сестрі Ману. Хай вчепить собі на капелюшок до вечірньої служби. Думаю, їй сподобається!

Преподобний Веллс завжди збивав Алму з пантелику. Вона ще ніколи не зустрічала такого веселого чоловіка, який ні на що не нарікав, який так багато втратив і жив, маючи так мало. Пізніше вона дізналась, що в нього навіть домівки не було. Він не мав власної фаре. Ночував у місіонерській церкві, на лавці. Часто навіть не мав агу таото, щоб накритися. Він, як кіт, міг задрімати будь-де. В нього не було нічого, крім Біблії, — і навіть та деколи зникала на кілька тижнів, аж поки її хтось нарешті йому не повертав. Преподобний Веллс не тримав худоби й не доглядав за садом. Маленьке каное, на якому він веслував до коралового рифу, належало чотирнадцятилітньому хлопчаку, який його люб’язно йому позичав. На світі не було в’язня, монаха чи жебрака, подумала Алма, убогішого за цього чоловіка.

Проте, як виявилось, так було не завжди. Френсіс Веллс виріс у Корнволлі, у прибережному Фалмуті, у великій родині заможних рибалок. Хоч усіх подробиць своєї юності він розповісти Алмі не захотів («Не хочу, щоб ви почали мене зневажати, почувши, що я наробив!»), судячи з його слів, він був ще тим відчайдухом. До Господа його привів удар по голові — принаймні так преподобний Веллс описав своє навернення: корчма, шарпанина, «дали пляшкою по макітрі», а тоді… одкровення!

З того моменту він узявся за голову й почав вести побожне життя. Невдовзі одружився з дівчиною на ім’я Едіт, освіченою й доброчесною донькою пастора тамтешньої методистської церкви. Завдяки Едіт він навчився правильно розмовляти, мислити й поводитися більш шанобливо й гідно. Захопився книжками й «усілякими високими помислами». Прийняв висвячення. Щойно висвячений преподобний Френсіс Веллс із дружиною Едіт — молоді й схильні до віри в недосяжні ідеали — записалися в Лондонське місіонерське товариство й попросили відправити їх до найдальших язичницьких земель, щоб проповідувати там слово Спасителя. Лондонське місіонерське товариство радо прийняло Френсіса — нечасто вдавалося знайти священика, який до того ж був досвідченим і вправним моряком. Пещені кембриджські джентльмени до такої роботи не надавались.

Преподобний Френсіс і місіс Веллс прибули на Таїті року 1797-го, на палубі першого місіонерського корабля, який дістався до цього острова, у товаристві ще п’ятнадцятьох англійських протестантів. На ту пору бога таїтянців уособлював шестифутовий дерев’яний стовп, загорнутий у шматок тканини з паперової шовковиці й оздоблений червоним пір’ям.

— Коли ми зійшли на берег, — сказав він Алмі, — острів’яни були зачудовані нашим одягом. Один із них стягнув з мене черевик й, побачивши шкарпетку, налякано відскочив. Він, бачте, подумав, що я не маю пальців на ногах! Що ж, дуже скоро я не мав і черевиків, бо він їх у мене забрав!

Таїтянці відразу припали Френсісу Веллсу до душі. Йому сподобався їхній гумор. Вони чудово вміли робити гримаси й обожнювали дражнити одне одного. Це нагадало йому про веселі забави на пристані Фалмута. Тепер, щоразу як він надягав солом’яний бриль, дітлахи бігли за ним слідом, вигукуючи:

— Солом’яна головешка! Солом’яна головешка! — але йому це подобалось.

Так, йому були до вподоби таїтяни, але навернути їх до християнства він так і не зміг.

— У Біблії пише: «Тільки почують мене — і підкоряються мені; чужинці підлещуються до мене». Що ж, сестро Віттекер, може, дві тисячі років тому так і було! Але не тоді, коли ми вперше зійшли на Таїті! Попри всю їхню лагідність, ці люди опиралися всім нашим зусиллям навернути їх у християнство — і ще й як опиралися! Ми навіть дітей не могли переконати! Місіс Веллс заснувала для дітлахів школу, але їхні батьки скаржилися: «Нащо ви тримаєте мого сина? Які багатства він дістане від вашого Бога?». Але, бачите, ми полюбили тих учнів, такі то були добрі, милосердні й ввічливі діти. Тільки з ними був один клопіт: наш Господь їх нітрохи не цікавив! Коли бідолашна місіс Веллс старалася навчити їх катехизму, ті сміялися з неї.

Першим місіонерам жилося нелегко. Злидні й труднощі зводили нанівець їхні добрі наміри. Їхні проповіді зустрічали байдужими поглядами й кпинами. За перший рік двоє місіонерів померло. Як тільки на острові траплялася якась біда — в ній звинувачували місіонерів, натомість за несподівану благодать їм ніколи не дякували. Їхні речі зігнили, стали поживою для пацюків або зникли просто в них з-під носа. Місіс Веллс привезла з Англії тільки один родинний скарб: красивий годинник із зозулею, яка відбивала години. Вперше почувши удари годинника, таїтянці нажахано сипнули врозтіч. Вдруге вони принесли годиннику плоди й схилилися перед ним у побожному трепеті. Втретє вони його вкрали.

— Важко навернути людину до віри, — сказав він, — якщо твої ножиці цікавлять її більше, ніж твій бог! Ха-ха-ха! Але хіба можна звинуватити когось в тому, що він хоче ножиці, якщо він їх у житті не бачив? Хіба порівняно з кинджалом, зробленим з акулячого зуба, ножиці не здаються чудом?

Алма дізналася, що майже за двадцять років ані преподобний Веллс, ані хтось інший із місіонерів так і не зумів переконати бодай одного таїтянця прийняти християнство. Чимало інших полінезійських островів охоче прийшли до Істинного Бога, тоді як Таїті вперто опирався. Приязно, але вперто. Сендвічеві острови, острови Мореплавців, острови Гамб’є, Гавайські острови — навіть грізні Маркізькі острови! — прийняли Христа, тільки не Таїті. Таїтянці були дуже милі й веселі — і страх які затяті. Вони сміялися, реготали й танцювали й нізащо не хотіли відмовлятися від своїх утіх.